Візьмемо, наприклад, нашу рідну планету. Скільки на ній знайдено дивоглядів, що не піддаються ніякому науковому тлумаченню! Ось тобі коротенький перелік. Джунглі Коста-Ріки одвіку всіяні тисячами гладеньких кам’яних куль, розміром від футбольного м’яча до гігантів з попереком до двох метрів і вагою до кількох десятків тонн. Хто і коли грався цими кам’яними м’ячиками? Знову ж таки у різних місцевостях Землі знайдено таємничі тектити, тобто неорганічні сполуки, що утворюються лише за умов неможливої у природі планети температури. Чи не наслідок це роботи атомних двигунів? А слід запам’ятати, що вік тектитів становить від півмільйона до шести мільйонів років! Згадаємо ще Баальбекську терасу[16] з тисячотонних плит, прадавній календар на двісті дев’яносто днів, вирізьблений на "воротах Сонця" в Тіуанако,[17] фрески Сахари з зображенням космонавтів у похідному спорядженні і таке інше. Як усе це можна пояснити?
— Що я можу сказати, — обачливо повів я, прекрасно розуміючи, що капітан підступно готує мені якусь наукову пастку. — З давніх-давен точаться вперті суперечки на цю тему, але вчені досі ніяк, не погодять своїх думок. Одні вважають, що це незаперечні сліди перебування на Землі чужинців, а інші не менш переконливо спростовують гіпотези про міжзоряних блукальців…
— Молодця! — пожвавішав Небреха. — Що то значить — закінчити школу космонавтів! Та хіба тобі не спадало на думку, що обидві ці полярні точки зору хибні?
— Як? — мимоволі вихопилося у мене. — Невже можливий ще третій погляд?
— А чому б ні? Особисто я цілком певен, що усі ці незрозумілі знахідки не більш як докази існування на Землі високорозвинених цивілізацій, які згодом скотилися до жалюгідного інтелектуального рівня пітекантропів.
Якби капітан зненацька луснув мене по потилиці своїм важкеньким протезом, він би не досяг такого приголомшливого ефекту. А поки я по-дурному лупав очима, намагаючись опанувати нову для мене ідею, Небреха недбало докинув:
— Атож, вони здичавіли, якщо барилися і вчасно не покинули приречену планету, яку гойдало на хвилях протилежної течії.
Не криюсь, я не годен був щось втямити. Однак мовчки чекав подальших пояснень, бо за час мандрів устиг переконатися, що коли каштан Небреха стартував з гіпотезою на борту, зупинити його так само неможливо, як стрілки заведених ходиків.
Капітан ще ближче присунувся до мене і почав викладати свої припущення.
— Ще у древніх учених, — загув він мені на вухо, — бринів невиразний здогад, буцім суходіл з усіх боків оточує велетенська ріка, на таємничому узбережжі якої діють недосліджені закони матеріального існування. Оці береги вони населяли тінями своїх предків. Та біда в тому, що стародавні вчені мислили не в космічних, а в обмежених географічних масштабах та ще забобонно впадали в містику. А тим часом Земля справді пливе і погойдується на величних хвилях безмежної, як і сам Всесвіт, ріки. І назва її — ріка Часу!
Почувши таке, я про всяк випадок пересів на рюкзак і непомітно для Небрехи розстебнув ремінці.
Ху! Так можна і посивіти!
— Це факт, правда, мною ще не доведений, — виспівував своєї капітан, — що течії ріки Часу кидають планети Сонячної системи, як безпомічні тріски. Хіба рух планет не нагадує рух трісок у водяному вирі? Як і в звичайному ручаї, течії ріки Часу то прискорюються, то уповільнюються, то стоять нерухомо, як у ставку, або повертають назадгузь, мов перед греблею. Відповідно й історичний розвиток то прискорюється, то уповільнюється, то завмирає, а то й задкує. В історії безліч таких приладів! То що було б, якби зараз Сонячну систему кинуло на хвилі тривалої протилежної течії часу? Відповідь одна. Прогрес почав би поступово занепадати. Великі винаходи безслідно загубилися б в архівах (таке вже бувало). Людство поволі втрачало б свої знання. Замість реактивних літаків почали б незграбно шугати перші пропелерні "етажерки". Впорядковані автостради знову перетворилися б на непролазне баговиння. В Англії королівська влада знову начепила б лицарські обладунки часів короля Артура. Повернулися б часи, коли у незайманих степах південної Русі нишпорили б з арканом і луком за плечима косоокі мисливці за двоногим товаром. І тебе, Азимуте, поволокли б на мотузку, сплетеному з конячого хвоста, аж у Царград, щоб за безцінь збути у неволю першому-ліпшому рабовласникові…
Оці наукові припущення капітана Небрехи почали мене дратувати. Тут і так дошкуляє невагомість, то він ще своєю балаканиною виводить мене з рівноваги.
— А вам, думаєте, минулося б? — мстиво запитав я, перехоплюючи ініціативу. — Вас, капітане, з вашим унікальним протезом демонстрували б за помірну платню перед невибагливою публікою в базарних балаганах.
— Азимуте, з тебе вийшов би неабиякий історик! — охоче встряв у обговорення своєї сумної долі каштан Небреха. — Але твої припущення позбавлені здорового. глузду. Мене з моїми скромними знаннями визнали б за чаклуна і, безумовно, посадили б на палю або живцем засмажили у мідному казані. Лише наступні покоління достойно вшанували б мою світлу пам’ять. Та не в тім річ. Подумай лишень, що залишилося б за таких умов від нашої цивілізації? Нічого! А коли Сонячна система знову виринула б на нормальну течію і майбутні археологи знайшли б, скажімо, сучасний керамічний глек з зображенням космонавта у скафандрі, що подумали б учені? Ясно, почали б запекло дискутувати, прилітали чи не прилітали на Землю чужинці.
— Але, капітане, — зупинив я Небреху, — хіба виміри часу — це не сталі одиниці?
— Ет, знайшов сталі одиниці! — з цілковитою зневагою до часу відказав він. — У тебе. Азимуте, якась примітивна уява. Вона придатна лише на те, щоб вчасно накрутити будильник, аби не запізнитися на вахту. Та ще у відпустці призначити побачення під вуличним годинником. І я побоююся, що на оці побачення ти тікав навіть з лекцій. Бо вас у школі не могли не познайомити з тією аксіомою, що на зорельотах, а також поблизу масивних зірок плин часу набагато уповільнюється. Секунди розтягуються на світлові години, а то й на тижні. У першому випадку, хоч як це парадоксально, плин часу гальмується швидкістю ракет, а в другому його хапає за поли надпотужна сила тяжіння. Та й на самій Землі ми маємо певні невідповідності. Ось на екваторі день і ніч ділять добу рівно навпіл, а на полюсах вони вже ділять не добу, а цілий рік.
Капітан на хвильку замовк, щоб ретельно прочистити голосові комунікації "антиречовиною". Відтак вправно вийшов на фінішну пряму:
— Але повернімося до початку розмови. Якщо врахувати, що біографія людства налічує якихось двадцять тисяч років, а тектити були утворені шість мільйонів років тому, то скажи мені, хто працював на атомних двигунах? Космічні заблуди? Хибна думка! Якби це справді було так, ми знайшли б два чи три тектити, не більше, Адже тільки навіжений гасатиме по планеті на важкому зорельоті і марно витрачатиме ядерне пальне. Набагато зручніше досліджувати невідому планету на всюдиходах або вертольотах. Ні, Азимуте, на атомних двигунах працювали наші нещасні попередники. А потім, коли невблаганний час почав поглинати їхні наукові та технічні досягнення, вони й шугонули на пошуки більш придатної для суспільного поступу планети. Звичайно, якщо не барилися ані хвилини…
Всесвіт дивився на нас вогненними очима галактик. У чорній безодні вирували невидимі страхітливі течії. У спалахах мертвої матерії народжувалися нові світи. Безмежний простір пронизували відчайдушні зойки радіогалактик, що, певно, потерпали на мілинах часу.
— Капітане, — стиха мовив я, — а може, час і є ота казкова жива вода, тільки ми ще не вміємо її конденсувати?
Небреха зачудовано глянув на мене і по-батьківськи порадив:
— Лізь краще, Азимуте, в гамак, бо ми розпатякаємося аж до спалаху понаднової зірки. До того ж я давно вийшов з віку, коли мені на ніч розповідали казки…
Я сумлінно виконав суворий капітанів наказ. Дисципліна є дисципліна!
Так, що не кажіть, а капітан Небреха і нудьга були поняття абсолютно несумісні.
Розділ шостий
ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Довго чи коротко ми мандрували, не скажу. Та й як мені було визначити точний термін навігації, коли капітан Небреха безнадійно заплутав весь хронометраж своїми видовженими, як світлові роки, розмовами?
За час мандрів я мав цілковиту змогу переконатися, що у порівнянні з парадоксальними знаннями Небрехи класична шкільна наука не витримує ніякої критики. У космосі вона виявилася такою ж непридатною, як колеса від воза на Чумацькому Шляху.
Візьмемо злощасні ходики. Ще у середній школі мені прищепили про них уявлення, як про випробуваний історією лічильник часу. Але під благодійним впливом капітана Небрехи я почав дивитися на них, як на кумедне вмістилище аварійних калорій. Мабуть, ходики були на борту коробки просто даниною давній традиції. З цього погляду було б набагато доцільніше, якби ми замість безупинно цокаючого анахронізму повісили над пультом управління звичайну автомобільну каністру з олією або недоторканним запасом пального.
Та скільки б ходики не нацокали, а наша навкологалактична одіссея мала ось-ось завершитися.
Це стало цілком очевидним (навіть неозброєним оком) фактом, коли на металеві груди коробки, мов фінішна стрічка, лягла велетенська орбіта Плутона.
Звідси, якщо не гальмувати мало не світлову швидкість ракети, до Землі по прямій залишалося чотири години льоту.
Пора було чепуритися перед врочистою зустріччю. Не з’являтися ж на очі майбутніх поколінь здичавілими робінзонами!
Я присів навпочіпки перед дванадцятилітровим чайником і, вдивляючись у його блискучі боки, почав старанно виголювати щоки. Адже не було сумнівів, що з борту коробки ми одразу потрапимо на борт трибуни. Як колись казали, з корабля та на бал.
А мій знаменитий супутник безтурботно розлігся на колоді й не думає дженджуритися. І ще тільник одягнув, до того недбало залатаний, що серед моря горизонтальних хвиль раптом виринали материки з вертикальними смугами. Хоч би не полінувався та вийняв із скрині парадний мундир.
Ні! Лежить, перекинувши протез на праву ногу і заклавши руки за голову, скептично спостерігає мої перукарські хитрощі і тільки в’їдливо гмукав.
— Капітане, — не стримався я, дивуючись його байдужості до історичних подій, — ніж ото на колоді виніжуватися, сіли б та заздалегідь склали вітальну промову.