Він рішуче заявив би, що грубуваті лінії літер і візерунків ясно доводять, що їх просто труї-ли кислотою на восковому шарі, а не карбували різцем від руки.
Далі артист, узявши зауера на середній палець правої руки, знайшов би, що він збалянсований там, де кінчається колодка, а зна-чить, у семи сантиметрах від подушок. Трудно було б чекати, щоб він не згадав при цьому за рушниці з балянсом у чотири з половиною са-нтиметри від подушок.
Імовірно, що після цього артист-збройовник витяг би з кишені коробок з цигарками, добув би цигарку, постукав би нею об вічко ко-робка, швидким рухом засадив би її межи губи, запалив би сірником і звернув би увагу на приклад зауера. Сорт волоського горіху, з якого зроблений був приклад, уже сам по собі викликав би дещо непевний вираз на його суворім лиці. Але той факт, що приклад був не поліро-ваний, лише навощений, довершив би непевне від нього вражіння — артист-збройовник перегнав би цигарку з правого кутка роту в лівий, і на вустах його з’явився б гіркий іронічний осміх.
Але Дон Хозе Перейра не був артист-збройовник. Дон Хозе Пе-рейра знав тільки, що він цілий рік надурочно пиляв дрова, щоб ку-пити саме цього зауера, що вже цілий рік стояв на комісії у барселон-ській магазині, куди його прислав доктор Леонардо Пацці (очевидно, якийсь італієць), потрібуючи грошей на подорож у Слобожанську Швайцарію.
Тож Дон Хозе бачив у своїх руках тільки могутні дула трикіль-цевої сталі, тільки потужні патронники у вісім міліметрів завгрубшки, тільки неймовірні чоки по 1,2 міліметру кожний, тільки на ґринері голуба, що ґарантував йому далекий, густий і сильний бій.
Сонце жахтіло над степиною, блискучими краплями злітало на довгі дула зауера, переймало подих, заходило в душу і знов вогне-нними краплями виступало на темній шкірі Дона Хозе. Він весь горів і перегорав під сонцем. Йому здавалося. що помалу згорало в ньому все, чим він раніше жив, палали і падали, одгорівши, його думки, звичний стрій світогляду і навичок. Він забув усе, що знав. Сонце ви-палило в ньому пам’ять. Він забув, хто він такий і звідки взявся і для чого приїхав. Він давно увійшов у степ, а тепер степ увійшов у нього. Йому здавалося, що те, чим він був раніше, тікало від нього за обрій з блискавичною швидкістю між блискучими рейками дул. Його "я" маячило уже на одній лінії з крайнебом, воно було — мушка десь за тисячі верст від нього на самім краї безмежного шляху двох дзерка-льних дул. Він опустив рушницю, і "я" потопло за обрієм.
Якась нова кров, п’яна й гіркіша за полин, попливла по жилах і ударила йому в голову. Він ясно відчув, що згорів на попіл і народив-ся знов. Він був уже не Дон Хозе Перейра, інтеліґент і тираноборець, а Данько Харитонович Перерва, степовик і член степового райвикон-кому.
VI
— Що це за ••• іде подом? — сказав куркуль Щовб, повиснувши на рублі і ждучи, щоб куркуль Довб притяг рубля мотузом.
У відповідь на це куркуль Довб зачепив рубля мотузом, зігнув його ще, так що здоровенний рубель застережливо рипнув, і замотав мотуза за належні виступи на гарбі.* Зробивши це, куркуль Довб ози-рнув гарбу останнім командним поглядом і поліз у кишеню по тю-тюн. Далі він насипав ручкового на папірець, утрусив його в формі математично рівної лінії, загнув один край, завернув цигарку, вису-нув язика і в той момент, коли білий папір, пробігаючи по мокрому язикові, став прозорий як скло, сказав:
— А тобі що за діло. Він же зайців не б’є. Побоїться не в строк стріляти ••• його •••!
Навантаживши свої гарби, перейшли обніжком, щоб закурити, куркуль Стовб і куркуль Ковб. Не дійшовши до Довба ступнів із де-сятеро, куркуль Ковб і собі став розглядати самітну постать мисливця з собакою.
— Знаєте, хто це, хлопці, — сказав куркуль Ковб, не одводячи руки з-від очей. — Це, щоб ви знали, бісової душі камуніст, Данько Перерва. А ото попереду біжить його гидолової віри рудий собака.
Усі четверо почали пильно придивлятися до фігури мисливця. Мисливець зненацька став. Погляд куркулів упав на його собаку. Со-бака застиг у наїженій, неймовірній позі. Мисливець коротким рухом звів рушницю.
VII
Коли новороджений Данько Харитонович Перерва побачив, що Родольфо застиг перед невеличкою ямкою в поду, по всьому тілу йо-го пробігли і піднялися в голову холодні голки найдужчої, найбоже-вільнішої з емоцій. На одну невимірно коротку мить він відчув, що руки його раптом узялися потом, і враз забув про це. Поволі, сливе непомітно, як хвилинна стрілка дзиґарів, Родольфо витягався у на-прямі ямки, і ямка ця враз зробилася центром степу і центром усієї землі.
— Піль, — несподівано і жахливо прохрипів Перерва. Родольфо упав вперед, із ямки рвонувся заєць, розлігся стріл, заєць фонтаном стрибнув угору, упав і застиг на землі.
VIII
Лише тепер Данько Перерва зрозумів, що він стрілив по зайцю в середині серпня. Він стояв як очманілий і ждав. Аж от до нього доли-нули якісь довгі незрозумілі звуки. Він оглянувся: четверо дядьків ві-дійшли від копиць і щось гукали, розмахуючи руками. На мить ущух вітер, і Данько почув слова.
— Нащо б’єш за-айця ••• твою •••! — знову хитнув вітер і розля-глось тільки о-о-о степом проти вітру. Вітер хилитав слова, дробив їх на друзки і раптом вітер полетів на нього і враз остудив його спітнілу голову. Данько рішуче ступив до зайця. Зробленого не вернеш. Він узяв зайця в тороки,* повісив зауера на плече і швидко пішов геть. О-о-о, дробив вітер слова на друзки. Данько, не оглядаючись, рівно і легко ішов уперед. Він знав, що непростимий учинив гріх, убивши зайця в середині серпня, але він так само знав, що датися в руки кур-кулям, щоб вони з тріумфом повели члена степового виконкому в мі-сто, все одно не можна. Він утече від них і тоді він сам з’явиться у виконком і чесно розкаже, як він ненароком убив зайця.
О-о-о, дробив вітер друзки слів. Данько, не оглядаючись, хутко ішов уперед. Він постановив подивитися назад, коли вітер перестане доносити до нього слова. І щоб зовсім заспокоїтись і іти рівно мов машина, він ураз, як увірвавши, перестав думати про зайця, про сер-пень, про куркулів і натомість узявсь пригадувати вірша, що він дав-но-давно десь читав у книзі невідомого поета з норвезьким ім’ям.
Степ сповила велика борода,
Веде вівса і попасає просо
У край землі, де голуба вода
Стоїть у озері підтикана і боса.
На небо глянув Данько…
А небом йдуть водяні вози
Над океаном орної країни.
Старий чумак береться за гузир
І хмарам набатовує на спини.
По берегах повстання і пісень
Над ріками радянських революцій
В далеку путь налагодився день…
Останній рядок запав десь межи полини, й Данько не міг його відшукати. Він напружував пам’ять і ладнав рими до "революцій". "Муці… руці… гнуться… каруці…" — добирав він рідкі слова і не міг видерти рядок із полинів пам’яті. Йому стало моторошно, по ко-лінах прошкандибала млість і налляла халяви холодним оливом. Він зробив ще одне істеричне зусилля. "Штуці… розпуці… мнуться… перуці…" — мигтіли непотрібні, недоречні слова і не здіймали з сер-ця тягару незнайденої рими.
Вірш зрадив його. Він не міг довше терпіти. Він знав, що не сміє оглядатись, але довше не міг терпіти. Він оглянувсь крадькома назад.
За ним, у рівному півколі, ішли мірною ходою п’ять велетенсь-ких постатів.
IX
Немов зачарований, не міг Данько одірвати очей від того, на що не смів дивитись. Навантажені снопами гарби стояли далеко-далеко позаду, коло них не було нікого. Данько силував очі, намагаючись розглядіти коло гарб хоч один людський силует — і не міг. Дядьки покинули роботу і лавою гнали його кудись за горизонт. Данько знов повернувся, вибрав собі точку на обрії, щоб іти рівно в центрі грізної дуги дядьків, і пішов уперед.
Знову йому враз зробилося холодно. Тепер уже не куркулі пере-слідували члена степового окрвиконкому за порушення правил полю-вання, а п’ятеро людей гнали одного, покинувши роботу, стомлені і люті, в пустельнім степу, самі захоплені ловецькою жагою, готові на все, не зважаючи ні на які наслідки.
Данько випростався на весь ріст і витяг м’язи на молодих ногах. Ноги заграли як спружини і пішли, ледве торкаючись землі. Чоботи сиділи добре, не муляли ніде і м’яко слухались музики м’язів. Дбай-ливо розраховуючи сили, Данько прискорив ходу якраз настільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишалося іти ще із п’ять годин. Тридцять кілометрів! У громадянську війну він легко робив п’ятдесят із одинадцятифунтовою нарізною рушницею на плечі.
Родольфо весело біг попереду, забігаючи в кущики і тішачись з розмаїтих, розмаринних, розбіглих запахів. Данько свиснув: Родоль-фо став у стрибкові й дивився на нього. Данько свиснув ще раз, Родо-льфо підбіг до нього і ніжно просунув шию і спину під його рукою.
— Біжи, Родольфо, — майже весело сказав Данько. — Ми тіка-ли з тобою від скандалу, тепер ми тікаємо від смерти. — І він легень-ко штовхнув пса долонею.
X
Данько і дуга мовчазних переслідувачів пройшли вже кілометрів із сім, ідучи просто на захід. Сонце непомітно побільшало і почало злегка набрякати по краях, воно ішло вже вниз, вдихаючи степовий дух. Не було вже ніякого сумніву в тому, що дядьки зовсім забули про зайця та про правила полювання і гнали мисливця як дичину, як дрохву, щоб забити його дрючками.
Данько знову почав міркувати. Не може бути, щоб вони гнали його навмання у степ, але й досі не було видко, куди вони його зага-няють. Як і п’ятеро мовчазних людей, що уперто ішли за ним, Данько геть забув про зайця. Він був свідомий тільки того, що якийсь незви-чайний тягар наполягає йому на пояс.
Багато-багато сот метрів він механічно ішов уперед і не міг роз-гадати, що саме заваджає йому іти. Його думки кружляли навколо кі-нцевої сцени дня. Він, коли поляже присмерк на поля, востаннє при-скорить крок, і дуга зникне з очей. Він перейде ще пару кілометрів і вибере собі місце ночувати. Він скине чоботи, і розкіш розіллється по всьому тілу. Він здійме рушницю й патронташ і покладе патронташа під голову. Він одіпне зайця…
"Заєць"! Ось що заваджає йому іти! Заєць давив на живіт, на крижі, на психіку. Заєць — чудно! — і досі надушував на мозок, як тінь він метушився десь у завулках пам’яті і не давав іти спокійно і весело.
Данько, не спиняючись, одв’язав зайця і високо підкинув його вгору.