Я не маю права робити тебе зараз своїм спільником. Бувай — і хай тобі щастить!
Він підвівся і вийшов. Я став знову вільний, як багато років тому.
Дорогу мені перепинили танцюючі. Висока чорнява дівчина схопила мене за обидві руки і гаряче зашепотіла:
— В мене немає кавалера. Залишся!
П’янкий запах квітів, божевільні, блискучі очі, гаряче дихання, довге гнучке тіло, що горнулось до мене, як ліана в лісі, через який я дитиною продирався, не маючи ні палких бажань, ні розуму, ні мети...
— Залишся! Я сама, сама!
Холодні руки міцно вчепились у мене. Вона заступала собою всіх, хто оточував нас, кружляла і примушувала мене кружляти. Паморочилась голова, світло різало очі...
В мене немає дівчини, я вигадав тебе. Я вигадав учителя, вигадав Саву.
— Хочеш, підемо звідси? Я не можу бути сама!
Я відштовхнув її щосили, не тямлячи себе, жалкуючи до сліз за власною безглуздою жорстокістю.
Побіг, а вслід прогримів регіт, і я зрозумів, що навіть оце благання було неправдою.
Перехожі не зупиняли мене, щоб спитати, чи не треба допомогти. Таке можливе було лише на планеті Земля, де існувала небезпека і люди потребували захисту. Тут, в раю, кожен міг дати собі раду, не прагнучи нічийого співчуття.
Я ліг під деревом на вологу траву. Крізь листя, мов котячі очі, світились дві жовті зірочки. Це вже було колись. Я чекав когось, не маючи більше надії.
Серед тиші пролунав несміливий стукіт копитець по вулиці, вимощеній рожевими і блакитними плитками.
Я не повернув голови на той стукіт. Незабаром він віддалився. Я заплющив очі...
II. ВІЙНА ЛЮДЕЙ З ЛАСКАМИ
Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому — офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).
Спершу вони побачили безмежні ліси, що вкривали навіть вершини гір, блакитний океан, схвильовану високу траву. Вони бачили це очима своїх предків-землян і очима дітей та онуків, котрі будуть дихати чистим, свіжим повітрям.
Артур Сігайр мав померти через рік від раку горла. Він передчував це і ліз усюди поперед батька в пекло. У нього не було ніяких шансів вижити.
Розвідники вийшли з корабля і, не змовляючись, торкнулись м’якого грунту, міцно перегдитого травами.
Втративши рай, людство віднайшло його в глибинах космосу.
Артур Сігайр ще не знав, що хвороба покидає його тіло і йому судилося померти інакше: загинути внаслідок аварії одного з кораблів, котрі перевозили землян на нову батьківщину. Такі аварії були звичайним явищем. Сігайра чекала смерть безболісна і миттєва — єдина нагорода за пережиті страждання.
Пілоти згадували з шанобливим тремтінням у голосі перші години перебування на чарівній планеті.
Стефан Стефаніаді:
"Ми були наче п’яні, забувши, що, можливо, перебуваємо під владою оптичного обману, викликаного отруйною атмосферою цієї планети..."
Дмитро Асанов:
"Те ж відчув, напевно, Колумб, побачивши замість безмежної водної пустелі пахучу зелену землю. Ми зробили перші кроки і з подивом дізнались, що досить змахнути руками — і ми полетимо. Вітер легко підхопив нас, вгадуючи бажання. Але ми не полетіли. Нас не пускав чорний космічний пил, поважна місія, та найбільше — впевненість, що людина власними силами не може злетіти".
Артур Сігайр:
"Я не дуже піддавався чарам цього зеленого раю, бо був капітаном корабля. Але, признаюсь, це було до дідька спокусливо. Спершу відпустив товаришів скупатися. Я мусив мати дві пари очей, щоб стежити за кораблем і за ними. Повернувшись, вони виявили бажання піти в гайок і пошукати там прісну воду та їстівні плоди. Я змусив їх повторити інструкцію, взяти з собою зброю, а сам залишився пильнувати корабель".
Стефаніаді:
"Ми, безперечно, поводились досить легковажно, не те що наш суворий капітан, який колись вважався найвеселішим хлопцем в усій Космічній Академії. Але польоти навчили нас не розпускати слину і миттю знаходити потрібне рішення.
Вода була чудова, проте солона. Ми сподівались, що вона виявиться принаймні прісною або солодкою. Коли швендяєш серед астероїдів і гаряченьких зірок з різними фокусами і знічев’я наступаєш на хвіст кометі, то іноді сподіваєшся на якийсь приємний сюрприз. Втім, Артур був переконаний, що на Землі своя логіка, а в космосі своя, і якщо ти пілот, то не маєш ні батьківщини, ні рідних, ні милих дитячих спогадів..."
Дмитро Асанов:
"Ми наблизились до групи дерев, що росли віддалік. Нічого небезпечного не помітили. Поміж широким листям червонілись круглі плоди завбільшки з дитячий кулак. Стефаніаді простягнув до них руку, але я його відштовхнув. Плоди могли бути отруйні, хоча й дуже гарно пахли. Ми рушили в глиб гаю. Дерева давали таку густу тінь, що під ними нічого не росло. Плоди нависали над нами, наче взяли собі за мету нас спокусити. Було тихо. Те, що ми побачили далі, нагадувало казку. Ми побачили вперше живих істот! Я ніколи не зможу забути тієї миті. Залита сонцем галявина і кілька граціозних, схожих на кіз тварин, які мирно паслися. З даних попередньої розвідки ми мали їхній опис, але пересвідчитись на власні очі — це зовсім інше. Одразу впадали в очі сумирність і лагідність істот. Це були самець і дві самки з дитинчатами. Ми не зводили з них очей. Одна з самок наблизилась до дерева, зіп’ялась передніми ніжками на стовбур і зірвала плід. Він покотився по траві. Самка відкусила шматочок і знову продовжила пастися.
Мені здалося... Хай я божевільний, але ця сцена призначалась для нас. Плоди виявились їстівні. Ми непомітно зникли... Не змовляючись, нарвали плодів, скільки могли, й рушили до корабля. Це було до біса смачно. Ми ум’яли десь по півдесятка. Каштан роззявив рота, коли ми висипали на траву розкішні дари природи. Ми запропонували Артурові теж прогулятись, але той відмовився. До плодів капітан навіть не доторкнувся. Ми заявили, що хочемо ночувати надворі. Капітанові довелося самому йти спати в корабель. Він страшенно розлютився. Тоді Стефаніаді загорлав, що ми добровільно беремо на себе місію піддослідних кроликів, повалився на траву і швидко захропів.
Коли ми встали, точніше, нас розбудив стусанами Артур, виявилося, що наш сон тривав аж дві доби. Стефан трохи огризався, кажучи, що після такого польоту не завадило б добре виспатись. Він боявся визнати, що це вина отих райських фруктів, котрі мали, напевно, слабку снотворну дію. Капітан міг нам влаштувати добрячого прочухана.
Проте чомусь не зробив цього.
Капітан пішов до гаю сам, озброєний, не звертаючи уваги на наші глузування. Невдовзі він повернувся, шпурнув нам під ноги забиту тварину, з якої ще текла кров.
"Ці каналії, — сказав Артур Сігайр, і повіка в нього засіпалась, — ще себе покажуть!"
Мені було страшенно гидко на душі. Пролилась перша кров на цій планеті. Земля вся була просочена людською кров’ю, не кажучи вже про кров тварин. І це ми привезли сюди.
Ми їли засмажене на рожні м’ясо. Смажив сам капітан. Ми не дорікали йому, просто мовчали. Нам хотілось, щоб він щез. Сів у корабель і полетів до дідька. "Слабаки", — буркнув собі під ніс капітан, витираючи масного рота.
Стефаніаді сплюнув і побрів до океану. Капітан посміхнувся. Я знав, що це означає: "Все прекрасно. Ми залишаємось людьми навіть у космосі".
Так розповідає легенда нового часу, легенда, яка своєю красою не поступається "Одіссеї" та Біблії. Імена трьох пілотів викарбувані золотими літерами на постаменті пам’ятника:
Артур Сігайр
Стефан Стефаніаді
Дмитро Асанов.
Тварин назвали ласками. Малися на увазі їхня лагідність і безборонність. Колись на Землі жили схожі істоти, їхнім м’ясом і молоком вигодувались тисячі поколінь, їхньою шерстю вкривались люди в негоду.
На Ерідані ласки були повноправними господарями. В морях і ріках плавала риба, в небі літали птахи, нижче повзали змії та різна комашня. Ласки були єдиними ссавцями. Це довгий час хвилювало вчених. Планета була багата, щедра, розкішна, схожа на жінку без найменшого ґанджу. Оптимізм засліпив багатьох.
...Переселення на Ерідан, яке почалося через дев’ять років після польоту екіпажу Артура Сігайра, тривало майже десять років. Сто тисяч землян мали утворити небачено щасливу цивілізацію. І все ж бажаючих покинути Землю було не так і багато.
Відлітаючі називали землян самогубцями. Вони передрікали неминучу загибель всьому людству і закликали покинути Землю й шукати в космосі іншу планету. 30 відсотків населення Землі вмирало від раку і білокрів’я. Решта мали загинути від війни. Такі цифри називали найбільш фанатичні переселенці.
Вчені шукали на Ерідані й Селії сліди цивілізації, але їх чекало розчарування. Космос підніс землянам нечувано щедрий дарунок. Їм це було навдивовижу, бо мали за собою тисячоліття гріхів перед природою. Здавалось, Космос дав їм шанс виправитись.
І все-таки поспішність, з якою переселенці покидали Землю, скидалася не на підкорення космосу, а швидше на втечу. Вони летіли за спокоєм, комфортом, хотіли гарно жити, а для цього їм потрібно було покинути рідну планету з її невирішеними проблемами, запитаннями. Вони не знали, що ці проблеми наздоженуть їх і на Ерідані. Але звідти уже не буде куди тікати, там не буде кого зраджувати. Часи, в які жив Сава, були ще неспокійнішими часами. Емоції панували над розумом, людям снилась планета, котру покинули їхні предки. В моді були сентиментальні зітхання за далекою зірочкою. Люди чіплялися за ще не зотлілі реліквії, пильно цікавились власною генеалогією, але все це нагадувало ворушіння у безнадійно схололому попелі.
Сава був останнім вибухом у крові земної раси.
Я міг би писати про героїзм перших переселенців, якби це було комусь потрібно. Але наш світ прозаїчний, схильний до скепсису й іронії, схожий на розбите дзеркало, яке можна скласти, але відображення вже не буде цілісним: скільки шматків — стільки відображень.
Я гадаю, що найганебнішою війною в житті людства була війна з ласками.