Господар

Галина Пагутяк

Сторінка 14 з 32

Але до університету, я гадаю, ви втрапите. Ви ще надто молодий, щоб обзаводитись сім’єю.

— Знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Кого? — стрепенулась дівчина.

— Одного старшого наукового співробітника Інституту патології. Вибачте...

— Ні, ні... — відвертається дівчина. — Просто я вас уявляла іншим. Взагалі, стільки ходить легенд про Саву, хлопчика, який ходить в зоопарк... Мені весь час здавалось, що у вас повинна боліти голова і що ви дуже страждаєте.

— Раніше боліла. А що таке страждання — я не знаю.

— Бо ви ще не кохали.

— Звідки ви знаєте?

— Жінки завжди помічають такі речі, а моя майбутня професія зобов’язує взагалі все помічати. Ви, наприклад, боїтесь незнайомих людей. Правда, я не така вже страшна?

— Саво, без десяти десять! — ляскає хлопця по плечу Томас.

Сава вмить підхоплюється:

— Ну, мені треба йти. Добраніч?

— Куди ж ви? — спиняє його Еліс. — Ах, заждіть, я вас проведу. Я тут недалечко наймаю квартиру.

Сава йде ледь похитуючись, звісно, не від вина. Дощ ллє як з відра.

— Вибачте, — каже він твердо, хоча йому і солодко, і страшно в цій темряві. — Я мушу поспішати.

— Сховайте мене під свій плащ! — наказує дівчина. — Я вже геть мокра.

— Я вас не просив за мною йти, — каже Сава, відгортаючи полу плаща, і вирішує довести її до зупинки автобуса.

Їм удвох під одним плащем незручно. Дівчина тулиться до нього, плащ сповзає, вони спиняються посеред дороги. Сава не памтятає, що з ним робиться і хто в цьому винен. Це мокре волосся, гарячі губи. Вони переводять подих, не розплітаючи рук.

— Ходімо до мене, — шепоче Еліс.

— Я мушу йти додому.

— Ходімо до тебе!

— Не можна.

Дівчина легко вивільняється з його обіймів:

— Чому?

Замість відповіді Сава її цілує.

— Ходімо до мене. Я живу сама. Хоч на годину.

— Вибач, не можу. Я потім тобі все поясню.

— Твоя мати давно вже спить. Чого ти з нею панькаєшся, як з малою дитиною?

— Вона хвора.

— Вона така хвора, як ти або я. Іди!

— Коли я тебе побачу?

— Ніколи. Ти нестерпний. Інший мав би за щастя...

— Еліс!

Сава хвильку дивиться їй услід, а потім різко поверх тається і біжить по мокрій вулиці додому.

Так багато квітів... Це від них паморочиться в голові. Вони вже прив’яли. Після безсонної ночі, коли тільки розвиднилось, Сава зрізав їх, не залишаючи жодної, ніби мстився. Все одно наступного року, коли його не буде туї, вони знову зацвітуть. Сава зносив їх оберемками на лавку, що стояла в кінці саду, коло воріт.

Сонце пече немилосердно. Запах квітів не може забити незнайомого вологого духу землі.

Томас стоїть за спиною Сави, і його слова доходять, наче крізь сон:

— Тобі пощастило: ти хоч знав свою матір, а в мене її ніколи не було.

Саві здається, що це вже колись було. Давно-давно і далеко звідси. Він дивиться на біле й страшне лице матері з посинілими, міцно стуленими губами.

"Мамо, ти ж могла ще жити довго. Що тебе так мучило? Ти ж могла мене покинути, як батько, котрого я ніколи не бачив. Та й я міг піти, якби ти мені наказала це зробити. Я все пам’ятаю, що було останніми місяцями, коли я приходив до тебе в лікарню, і нічого не пам’ятаю, що було раніше.

Як же ти боялася людей в лікарні, як ти ненавиділа їх, наче знала, що вони тебе не врятують. Спершу ти боялась і мене, але потім тобі несила було витримати порожнечі й ти казала мені:

— Болить, боже, як воно болить!

Ти наче прокинулась після довгого сну. Ми обоє прокинулись. Я цілував тебе на прощання, мамо, і твоє лице не кам’яніло.

— Приходь завтра, ти прийдеш завтра?

— Прийду, мамо.

Я говорив несміливо, майже пошепки.

— А коли ти прийдеш?

— Після роботи, мамо.

Ти втомлено заплющувала очі, і я йшов, зайнятий своїми щоденними справами. Іноді я насмілювався зайти в твою кімнату, яку прибрав раніше. Здавалось, тут ніхто не жив.

— Ти мені прости, Саво. Я була тобі поганою матір’ю. Там все було інакше. Там, на Землі, люди боялись одне одного втратити. Я б хотіла померти там".

Сава рвонувся вперед і застиг з широко розплющеними очима. Віко домовини забивали. З країв могили від людського шепоту обсипалась глина.

Якась сила змусила хлопця опуститись на коліна. Те саме зробив і Томас. Люди зачудовано дивились на них. Тут не було такого звичаю. Померлих ховали похапцем, без голосінь. Кожен кидав на домовину грудку землі й ішов геть, спочатку повільно, а потім все швидше, доки за ворітьми кладовища не забував про смерть.

Ніхто не наважувався підійти до Сави й Томаса. Коли грабар насипав на могилі невеликий горбок і рушив було до квітів, Томас сказав:

— Ми самі!

— Самі — то й самі. Через два дні приберете, — сумирно відповів грабар.

— Ну, от і все, — сказав Томас. — Може, принести банок з водою?

— Хай в’януть.

— Я не бачив жодного разу твою матір. Тільки тепер. Мені здається, вона була хороша жінка... Ходімо до мене. Переночуєш, та й взагалі поживи...

Вони востаннє обернулись на могилу й вийшли за ворота.

— Слухай, звідки ти знав, що треба ставати на коліна?

— Нізвідки, — знизав плечима Сава, і раптом його пронизала думка, що ніхто уже на цьому світі не назве його сином. Ніхто — і він, притулившись до залізного пруття огорожі, гірко заплакав, вперше у своєму житті.

Вони вечеряли за столом: Сава, Томас, його дружина, світлоголова донечка.

— Розкажи мені казочку! — попросила дівчинка.

— Дяді не до казок. В нього померла мама.

— Я тобі завтра розкажу, добре? — посміхнувся Сава.

— Добре. А ти покладеш мене спати, як колись?

Після вечері Сава відніс малу на її ліжечко, а потім довго сидів коло неї, прислухаючись до теплого дихання дитини. Ніхто не турбував його.

"Колись у мене буде так само", — подумав він укотре за вечір і здригнувся від несподіваної, незнаної тривоги.

VIII. ДОЛЯ

Набагато пізніше Сава зрозумів найбільшу істину, яка водночас стала сенсом його життя: робота потребує любові. Все гарно виходить тільки тоді, коли людина робить це для того, кого вона любить. Все, про що буде йти далі, — лише ілюстрація. Сад, в якому ми відпочиваємо, посаджений доброю рукою, інакше б листя не давало тіні, а квітки — плоду. Ми відпочиваємо в саду, посадженому Савою, дарма що ні цього чоловіка, ні його саду давко вже немає на світі. Досить того, що він існує в нашій пам’яті. В цьому саду немає жодної сухої гілки, жодного гнилого плоду, хоч у господаря бували тяжкі хвилини, коли він ненавидів світ і проклинав день, коли він народився.

Минуло кілька років, відколи Сава, втративши маму, продав будиночок і виїхав геть. Десять років Сава не мав власного дому, а безпритульність була для нього найбільшою мукою. Жив по готелях, наймав кімнату, тинявся по гуртожитках, де жодна річ не належала йому.

Він поривався назад, але чужі речі не відпускали його, як і борги, надумані та справжні.

Сава не мав ні співчуття, ні підтримки. Місто одразу прийняло його з усією властивою великим містам байдужістю і суворістю. Та й подумати, скільки там живе людей, і кожен хоче мати дім, друзів і хоч трохи щастя. А щоб отримати все те, не треба ні благородства, ні відвертості, ні доброти.

З великими труднощами йому вдалося знайти кімнату, бо бабусі, котрі здавали квартири, жахалися його незвичайного вигляду. Нарешті він найняв квартиру в сліпої жінки, яка відзначалася мовчазністю і любила годувати птахів, котрі зграйками зліталися до її вікна кожного ранку. Сава прокидався від стукоту віконниць і щебету птахів, умивався, готував собі сніданок і йшов до бібліотеки. Він мав за рік підготуватися до вступу в університет. І він вступив до нього:

Сава думав про Еліс. Це була єдина людина, котру він знав, коли їхав сюди. Він не бачив її більше, але сподівався зустріти5 хоч би на вулиці. Вона ж була першою дівчиною, котру він цілував і яка цілувала його, дарма що щось в ній відштовхувало. До того ж він її, здається, образив. Сава не міг повестися тоді інакше. Але тепер він міг не дивитися на годинник, міг цілувати її стільки, скільки вони забажає, і піти туди, куди вона його покличе.

Якось, гортаючи у перерві між студіями підшивку молодіжного журналу дворічної давності, Сава натрапив на статтю, яка все в ньому перевернула, бо була про нього. Журнал: відзначався несерйозністю і великою популярністю серед молоді, а Сава конче хотів знати, як живуть його ровесники, з якими він навчатиметься в університеті. Це була її стаття.

Витвір студентки-журналістки не довів його до божевілля. Еліс ошюала все, як воно було, не забувши й про поцілунки: "Я хотіла його поцілувати, і мені не сором признатися; в цьому хворобливому бажанні". Чому хворобливому, Сава не міг втямити. "Потім мені стало страшно, що яш мене задушить в обіймах або буде до кінця життя переслідувати своїм коханням. Я весь чає контролювала себе і в потрібний момент, вдавшись до звичних жіночих хитрощів (хай простять мені чоловіки), вислизнула з йото обійміві Частково мої побоювання справдились, я лед& втекла, хоча й погано орієнтувалась в темряви Тепер я жаліюу бо могла мати вірного раба. Хоча ні, Сава — не людина. Він або звір, або бог".

Уночі Сава, обливаючись потом на вузькому ліжкові, відчув сором уже ш за Еліс, а за себе.

Якщо він її зустріне, то не скаже жодного слова, бо вона знову напише гидку статтю, в якій правда так спотворена, що стає нереальною. Саві було нестерпно боляче, як ніколи в житті. "Болить серце", — здогадався він і аж наче зрадів. Тільки в людини болить сердце. А щодо бога... Про бога він не мав зараз сили думати. Всі боги залишились на Землі і, непевно, досі там царюють, бо не захотіли: покидати ту планету.

Він уже дрімав, коли раптом в пам’яті спалахнув ще один спогад. Це було за кілька днів до смерті матері. Він вийшов з її палати і в коридорі, ступивши ледве кілька кроків, несподівано зупинився, вражений криком нестерпного болю. Ноги в Сави затремтіли, він знесилено прихилився до стіни. Він зрозумів, чому мати квапила його йти сьогодні, що означали рясні краплі поту на її чолі й синювата блідість щік. Бідна мама надіялась, що він не ночує її крику...

Сава вибрав біологічний факультет, незважаючи на те, що біологія на той час, після сумнозвісної війни людей з ласками, переживала кризу. Мало того, заняття біологією розцінювалось як виклик суспільству.

Найважче було перемогти острах перед людьми і прийти в університет наприкінці літа, коли починались вступні іспити.

11 12 13 14 15 16 17