Мати, перемивши посуд, уже влягалася. Брати сплять. І Варя лягла, а татко все ніяк не вгомониться. То щось порався на подвір'ї, брязкав лопатою, цеберками. Потім сів на ганку, цокає щось там, підпилює — майструє і тихо, ледь чутно, наспівує...
В кімнаті у Варі не зовсім темно: вікно прочинене, фіранки розсунуті, і чи то від зоряного неба, чи від молодика бліде, ледь помітне синювате сяйво струменить у хату.
Ой видно село,
Широке село...
Батько співає тихо-тихо, і саме під цю пісню дівчина нарешті засинає. І сниться їй ця пісня. Тільки от у сні вона звучить не тихо-тихенько, а широко, повноголосо. І квіти у сні пахнуть іще п'янкіше, і молодик у блідому, фіалковому небі стає уповні.
Варя уже не вдома. У самій сорочці, боса іде над річечкою, місточком. А ніч така гарна, така співуча, пісня батькова така могутня, що дівчині уже просто несила йти. Відштовхнулася від теплих дощок, розкинула руки і... попливла. В небо попливла. Вище, вище...
Ой видно село...
А його таки і справді усе видно...
У світлому срібному серпанку мріє садками Морозівка, темніє біля бору Підборівка. Зозулівка... Нагорівка... А он і Удянка...
Хатки, хатки, хатки... Які вони любі, які гарні. Ніколи їх Варя не покине. Артільні будівлі... Он колгосп імені Будьонного, он — імені Петровського. А он і їхній, імені Другої п'ятирічки. Ферма їхня старенька. Телятник у старій хаті...
Нічого, саме туди вона й піде, як закінчить школу...
Пісня дужчає. Це співає уже не тільки батько, це співає і село, і місяць-повня, і зорі. Варя ніби поринає поглядом у зоряні рої і, коли знову дивиться вниз, аж ойкає від захоплення.
Безлюдівку уже не впізнати — високі стрункі будови, величезні, як цехи, ферми і скрізь ліхтарі, ліхтарі — весь колгосп залито світлом...
Пісня ще дужчає, вище й вище несе... Варя розуміє — це сон. І в той же час весела відчайдушна думка не відступає та й квит: ну й хай сон! Та вона, як схоче, то і наяву все зможе! Чи й не диво отак літати! Захоче — і наяву полетить...
...Прокинулася від гуркоту.
День. Клубочиться у вікні грозова хмара. Поглянула на ходики — ого скільки проспала! Погукала маму, татка — тихо. Що це? І братів не видно...
Вибігла на подвір'я і мало не зіткнулася з батьком. Дивний він якийсь, голова похилена і аж білий наче.
— Що сталося?
Відповів не одразу. Сів на ганку, дістав люльку. Дивиться на нього Варя — такого вона ще не бачила: у татка пальці тремтять... Покрутив-покрутив люльку і, зітхнувши, знову заховав до кишені.
— Війна, доню...
Минуло два місяці, а в Безлюдівці їхній уже все по-новому — вікна хрест-навхрест паперовими смужками заклеєні, під деревами по садках — військові грузовики. І на шляху — машини, машини, машини. День і ніч дорога гуде. Два потоки: один — на захід, на фронт, а другий — евакуйовані. Скільки їх...
Перша повітряна тривога — на все життя вона запам'яталася. Власне, нічого страшного не відбулося, постріляли зенітки, проревла з репродуктора сирена та й по тому, а от врізалося в пам'ять...
Потім були тривоги страшніші, все нічне небо так і ряхтіло спалахами, землю хитали бомбові вибухи, та все це було вже звичне.
До всього Варя почала звикати, до всього, крім одного. І лягала, і вставала з однією думкою: що ж воно далі буде? Кажуть, уже й Полтава не наша. Невже і сюди прийдуть?..
Варя сама себе не впізнавала: от вам і "розбідова"... Тихою стала. Сидить десь у куточку, принишкне і все думає, думає... Як же це так? Що ж це діється?
І ще запам'ятався Варі пасмурний вересневий ранок. Клас їхній перевели на першу зміну. Вийшла на світанку з хати — туман-туман... В селі тихо, і на шляху — жодної машини... Тиша така — станеш, прислухаєшся, і чути, як калатає власне серце: гуп-гуп... Гуп-гуп...
І враз у те гупання вплівся новий звук: щось наче упало — величезне, важуче... Ще і ще... Що це? Чи нові зенітки, чи бомби?
І раптом Варя усе зрозуміла: канонада... Це вже фронт.
А в школі — на останньому уроці — прощалися вони і з учителькою, і з школою.
Учителька сказала просто:
— Завтра не приходьте. Більше уроків не буде.
І це було найстрашніше...
Весь той похмурий, туманний день здавався дівчині темнішим од ночі. Настала ніч і — навпаки — засліпила очі і ще більше пригнітила душу. Тієї ночі запалав Харків...
Горів моторошно — як одне величезне пекельне вогнище. На півнеба бурхало, хиталося полум'я.
Саме тієї ночі Варя уже не витримала. Це було так страшно, що вона зважилася на те, чого б їй у їхній сім'ї за мирних часів ніколи б не пробачили. Вона розбудила батька, батька, який тяжко, смертельно стомлений прийшов після зміни і вдосвіта мав знову йти на роботу.
Варя знала: татка попередили, що він, як залізничник, працюватиме і тоді, якщо фронт докотиться до самої Безлюдівки. Мало, дуже мало доводилося йому спати, і от Варя наважилася розбудити.
Довго не міг очуняти, сидів, протирав очі, тримався за серце. Та потім поглянув на доччине обличчя, на вікно, що в ньому небо так і кипіло, і все зрозумів.
Вийшов з донькою на ганок. Кашляючи й крекчучи, довго розпалював люльку. А тоді поклав дочці на голову важку свою, пропахлу металом і мастилом долоню і тихо, так, наче нічого й не сталося, почав розповідати про себе, про своє дитинство, про юність. Про те, як у армії ще царській служив, як воював, як потрапив у полон.
Все, що він міг розказати, Варя уже знала, знала навіть, з чого таку розмову він починає, чим закінчує, і все одно слухала, немов уперше. Батько не просто оповідав, старий солдат згадував ті дні, коли йому вже доводилося зустрічатися з тими, хто ніс вогонь і смерть у його Безлюдівку, у його сім'ю...
— Важко нам усім буде, доцю, дуже важко. Але ти не журися. Нам з тобою падати духом не можна. Ми — хто? — нахмурився, кивнув ствердно головою, проказав тихо і врочисто: — Ми — робітники... Робітничий клас... А робітничий клас — затям це, на усе життя затям — робітничий клас, що б там не було, все одно перемагав... І ми, доню, переможемо. Обов'язково переможемо! Нам інакше не можна. Ми — робітники, на нас все тримається...
22 жовтня сірого холодного ранку тихим, незвично безлюдним Зміївським шляхом з гуркотом і тріском промчало кілька мотоциклістів. За ними в Безлюдівку в'їхали дивні, досі ще не бачені машини. Однакові, жовто-зеленого кольору, всі вони до моторошності були схожі на величезні домовини. Машини спинилися біля церкви. Відкрилися люки, і з однакових броньовиків почали вилазити однакові, наче зроблені на тому ж заводі, де й ці машини, солдати.
І діяли вони всі однаково — спокійно, діловито, без зайвого шуму і метушні. Рубали у садках дерева, маскували свої машини.
Того ж дня в самому центрі Безлюдівки, якраз проти шкільної їдальні, загойдалися на шибеницях перші повішені.
Все це було 22 жовтня. Саме в цей день і закінчилося Варине дитинство.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
1
...Та й забіліли сніги, забіліли білі... — весь день давні слова бринять і бринять у голові. А сніги і справді лягли. Ранні вони того року — ще листя не все поопадало і трава зеленіє, а сніг летить і летить. Легкий, лапатий, все повітря від нього аж густе.
Не повітря, здається,— холодне застояне молоко...
Варя іде до подруги. На селі — як на цвинтарі. Тільки машини гудуть і гудуть шляхом, та часом з боку яру, що здавна називався у Безлюдівці Бессарабкою, долинають постріли. Там гинуть наші люди, там розстрілюють комуністів.
Всяке траплялося до війни — не самими радощами жили, та тільки тепер зрозуміли: життя до війни — то було щастя. Справжнє щастя. Вона, Варя, була вільна. Вона могла, мала право сама вибирати собі дорогу, могла, мала підстави мріяти про своє, власне майбутнє. І всі — батьки, школа, вся держава, все суще навколо неї берегло, охороняло не тільки її життя, але і її радощі, її мрії, її майбутнє...
Батько — робітник. Вона хотіла теж стати робітницею, хотіла, як і він, дбати "не для себе, а для всіх". Марила залізницею, а душу все більше й більше заполонював дивний, неймовірно прекрасний Живий Світ. Кожна зустріч із ним була щастям. Тварини, рослини... Варя часом аж захлиналася од навально-приголомшуючого, як раптова сонячна злива, світлого почуття.
Так було...
Сьогодні вдосвіта скільки не кликала — жодного пса. Кликала без надії, знала: собак у Безлюдівці вже немає. Кликала не чекаючи. І все одно, не докликавшись, засумувала ще більше.
Дивні солдати з'явилися на селі — в чорних шинелях з білими пов'язками на рукавах. Солдати чужі, ворожі, а говорять по-нашому. Люди їх називали поліцаями, а німці ніяк не називали: свиснуть, немов на пса, і той, з білою пов'язкою, біжить, мало не падає. Стане наввипинки, очима їсть і все по-німецьки намагається: "яволь"... "ферштеін"...
Оці поліцаї і почали "прочісувати" Безлюдівку. Вони так і казали: "прочісувати". Наказ мали простий і короткий — жодної живої собаки. Постріли лунали з ранку до вечора, постріли і страшне, хрипке, передсмертне скавчання.
Все живе, як чуми, сахалося отих чорних, ворожих шинелей. Навіть квіти, здавалося Варі, стулювали пелюстки і никли, зіщулювалися, коли на подвір'я заходили окупанти чи їхні прислужники. Кури забігали, залазили у найдальші закапелки, горлиці переставали аврукати, затаювалися у гіллі, замовкали горобці. Собаки — поки вони ще були — миттю щезали. Кішка боялася особливо: у неї знову були кошенята.
Собак не стало, а кішка жила. Ну й дивне ж створіння! До війни мама не дозволяла брати її до хати, і кішка, наче знаючи про це, ховалася від Вариних батьків, безпомилково, на слух вгадуючи їхні кроки. Так було. А на третій день господарювання чорношинельників і їхніх хазяїв вийшло так, що Агафія Яківна застала дочку за годуванням усього кошачого сімейства. Варя злякалася і аж сіпнулася боронити кошенят, а кішка — навпаки: поглянула на Варину матусю і — вперше — не утекла, а довірливо й лагідно замуркотіла...
Летить, летить сніг. Варя іде луками. Суха нехвороща б'є по ногах. А ось реп'яхи. Скільки їх — не обійти. Дівчина відхиляє дрючком сухе бадилля, щоб не начіплялося, і все одно на подолі так і рясніють сухі чіпкі кульки.
Бадилля...
Сніг...
Незрозумілу свавільну красу відчуває дівчина в цім поєднанні: темне бадилля, таке буденне, таке звичайне, і летючий химерний, зовсім наче неземний, білий, аж синюватий, сніг...
І така чистота в усьому...
Забіліли сніги...
Забіліли...
А це що чорніє? Варя мало не спіткнулася об щось довге, велике, злегка притрушене сніжком.