Погостини

Василь Скуратівський

Сторінка 5 з 15

Ними обдаровували дітей. Тримаючи в долонях печиво, вони в обід вибігали на околицю села і наспівували:

Пташок викликаю

З теплого краю:

— Летіть, соловейки,

На нашу земельку,

Спішіть, ластівоньки,

Пасти корівоньки!

Подібний обряд, як ви пам’ятаєте, влаштовували і на Стрітення. Щоправда, тоді "жайворонків" виносили лише в садки; у березні ж обрядовим печивом "закликали" птах на всіх довколишніх луках та левадах.

Разом з дітьми виходили зустрічати весну й дорослі. Всі ставали в коло і дослухалися, коли заспіває вівсянка. Саме ця птиця найпершою прилітала з вирію.

Якщо хтось чув її голос, то оповіщав присутніх: "Як звеселилася вівсянка — кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь!"

Ще однією ознакою приходу весни був протяжний посвист байбака. Тільки-но сонце зігрівало землю, він одразу ж вилазив зі своєї нірки, ставав на задні лапки і починав свистіти. "Просвистів байбак,— стверджує народне прислів’я,— ховай у затінок сіряк!"

Таким чином, початком року в давнину вважалася весна. У березні люди виходили на довколишні галяви і святкували новоліття.

По-різному називали на Україні перший місяць весни. Латинське слово "март" вийшло з активного вжитку лише в минулому столітті. Його замінило сучасне — "березень". Паралельно вживалися також назви "березоль" та "березіль".

Виникли вони з двох кореневих слів — "береза" і "зола". Саме під цю пору селяни вирубували в лісах березові гаї. На звільнених площах сіяли зерно. Зрубані дерева спалювали, щоб отримати золу, тобто попіл. З нього виготовляли скло. Промисел цей називався гутівництвом, а заводи гутами.

Рештки від цієї сировини йшли на удобрення полів. Переважно це було вугілля і неякісний попіл. Такий гній називали браками.

Ще й досі на Поліссі є чимало сіл і урочищ, які носять назви Гута, Буда, Браки.

Крім того, з березової кори виготовляли вельми цінний продукт — дьоготь. Навіть Богдан Хмельницький спеціальним універсалом зобов’язував окремі села "гнати для війська дьоготь". Ним лікували деякі хвороби воїнам, змащували шкіряне взуття і гужовий транспорт. Отже, від назви деревини — берези, а також її продукту — золи й утворилися назви місяця. Згодом їх замінили на "березень", тобто "зелене дерево". Саме в цей час починає рухатися по стовбурах березовий сік і з’являється листя.

У деяких областях України були й інші назви. Серед них найвідоміші — "сочень", "соковик", "новолітець", "полютий" (той, що йде на зміну лютому), "марець", "сухий", "красовик", "красний місяць". Кожен регіон мав свою місцеву народну назву. В літературній мові залишилася сучасна, якою користуємося й дотепер.

— Не стомив я тебе своєю балачкою? — перепитав дідусь.

— Таке й скажете! — піддобрююсь.— Цього, крім вас, ніхто краще не знає в селі!

— Коли так,— удоволено посміхається старенький,— то візьми свого зшитка і запиши прикмети.

Я поспіхом витягую записничка. Але мені краще подобається дідусеве слівце. Якось я запитав у нього: чому він звичайного зошита називає лише зшитком? "А тому,— пояснив дідусь,— що аркуші зшиваються. Від цього й назва. Так раніше у нас усі казали. Це вже тепер все зошит та зошит. А воно правильніше буде — зшиток".

Дідусь починає пригадувати прикмети, а я відразу ж записую їх.

Якщо граки прилетіли прямо на гнізда — буде дружна весна.

Довгі бруньки на деревах — спізниться літо.

Гуси з вирію високо летять — води буде багато, а низько — мало.

Жайворонок прилетів — настане стійке тепло.

Побачив шпака — знай: весна біля порога.

Сонце перед заходом червоне — на вітер.

Грак прилетів — через місяць сніг зійде, а журавель — скоро лід скресне.

Хмари пливуть високо — буде гарна погода; коли ж надвечір вони ущільнюються й сильнішає вітер — на потепління.

Перший грім при північному вітрі — бути холодній весні, при східному — сухій і теплій, а при західному — мокрій.

З берези тече багато соку — літо буде дощовим.

— На сьогодні, мабуть, досить,— каже дідусь і самочинно відчиняє шухлядку, витягує звідтіля свердлика та пасклинки.— Ці снасті ти приготував, щоб сік точити!

— Еге ж. Незабаром почнуть берези плакати...

— Гарно сказано,— зітхнув дідусь.— Дерева, якщо їх калічити, дійсно плачуть. А тому їх треба жаліти. Я знаю, що ти вмієш наставляти сік, не підрубуючи берізок. Але намагайся крутити дірочки лише в тих деревах, які скоро будуть зрубувати. Молоденьких не зачіпай!

— Ну що ви! — ледь не плачу.— Я завжди раджусь із лісником. Без його згоди ніколи не точу соку.

— Так і треба робити,— підхвалив дідусь.— Якщо хочеш, я один цікавий спосіб тобі розкажу. Сік можна отримувати не лише з беріз. Коли я був такий, як ти, то ліс належав багатіям. А в них зимою й льоду не вициганиш. Тому ми робили його так. Наламаємо свіжих вербових чи соснових гіллячок, дрібно посічемо молоді пагони і заллємо водою. За тиждень вони настояться. Доки берези ще не розпустилися — спробуй зробити. О смакота! — І він звів угору карлючкуватого пальця.

— Нехай краще уроки вчить! — невдоволено змахнули рукою бабуся.— Скоро канікули, тоді хай і займається всякими дурничками.

— Кому уроки вчити, а мені треба ячмінь сіяти,— дідусь перевів розмову на іншу тему.

— Щось рано берешся за ярець, Тарасе!

— Е, Мотре,— йдучи до дверей, мовив гість,— ти забула, що в березні ячмінь каже: "Кидай мене у болото — буду, як золото, топчи мене у грязь — будеш, як князь!" Чим раніше посієш його — щедріший збереш урожай.

— Воно-то так,— відказала бабуся,— але ж радять: як мине марець — готуй у поле ярець. А марець лише почався...

Дідусь підійшов до порога, натяг шапку на голову.

— Весна, Мотре, то наші отець і мати: хто вчасно не посіє — не буде чого збирати. Ти ж городню розсаду вже почала перебирати? Отже, прийшла пора братися за насіння. Березень, як бачиш, уже новою крайкою підперезався!

Пішов дідусь. А я ніяк не второпаю, що означає — новою крайкою підперезався? Вибіг на вулицю, дивлюся навкруги. Від сонячних зайчиків усі струмочки й рівчачки віддзеркалюють різними кольорами, наче розіслані долі крайки. Он воно що! Перший місяць весни і справді підперезався новою обновою, витканою теплим ярим сонечком!

ОЙ, ВЕСНО, ВЕСНО, ДНЕМ КРАСНА

Великдень виявився теплим. Подвір’я рясно вкрилося дрібним моріжком, і мені велено очистити його від сміття. Зготовленим з березових дубців віником я ретельно вишкрібую зеленаві прокльовини; за кілька днів моріжок укриється барвистим килимом, і наше обійстя набере празникового вигляду.

Сьогодні лишень четвер. Через двійко днів відзначатимемо одне з найбільших свят — Великдень, або, як ще називають у нас, Паску. Бабуся сьогодні пектиме обрядовий хліб — сонячні паски; вони і насправді подібні до небесного світила: округлої форми, а зверху змащені жовтком, — справжнісінько так, як усміхається на сході дня і прощається в надвечір’я сонце з нами.

Завтра бабуся фарбуватиме в цибулинному лушпинні свіжі яєчка. Я вже навіть відібрав кілька таких; а що, думаю собі, як вони виявляться добрими моцаками, і я в сусідського Толика, граючись у навбитки, виб’ю всі крашанки. Ото буде дивина, бо він щороку виграє у мене. А ось субота — особливий день. Хоч і кажуть, що субота — не робота, помийсь, помаж і спати ляж, але в цей день треба завершити всі передсвяткові клопоти.

І не тільки лягти на спочинок, а й відбути всеношну. Але то вже стосується бабусі. У надвечір’я вони прикрили кошик, виплетений з вербових дубців, вишитою полотниною, на якій ряснів напис: "Христос воскрес! — Воістину воскрес!", упакували дві паски, кілька крашанок, шмат запеченого сала, кружельце ковбаси та порційку меду. Коли ж стемніло, ми разом з сусідськими однолітками понесли поклажі на посвяту.

Я ще насолоджувався досвітковим сном, як бабуся розбудили мене:

— Очуняйся, внуче. Не гоже проспати великодневий досвіток сонця. Там, біля мисника, у черепниці вода і двійко посвячених крашанок. Умийся джерелицею й потри галунками щоки, щоби і в тебе вони були такими ж рум’яними. А вже потім розговіємось.

Я швиденько вмився, зодягсь у празниковий костюмчик, і ми всією родиною вийшли на подвір’я зустрічати перші сонячні промені.

Бабуся стали на коліна, здолонили руки:

— Сонечко наше красне, світе наш прекрасний, будьте нам у поміч! — мовили так лагідно, мовби до живої істоти, і тричі проказали: "Христос воскрес!", на що я, мама і тато відповідали гуртом — "Воістину воскрес!". Перехрестившись і уклінно схиливши голови до молодого сонця, що вилузувалося з-під горизонту, мовби жовток із яєчка, пішли до хати. На столі було повно смаковитих наїдків — буженина, ковбаси, холодець, пузатилася рум’яна паска і повна мисочка крашанок. Я так зголоднівся за такими харчами упродовж довгого посту, що одразу потягся за шматочком ковбаси.

— Так не гоже робити! — посерйознішав тато. — Спочатку потрібно похристосуватись, помоцакуватися крашанками, скуштувати скибочку свяченої паски, а вже потім їсти все інше.

Тільки-но ми здійснили цей обряд, як на порозі з’явився дід Тарас. Тричі проказавши традиційне "Христос воскрес!", наостанок мовив:

— З Великоднем будьте здорові!

Бабуся одразу ж запросила до столу. Наш добрий погостинник вийняв з кишені дві крашанки й подарував мені, наголосивши, що вимоцокував найтвердіші яєчка.

Добряче розговівшись, я взяв дідусеві та свої яєчка і пішов до сусідського Толика. Тепер, тішив себе, я виграю у нього всі Великодні крашанки...

...Неділя — як на замовлення. Сонячна й тиха, хоч мак сій.

Бабуся зодяглися по-святковому. На них сорочка, вишита давнім поліським узором, рясна у збірки спідниця з двома нашитими зісподу кольоровими окрайками. На голові ще новенька, ні разу не ношена хустина-стрижка.

— А ти чого кублишся? — сердяться вони, позираючи у віконце.— Он і дід Тарас уже йде. Зодягайся швидше!

Я хутенько витягаю зі скрині празникового костюмчика і сорочку. Вони пахнуть рутою-м’ятою. Щороку, тільки-но з’являються городні квіти, бабуся напаковують прискринок пахучим зіллям. Від того одяг наш завжди має свіжий запах і його не зачіпає міль.

За хвилину-другу я зодягся. На вулиці нас уже чекав дідусь.

— Не спізнимося з козами на торг? — пожартував він.

— Доки збереться молодь, то якраз і поспіємо,— одказали бабуся.

Село нараз ожило. То там, то там чути голосні перегуки.

1 2 3 4 5 6 7