Один, два... Три!
І, звичайно, Капустін безнадійно програв.
В залі від захвату тупотіли ногами.
— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!
І лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посміхався.
— Це ж зовсім не по казці, — доводив він сусідам. — Бісеня, мабуть, зовсім не читало казки. Двієчник якийсь, не інакше!
Проте його тут же перебив десяток розгніваних голосів:
— Ну то й що з того?
— Коли не цікаво, можеш йти геть!
Але хлопчик у рогових окулярах лише міцніше втиснувся в крісло.
А переможець знову підійшов до краю сцени і став чемно розкланюватися. Звідкілясь в його руках з'явився букетик квітів, і він розподілив його між Олею і Наталкою Гаврилюк.
Затим Бухтик повернувся до Капустіна, котрий вже давно був ні живий ні мертвий, і наказав:
— А тепер виводь свою коняку!
Слово честі, такої коняки ніхто з людей ще не бачив. І зовсім не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.
І вже зовсім не тому, що на передніх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатні кросовки з широкою чорною смужкою, а на задніх скромні сині кеди.
Справа в тому, що такої неуважливої і незграбної коняки у світі ще не було.
Не встигла вона вийти з-за лаштунків і вітально заіржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурівка на передній лівій нозі. Задні ноги наступили на ту шнурівку — і коняка так гепнулася на підлогу, що аж пилюка здійнялася між дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмірковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим піднялася з підлоги і взялася заклопотано чухати шию лівою задньою ногою.
Після цього їй довелося ще раз вставати з підлоги.
Від тої гупанини Вітько-Балда трохи прийшов до тями і розгнівано зашипів на всю залу:
— Та ворушись же ти... шкапино нещасна!
— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто міг подумати, що тут так темно!
І вона діловито затупотіла до краю сцени. Передні ряди на всяк випадок подалися трохи назад.
— Візьми її на плечі, — пошепки наказував Вітько Бухтикові. — Потім зроби з нею три кроки і падай!
— Що ти мені підказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю під нею падати?
І все ж Бухтик схопив коняку за хвіст. Зробив це він дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зі сцени в перший ряд. Саме туди, де сиділа тьотя Клава.
— Стій! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе підніматиму.
Він спритно підліз під живіт, натужився — і коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами і кросівками.
— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку підняти!
Бухтик вдячно вклонився в бік того голосу. Затим ще трохи піднатужився і повільно, немов штангу, підняв коняку на витягнутих руках.
І тут коняка показала, що крім всього вона ще й норовиста, їй би спокійно метляти в повітрі кедами і чекати, доки Бухтик опустить її на підлогу. А вона замість цього несподівано почала з усієї сили дриґати ногами. Коняка намагалася вирватися з чіпких рук бісеняти.
Проте зробити це було не так вже й просто.
— Пусти, — нарешті заблагала вона і несподівано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та відпусти ж, лоскітне як!
Бухтик квапливо опустив коняку на підлогу, і вона, продовжуючи по-дурному хихотіти, якось боком загалопувала за рятівні лаштунки.
Вітько Капустін стояв у кутку сцени, оніміло дивився на весь цей кошмар і мріяв лише про одне — як би його швидше провалитися крізь землю.
Спектаклю більше не існувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись від реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку і витирав нею очі. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навіть піп-Васько той, що під кінець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навіть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькі щиглики, якими пригостив його Вітько-Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв на краю сцени і кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло від радощів. Здавалося, він міг би кланятися без кінця.
"Так ось він який! — подумала Оля і посміхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. І що тільки Вітя Капустін знайшов у ньому страшного?"
І вона подмухала на долоні, котрі аж заболіли від оплесків.
ГРИБНИЙ ПОХІД
Нарешті і гриби дочекалися свого часу.
Кілька хвилин тому над лісом пролетіла кореспондентка "Лісової газети" Сорока. Вона голосно повідомляла всім, що з боку лісового санаторію до узлісся наближаються десятки хлопчиків та дівчаток з козубами в руках. Не інакше як вирушили в грибний похід.
Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лісу Даваня збуджено никав між кущами і нагадував:
— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинці! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янці за якусь хвилину?
Звичайно, було б неймовірно, якби чутки про грибний похід не дійшли і до вух Барбули. Тож господар затону зі своєю ріднею подався до вигину річки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, і видно було набагато краще.
Зупинилися підводні любителі видовищ у глибокій ковбані, яку затінював невеличкий вільховий гайок. Звідси було добре видно, як Даваня гасав лісом і давав останні напучення своєму грибному вояцтву.
— А сам як вирядився! — насмішкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годі!
Проте в душі він страшенно заздрив своєму старому приятелеві. Заздрив тому, що не до нього, а до Давані прийшли діти з козубами. Тому, що у лісового господаря он скільки грибних припасів для дітей, а в нього, Барбули, немає нічого, окрім води та водоростей... Врешті, заздрив тому, що він не може, як його приятель, гасати по суходолу і роздавати на всі боки цінні вказівки.
— Коли ж ти, нарешті, змайструєш мені суходих? — докірливо запитав старий водяник свого сина, що сидів поруч.
— Вже скоро, — відказав Бухтик. — Зачекай ще трохи... Бачиш — ідуть Сергійко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра білявенька така. Бачиш?
— Та вже ж не сліпий, — відказав Барбула. — Не заважай дивитися.
До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарніші у світі. І лише тепер він на власні очі переконався, що навіть Чара нічим не відрізнялася від дівчаток. От хлопчики — то інша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика і блискучих, твердих ріжок.
А Бухтик сидів поруч з батьком і навіть не здогадувався, який він чудовий.
— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив він. — От же ж розбійник! Йому б тільки футболити все підряд — м'ячі, консервні бляшанки, а то й справжні гриби!
Поруч з ним Чара загукала горлицею:
— Дядю Даваню! Найкращі гриби нехай ідуть до Олі! Скажи їм, будь ласка!
Господар лісу заспокійливо махнув рукою: чую, мовляв. Тоді трохи зачекав, доки Оля не відійде від гурту, і на пташиній мові скомандував:
— Найкращі гриби, слухай мою команду! Один, два, три... З'явись!
Господар лісу не дуже любив, коли в лісі ходили чутки, нібито він має пестунчиків. Даваня вважав, що для нього всі гості однакові. А Оля... Так за неї прохали її друзі! А прохання друзів — для нього закон.
...Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далі — підберезовик, підосиновик, лисички — всі мов з картини зійшли. Але й поміж них вирізнявся своєю блискучою голівкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дітей з людськими. Проте як він витягнувся за цей час! Тепер це був справжній маслюковий король.
Оля обережно зрізала маслюка і простягла руку до боровика. Боровик ледве помістився у козубі.
— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захваті вигукнула вона.
Даваня похапцем наказав грибам:
— Ховайся!
Першим до Олі підбіг Васько Миколаєнко.
— Оце гриб так гриб! Всім грибам гриб! — заздрісно сказав він. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжній маслючище! А мені не щастить, все дрібнота якась попадається, — пожалівся він і зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрібнота... і така... й така...
— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував він зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!
І Даваня натякнув. Він відтягнув далеко убік ліщинову гілляку і, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька відпустив її. Гілляка свиснула в повітрі і вперезала розбишаку трохи нижче пояса.
Переляканий Васько з місця подолав таку висоту, яку і з розбігу не мріяв подолати.
В цю хвилину над деревами пролетіла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотіла:
— Тривога! Слухайте всі! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — він підходить до трясовини!
Від того скрекоту Даваня стрепенувся і чимдуж поспішив до болота.
Допомогти заблукалому мандрівнику було найпершим обов'язком лісовика.
ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК
А Вітько, між іншим, і гадки не мав, що заблудився. Просто він мріяв забратися якомога подалі в ліс, аби нікого не бачити і не чути. Він ніяк не міг забути отой провалений спектакль.
В лісовому санаторії тільки й розмов було, що про витівки Бухтика. Підеш, наприклад, до їдальні, — а там тебе разом з компотом пригощають всілякими подробицями із спектаклю. Втечеш від тих розмов на річку, — а на ній добра половина пляжників корчить з себе водяників та бісенят. А дехто і русалок. З досади забредеш на стадіон, — а там санаторні силачі з сопінням завдають один одного собі на плечі.
Навіть про шкапину — і ту говорили.
А от про Вітю Капустіна, найкращого з акторів, ніхто й словом не обмовився. Всім ніби заціпило... І Сергійко теж добрий: замість того, щоб підтримати товариша, відволікти його від похмурих думок, блукає невідомо де з своїм Бухтиком чи Олею.
"Хіба це життя? — сумовито розмірковував Вітько Капустін. — Та від такого життя краще вже лягти десь в лісі й померти з горя..."
І найвидатніший артист санаторію озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручніше зробити. Щоб і сонечко не дуже пекло, і трава була м'якенька...
І лише тоді до нього дійшло, що він заблукав.
Ліс навколо був зовсім незнайомий. Рідкі дерева, миршаві кущі... І трава якась не така — шорстка, гостра.
Вітько повернув у інший бік, туди, де, на його думку, мав бути санаторій.