То як трапиться що, буде важко тобі.
Галя кліпала очима, м’яко посміхаючись, ніби з цим погоджуючись. А втім, десь і чомусь смоктала якась давня, тепла й болісна жила, і Галя ніяк не могла приглушити її…
Увечері вони всі пішли до театру. Галя дістала старій квитка у перших лавах партеру. Ставили веселу стару комедію, тільки в новім оздобленні.
Гра йшла жваво й січно. Людність тепло приймала кожний несподіваний хід комедії.
Галя інколи визирала крізь завісу зі сцени на маму. Стара сиділа мовчки й спокійно. її маленькі прижмурені очі якось буденно, без піднесення й дивування, приймали все театральне життя. В одній з перерв стара навіть обійшла фойє, вглядаючись повільно в людність.
А коли знову повернулась на своє місце, її сині губи жували якусь свою думку.
З театру вона вийшла сама і йшла пішоходами поволі й помацки, якоюсь обірваною купкою, відокремленою від усього, — як їжак, що боїться тіней навкруги.
Але в цій обірваній самітній ході була своя впевненість, а тому й спокій.
Галя догнала стару близько біля приміщення.
— Мамуню, любенька! Як ви самі пішли?
В Галі з тривогою ніби обірвався десь теплий струмок. І вона дивилась на стару боязно й злякано.
— Нічого, дочко! Я собі тихенько, помаленьку, щоб нікому не заважати.
— От чудні які! Та кому ж то заважати? Я оббігала ввесь театр, доки догадалась, та й так усю дорогу хвилювалась.
— Он бач! А я собі байдуже, та й подалась помаленьку.
— Вам, мабуть, було скучно сидіти?
— А що ж мені, старій, веселого шукати?
— Хіба-таки вам і не подобалось?
— Ні, веселе преставленіє, коли хоч.
— Що ж вам більше всього подобалось?
— Отой шелихвіст, бач — який герой: ловкий чоловік, сказати… Ну ще й піп… Тільки нащо було з нього глузувати?
Галя нічого не відповіла. Вони швидко прийшли додому, і Галя взялася готувати вечерю.
— Твій чоловік, мабуть, багато грошей заробляє?
— Хто? Корній?
— Атож.
— Чому ви так гадаєте?
— Що так довго його нема додому.
— Ха-ха-ха! — Галя не втерпіла й голосно засміялась, але швидко стихла. — Ні, мамуню! Ні я, ні мій чоловік — ми дуже мало заробляємо! Бачите, як живемо.
— Та я бачу, що й вам невеселе життя.
— У нас нема нічого, мамуню: ні білизни, ні одягу, — нічогісінько. Ледве перебиваємось.
— Хіба ж таки твій чоловік кращої служби не знайде?
— Мамуню, любенька, не кажіть так! Йому не можна інакше. Він тут мусить працювати, в театрі.
— Що ж йому тут за служба, в кумедіянщиках?
— Бачите, мамо! Так не можна! Це велике, дуже велике діло! Як би вам сказати? Це, от… перероджує життя людини, — а нам тепер цього й треба. Щоб людина стала новою!
— Хтозна, може, й так! Мені не втямкувати цього — стара вже я стала! Тільки бачу, що гірко тобі живеться, дуже гірко! А мені, де ви там служите, — байдуже! Аби вам добре було.
Галя нічого не відповіла, тільки важко зітхнула.
Згодом прийшов Корній. Він був стомлений і чогось сердитий.
— Вечеряти є що, Галю?
— Є трохи.
— Ну то став швидше!
— Я зараз!
Галя заметушилась; за перегородкою з ширми та шухляди щось стукало ножем, — швидко потім зашумів примус. Корній з полегкістю зітхнув.
— Ху! Ото так, як бачите, мамо!
— Важко тобі, сину! Бачу: б’єшся ти, б’єшся цілий день — а користі з того мало. Бач он, як гірко живеться!
— Нічого, мамо, колись покращає!
— Та дай то. Боже! Тільки й жити колись треба, а не так ото живухою перебиватись.
— Нічого, ще встигнемо. А треба й цьому ділові послужити — мистецтво, мамо, — це велике, святе діло!
— Хтозна, синку! Може, й твоя правда. Тільки он уже й волос тобі посивів, що ти собі думаєш?
Корній важко зітхнув, але нічого не сказав. А стара говорила далі:
— Хтозна, сину, а по-моєму, так вам гірко живеться! То я собі, стара, й думаю оце: кинув би ти, синку, оці твої тіятри та кумедії всякі та взявся б ти за яке діло! То було б і тобі, й Галі легше. І жили б ви собі тихо, лагідно та в достатках.
Корній неприємно зморщився.
— Ні, мамо, ви не розумієте. Це не те. Це зовсім не те. Бачите, це ж велике діло. Тут людина не працює, як віл, а творить нове життя. Тут вона роздирає старе луб’я, гнояку всяку розворушує, от, — і кличе всіх до чогось нового, кращого. Тут вона, одним словом, горить! Кинути? Хе! Як то можна кинути таке діло?
— Хтозна, мо’, я й не тямлю! А по-моєму, так воно таке ото: пустяки. А зведеш ти себе, не побачиш, як і вік твій зійде.
— Нічого, мамо, не зійде! Ми живемо й працюємо за нопом[?].
— Як ти кажеш, сину: за нопом? Не знаю, не чула такого!
Із-за перегородки вискочила Галя.
— Мамо! Ви не знаєте, що таке — ноп? Ноп — це все. Ноп — вроді як Євангеліє за старих часів було! Ноп переверне все наше життя, виведе нас до чогось кращого.
— Не знаю, не чула такого! Не скажу вам, що воно таке!
Корній скоса поглянув на стару й скривився.
— Не хочу я, мамо, ніяких ваших достатків, ніякого отого міщанства.
— А так ото крутитись цілий вік? На що воно похоже?
— Мамо! Ми крутимось тільки тому, що не вміємо ще жити, як ноп велить. А от як організуємось… Ноп, мамо, це діло, саме діло. Щоб ніякого марнування часу не було.
— А, Боже, Боже, сину! То навіщо ото таке видумувати, що й у голові аж закрутиться. А пуття з твого діла аж ніякого. Що ти такого робиш, що тобі треба поспішати?
Корній густо зітхнув.
— Це єрунда, мамо! За нопом якось і ми видряпаємось.
Стара покволо пожувала сухими губами й стихла. Корній зневажливо й сміючись дивився на неї.
Тим часом Галя ставила на стіл страву. Швидко всі сіли до столу.
Корній похапливо й насуплено взявся до їжі, але швидко скривився й кинув виделку.
— Що з тобою? — злякано поспитала Галя.
— Я так не можу.
— А що?
— Я далі не можу оцих підошов їсти. Це ж убивство: цілий день бігай, бігай, а ввечері нічого й з’їсти дома. Це просто свинство.
— Корнію, вгамуйся! Чуєш? Що ж я тобі дам, що я маю?
— Невже ти нічого не могла кращого купити?
— Купити? А ти знаєш, що я вже тиждень на позичені гроші живу?
— Ну, я цього не буду їсти!
Корній вийшов з-за столу, демонстративно задеренчав стільцем і став роздягатись.
Вечеря пройшла доволі сумно й тихо.
Коли полягали спати, Галя потихеньку підійшла до старої, залізла під ковдру й, притиснувшись, довго плакала.
— Чого тобі, дочко?
— Важко дуже, мамцю. Це ж щось страшне: злидні й злидні. І ще отак, як прийде, то я ще й винна, що йому й того й того нема.
— А чом йому не розшукати кращої служби? Адже він чоловік при здоров’ї — міг би якусь копійчину приробити, а то як його отак жити, раз у раз у нужді!
— Хтозна. Він чомусь не може. От йому мистецтво!
— Ну, то нехай кине своє штукарство.
— Е, ні, мамо! Як то можна!
— Хтозна, дочко! По-чудному якось ви живете, як я бачу. Нема в вас ні затишку, ні порядку, ні дітвори. Я-то собі думаю: приїду, з онуками буду няньчитися — а воно, бач, не виходить.
— У нас дітей нема, мамо, й не буде.
— Хай Бог милує: як то так не буде?
— А так, мамо! Нам не можна мати дітей у таких злиднях.
— Та що ти, дочко! Та чи можна, чи не можна — то як Бог дасть. Хіба ти скидаєш їх?
Але Галя в цю пору підвелась, великими зляканими очима поглянула на матір — і раптом якось болісно й безпомічно скривилась і розридалась.
Стара заходилась утішати, та Галя не втихала. Тільки вдосвіта трохи стихла і задрімала на руках у матері.
Стара обережно й стиха її гойдала, сумно схилившись над її видом. їй приходили далекі спомини з дитячих часів Галі, і боліло серце, що ті часи втрачені вже навік.
Пізніш стара встала напитись води. Надворі ширився сірий ранок. Але ще десь блимав мутний місяць — і в його світлі оселі міста вставали великими холодними коробками, а тіні від них — як насуплені похмурі шапки велетнів.
Старій прийшов якийсь давній смутний образ. їй здавалось, що вона бачила десь цей клапоть будівель, і тоді ж він придавив їй серце. Але тепер вона ніяк не могла пригадати, коли й де це було.
Вона ще раз поглянула на Галю, перехрестила її. Тоді сама лягла, зігнулась і задрімала.
Ранок і день пройшов у метушні — а ввечері залилося місто веселими огнями та дзвоном церков.
Стара, хоч цілий день була похмура й тиха, тепер, увечері, раптом пожвавішала, завовтузилась.
— Куди ви, мамо?
— Піду, дочко, помолитись Богу! Що ж мені робити більше?
Галя в цьому відчула якийсь докір, але не показала цього.
— І я піду з вами, мамо!
— А може, дочко, дома зостанешся?
— Ні, ні, я піду! Я хочу сьогодні бути з вами, мамо!
— Як знаєш, дочко!
Вівдя нічого не сказала на це, а проте Галі вчулось, що стара десь далеко й назавжди одійшла від неї. У церкві було людно й метушливо. Увесь час снували шумливі валки, то в один бік, то в другий.
Посередині яскравились огні, і дружно розходився січний молодий спів хору.
Стара одійшла осторонь, у темний куток, і там, ставши на коліна, вона ніби забула про все навкруги. Її губи гаряче шепотіли якісь пристрасні слова. Вона до когось зверталась, з кимсь живим близьким говорила — і в цих теплих словах ніби танули холодні камені великого собору.
Галі чудно було чути ці слова материні, як і всьому вона дивувалась, що тут тільки бачила.
їй було дивно й незрозуміло, як люди могли тут серйозно вдавати, що моляться, як могли молоді січні голоси віддавати себе на цю нікому не потрібну й пусту справу.
А ще більш дивувало, як архієрей та й усе духівництво — освічені люди — могли тут серйозно стояти, щось робити, говорити — і вдавати, що це так і треба тут.
Що вони: вірять цьому, чи це тільки звичайне обдурювання?
Галя цього ніяк не могла зрозуміти.
А втім, її дратували як актрису невдалі рухи й вигуки дияконові.
І тому вона була дуже рада, як побачила маму, що та виходила з церкви. Тим часом у старої був плохий, зосереджений в собі настрій.
— От і все, дочко! Вас одвідала. Богу помолилась. Тепер можна й додому.
— Мамо, голубко! Що так швидко? Хіба вам так погано в нас?
— А чого мені погано, дочко? Тільки що ж мені робити в вас?
— А що ж вам робити? Ви й так наробились за свій вік. Тепер можна й посидіти.
— Ні, дочко, виходить, що треба до самої смерті в землі колупатись!
Галя відчула в цих словах гострий докір собі, але нічого не відповіла.
Увесь вечір вона ходила коло старої, пильнувала, а пізніш схилилась їй на коліна й застигла так в якімсь настрої. Інколи вона одривалась від своїх думок і тоді говорила:
— Це ви так поїдете від нас, мамо, і вже ніколи вдруге не навідаєтесь.
— Мабуть, що так, дочко! Я вже стара — сил немає.