Ото один раз пішли ми з Корчевським — знаєш Корчевського? У мене тоді був собака — добрий був Стек. — Голос Івана Івановича стає теплим, інтимним. — Ну, трошки було ще холодненько — бо ми вийшли рано. Коли чую, Стек починає гавкати — усе дужче та й дужче, дужче та й дужче. Аж ось уже близько й коло нас. Глянь — а під кущами біжить заєць. Ах ти, сукин сину! Біжить, біжить тихенько. Я за ним, а він прямо на вербу та й поліз.
— Дєдуска, постой-постой! Ну как зе заяц на вербу полєз? Развє зайци лазят?
— Ну так верба похилилась, а він прямо скакнув.
— Ну так би і сказал, — незадоволено перебиває панянка.
— Я на його раз, другий, а він, сучий син, приснув та й подався.
— Так і убєзал? — незадоволено питає панянка.
— Ні, його підстрелив Корчевський.
— А поцом ти знаєс, сто того самого?
— Ні, того самого.
— А мозет, другого?
— Е, другого-другого. Яка розумна. Бачив — то й кажу, — починає сердитись Іван Іванович. Дівчинка мовчить. Посиділа кілька хвилин і пішла додому.
Чуються тихі легкі кроки. Тільки злегка торкаються підлоги. Далі розмова. Се моя сусідка, пані прийшла з школи, де вчить дітей. Голос ніжний, щирий, музичний і злегка тремтить. Феня грубо відповідає їй. Мені жагуче кортить її побачить. Входжу до Івана Івановича.
Він лежить і читає "Биржевые ведомости"[?]. Сів на стілець і сиджу. Не хочеться навіть розмовляти. Хтось стукає в двері. Феня одчиняє. На який мент з’явився молодий русявий панич в форменій чистенькій тужурці, повісив пальто, форменого картуза, хитнув головою Іванові Івановичу і подався до пані.
— Скоро, — буркнув Іван Іванович. — Мабуть, і не пообідав.
— Хто се?
— Учитель, — незадоволено відповідає Іван Іванович. — Любовник. Зв’язалась чорт зна з ким. Ай, Ольга Петрівна, Ольга Петрівна!
Феня приносить дрова, запалює грубку. Дрова розгораються і весело-співуче гомонять. Червоне полум’я стрибає на стінах, виблискує на шибках. Усівся коло груби і дивлюся.
Коли б не хворість, не така паскудна погода — пішов би гуляти. Може, зустрів би панну. Хто вона? Я тільки раз її бачив. Юна, струнка, як вона танцювала! З якоюсь п’яною насолодою. Пластично, м’яко. Звернула тоді всіх увагу. Коло неї увесь час крутився п’яний земський лікар. А потім пішли і усілися в ложі. Я кілька разів проходив дуже близько — одного разу очі наші зустрілися. Вона подивилася суворо, і я раптом оді— йшов. Але лице в неї бліде, ніжне. Усміхається ласкаво. Очі мрійні, теплі. Ох, панно, панно! Я навмисне дочекав, поки вона вийде, і пішов слідком. Але вона сіла на візника і хутко зникла. Може, з села попівська донька або якого панка — так і не довідався.
Як би от зараз хотілось поговорити, поділитись думками, а головне — позбутись отієї обстановки, серед якої живу, Івана Івановича, його розпусти. Він увесь, як вогка губка, напився сала і випускає його потроху, крапля за краплею! І се так натурально в його поглядах!
Вогонь палахкотить і палахкотить. Співають полінця на різні голоси, і чомусь сумно-журливий настрій знову повертається до мене, але теплий, задумливий.
Чую шум в кімнаті пані. Хтось нервово посунув стільця і почав бігати по підлозі.
Нарешті чую злісний сухий голос;
— І ти получила, і нічого не маєш, щоб він приїхав? У відповідь на се долітає болісний, повний докору голос:
— Ну, Женю, ну що це. Господи? Ну ти ж знаєш, що я тільки тебе кохаю, ти ж бачиш — ти ж повинен повірить! Ну, чого тобі?
— Але все ж таки він приїде? І, певне, ти його закликала? Ти, Олю?! О! Мабуть, сама й написала!.. Я вас знаю, всі ви хороші…
— Ну, що я пороблю, ну, прожену його, чи що? А може, йому треба по справі якій? Адже ж він чоловік мій. Може, хоче брати розлуку…
"Женя" починає кричати нервово-плачучим голосом:
— Брешеш, я тобі кажу, брешеш! Се щоб знову зійтись. Я вже чую се! От серце моє так віщує!
— Твоє серце дурне; і ти сам божевільний, як ти так думаєш.
— А, ти так? Так знаєш, що я скажу тобі? Ти його кохала?
— Кохала.
— Мене теж?
— Хай буде так.
— Невже ж я тобі повірю, щоб ти кого-небудь ще не покохала? Або щоб не повернулась до чоловіка? Знаю вас — ви всі такі. Хіба ще є хто більш розпусний, як ви — жінки?
Пані, певне, не втримується далі і кричить різким суворим голосом:
— Вон звідси! Бон зараз, я вам кажу! Як ви наді мною знущаєтесь! — Довга, довга пауза.
Ми з Іваном Івановичем мов заніміли. Напружено прислухаємось. Чутно, як обсипається обгоріле вугілля в грубці. І знову чути голос пані, суворий, хоч більш спокійний:
— Ви все берете від мене — мої ласки, душу мою. Я не знаю до чого доходжу, просто божеволію, і спускаюсь через вас усе нижче й нижче! А ви замість подяки, яку так обіцяли, доводите мене кожен вечір до божевілля. Кожен вечір! Прямо життя позбавишся!
Добродій, певне, хотів сперечатись, але пані провадила тим же спокійним пригніченим тоном:
— Гетьте! Ідіть собі. Краще порвати наші відносини, не зустрічатись зовсім. Ви хутко забудете мене. Се ж не кохання, а якась хвороба! Отакі божевільні ревнощі? Може, колись зустрінемось і по-хорошому, а зараз треба все порвати. Чуєте?
— Хм!.. Се до речі! Як же ж! Незабаром прибуде муженьок. Як же ж! Звичайно, треба позбутись коханця. Се цілком розумно! Хм! Дипломатично.
І ось раптом кімнати оголошуються диким божевільним стогоном, а потім чути тяжкий істеричний плач.
Стало моторошно. Я почуваю, як щось холоне. Ноги не рухаються, а коло серця здавило щось тупе, гнітюче.
Раптом Іван Іванович зіскакує з ліжка і сердито ворчить:
— Ні, так далі не можна. Се чорт зна що таке! Просто паскудство! І чого тільки вона з ним зв’язалась? Чи не найшла б кращого?..
Він перевалюється і котиться в кімнату пані. Я не втримуюсь і біжу слідом за ним. В кімнаті я помічаю панну. Вона лежить на канапі, увесь час тремтить і істерично плаче. Коси в неї густі, темні, розлізлися. Нас вона не помічає. По кімнаті з кутка в куток бігає бідявий сухенький чиновник і нервово курить цигарку. Він зиркнув на нас здивованими очима — в поширених чоловічках стільки було жаху і божевілля! А потім знову почав ходити.
Іван Іванович трясеться, очі налилися кров’ю, окуляри скакають, і він дивиться з-під них, як роздратований звір. Губи теж трясуться.
— Слухайте, добродію! Як вам не сором, щоб з дамою таке робити?.. Та ви знаєте, що ви підметка її не варті? Ви се знаєте чи ні? Я вас питаю. Ги-идіота! Убірайтесь звідси зараз же мені! — Іван Іванович важко дихає і увесь час тремтить від обурення.
Раптом я помічаю — худеньке бліде обличчя чиновника якось кумедно перекошується, кривиться. Він наче намагається сміятись. Очі моргають, і в них помітні блискучі краплини — нарешті чиновник не втримується і починає плакати.
— Іване Івановичу! Ну хоч ви… пойміть. Ну ж хіба я хочу?.. Хіба ж я не люблю Ольги Петрівни?.. Та я божеволію, просто божеволію від сього!.. Я не в силі стриматись. Ну хоч би хто поміг! Я бачу, що це свинство… паскудство… Мене справді треба прогнати, як падлюку! Ну, коли ж я хворий… хворий, Іване Івановичу!
Іван Іванович потроху заспокоюється і стає більш м’яким.
— Ну, а треба ж таки держати себе. Який же ви після того мужчина? Хто ж вас стане любить? Ось бачите, що ви робите Ользі Петрівні. Як же ж так!
— Та я сам мучаюсь, цілі ночі не сплю. Прямо розірвав би себе… Ну коли ж… Якби тільки ви знали, Іване Івановичу, як я її люблю! Боже мій! Усе, усе б життя оддав!.. Ех!.. — І він трагічно б’є себе в груди.
— А бачте, он сього не видно, — не здається-таки Іван Іванович.
Ольга Петрівна починає ще більш хвилюватись. Іван Іванович киває мені головою.
— Ну, знаєте, Євгене Григоровичу, ідіть собі, голубчику, а ми тут заспокоїмо Ольгу Петрівну. А то так нічого не буде… Ідіть, ідіть! — випроваджує його Іван Іванович. — А потім помиритесь…
Євген Григорович кидає на мене злісний підозрілий погляд і нерішуче стоїть на місці.
— А я тут не потрібен? Може, що треба було б зробити?.. Помогти абощо? Ато якось…
— Ні, вже краще ідіть. Ми самі управимось. А то ще більш нашкодите. Ідіть, ідіть, серце!
Нарешті-таки випроваджує.
Я підходжу до Ольги Петрівни.
— Пробачте, пані, — говорю щирим голосом, — вам треба випить води? Будь ласка!
Пані вся розбита, як очуміла, підводиться з канапи.
— Ні, спасибі, не треба.
— Ні-ні, будь ласка! Се обов’язково треба, — рішуче говорю їй і подаю шклянку з водою.
Вона ще дрижить, але бере тремтячою рукою шклянку і великими ковтнями випиває.
— Так, так! Прекрасно… Тільки, ради Бога, не хвилюйтесь! Се все пустяки. Сядьте і спочиньте, — говорю їй. Вона злягає на спинку канапи, кілька хвиль сидить непорушно, а потім важко зітхає.
— Може, ще в чому помогти вам?
— Ні-ні, дякую, — відповідає вона, трохи здивовано і цікаво розглядаючи мене. — Ви пробачте, будь ласка, що так сталось. Все се так несподівано. Мені прямо соромно стає.
— Ну, що ж тут такого? Навпаки, мені дуже сумно, що вам та довелось перехвилюватись… Але я був радий стати в пригоді вам… Прошу!..
Я дуже ввічливо розкланююсь. Вона слабко посміхається.
— Дуже дякую вам. А ви, здається, хворий були, то, може, се пошкодить вам? — і злегка сміється.
— О, ні, ні, прошу не клопотатись.
— О Боже! Я, певно, зараз така неряха, розпатлана, заплакана. Пробачте, будь ласка, я зараз…
— Прошу вас.
Вона відходить в свою спальню.
Я роздивляюсь. У неї дві кімнати. Перша, де я, вітальня, не розкішно, але з дуже тонким смаком прибрана. Жодної зайвої речі, жодного дисонансу, фальші. Усюди видно тонку смаковиту руку, яка з утіхою слідить за обстановкою. Тони м’які, світлі, приваблюючі.
Через кілька хвилин вона з’являється чиста, вимита, тільки очі червоні. Лице в неї свіже, злегка рожевувате, ніжне. Вона ще зовсім молода, рухається жваво, струнка, як дівчина. Але очі темні, чисті і без кінця приваблюючі суворим холодом. І чим більше дивлюся на неї, тим більш і більш жагуче тягне підійти і поцілувати їх довгим-довгим поцілунком. Ах, піднімається якась темна хвиля десь в глибині, але я рішуче давлю се почуття! Хода в неї легка, граційна.
Входить Іван Іванович. Починаємо говорити. Стає в кімнаті тепло, затишно, радісно. Пані сміється щирим дзвінким дівочим голосом. Вона з гумором — і в її товаристві, справді, не нудно побути.
Ми потроху розбалакались. Була колись в Швейцарії, разом з Олесем тікали.