Сім

Борис Олійник

Сторінка 2 з 2
Не спинить його
коловорот.
i кожен по-своему радий маленькому щастю:
Скрипить на негоду стареча застояна плоть,
І скрикує плоть молода у зенiтi зачаття.
Кого ж ви зачинаєте... на смерть,
Коли у вашому спадковiм кодi
Вже перетято сув'язь родоводу
Ножем радiацiйним до осердь?!

Чи вiдаєте, сотворивши плiд,
Чи знаєте, що з вашої утроби
У свiт полiзуть виродки безлобi,
Яких ще не родив донинi свiт?!

I вас пожеругь,
i наплодять своє страхолiсся,
Де замiсть чола i обличчя
розвсрзнеться рот.
І женщини вашi,
уже вiд народження лисi,
Народять химер,
що зжують навiть слово "народ".

І риби триокi повзтимуть в отруєнiй масi.
І птицi безкрилi гiєнами в нiч прокричать.
І ляже тотального розпаду брезкла печать
На твiй бiовид,
що недавно людьми називався.

І мова, якою дiди дивували свiти,
І пiсня твоя —
занiмiють безгубо на камiнь.
i все, що надбали тобi поколiння вiками, —
Умре за межею, якої вже не перейти!

Вiн каркав i тiпався,
як в пропасницi,
Аж тлiла на кiгтях руда роговиця,
І темнi, як нiч, його демонсъкi крила,
Здавалось, i сонце навiки закрили.

І тiльки над Прип'яттю, дужо i владно,
Якесь нетутешнє вставало свiчадо,
I сяйво його пробивалось уперто
Крiзь темiнь i крила, во злобi простертi,
I лики якiсь, як сузiр'я, вогнiли.
І їх було шiсть...
I мене осiнило!

5
— Одринь, сатано! загримiв я у свiт
троєкратно.
Я ледь не повiрив у хиже пророцтво твоє,
Та шестеро в робах, як в ризах, iз праху
встає,
І в сяєвi їхнiм апостольськiм меркне реактор.

Встають i вiдходятъ в легенду
Пророки завiтiв нових.
I ризи у них iз брезенту
i каски, як нiмби, у них.

I в тисячу сонць їх зiницi
Таку свiтлосилу несуть,
Що навiть свинцевi гробницi
Не в змозi‚ їм шлях перетнуть.

Поглянь у їх лики!..
Вiн вперше сахнувся, мов тхiр:
— Ти ж знаєш, пiдступний, що я від
народження свiту
Не можу дивитись на сонце.
А цi... твої свiтятъ
Яснiше, нiж тисяча сонць, i випалюють зiр.
Ти знову подвижникiв поперед себе
Женеш, затуляючи власнi грiхи.
Невже ти хоч нинi не втямив, лукавий,
Що ними ти сам же себе побиваєш!
Подвижники — виняток, їх — Одиницi.
А виняток правило стверджує ще раз:
Як низько в загалi скотилися ви!

6
Усе ще шалiв, але очi поволi вгасали,
І крила, як стяги поразки, хилилися вниз,
Бо там, де окреслювавсь обрiю синiй карниз,
Яснiше вiд тисячi сонць
пробивалось проміння списами.

Воно струменiло могутньо вiд ликiв шести.
І гостре його неземного зачаття свiтіння
У все прозирало до первiсної наготи
Вiд формули кровi до стронцiю душ
i коріння.

І видно було, як в магiчнiм кристалi, до тла:
Вiд червiв, що точать пожадно живу бадилину,
До жiнки, що суне в пелюшках за "трьошку"
Дитину

З похмiлля,
бо матiр в собi вже давно пропила,
до сина чийогось, — у нього ще й вус
не зійшов, —
А вiн уже корчиться в гиблiм чаду кокаїну,
Зiжмаканий, наче папiр з-пiд брудних
підошов,
Де стоптано пам'ять — останню опору
людини.
До тих янголят, що в сирiтсъких будинках
Ячать.
І в кожне жiноче обличчя вглядаються, чулi.
А їхнi вiдреченцi, наче данайськi зозулi,
У гнiздах сусіднiх розбещену плоть веселять...

Те свiтло не зна нi кордонiв, анi заборон.
Воно проникає під кiтель, i шкiру, i попiл
І важко iде в споночiлий вiд горя Чорнобиль,
Як вiск, прошиваючи у саркофазi бетон.

І перст його грiзний вказующе застерiга
Межу, що встає за четвертим до розпачу
зримо:
Там привидом бiлим гойдаються ядернi зими,
Де вмерзне у кригу останнього звiра нога,
Коли чоловiцтво i далi...
вiд себе повзтиме.

— Тримайтеся, люди! — гримить з рокової
версти.—
Убийте зневiру: встає над проваллям оплотом
Стiна порятунку, означена сяйвом шести
Новiтнiх подвижникiв вашої ж кровi i плотi!

[...А сьомий у зону ("Володю, куди?!")
Летить. Кiнокамера плiвку жене.
Вiн хоче те сяйво спинить назавжди
І сам через мить спалахне.
І в титрах за шостим на всi небеса височенно
Огненним клинописом сьомий свiтає:
"Шевченко"].

А свiтло струмує живим джерелом по вiках —
З глибин ханаанських по нинiшнiй день
І годину.
І ти осягаєш до зашпорiв у п'ястуках,

Як дорого сплачено право назватись —
Людина;

Як ратно стояв за iм'я своє
предкiвське рус,

З кострів самозречення сам воскресаючи Руссю.
Як віщо горів і горить, не згоряючи Гус,
В стражданнях людських допиваючи чашу Ісуса.

Та лінія свіла тече з Берестечка у Брест,
Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,
Хоч скільки б віків поміж ними кордон мурували, —
Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест,
Де кров'ю впеклася присяга: "Вітчиза і честь!"

І твердості їхнього духу немає рівні!
Та все ж я стою ао останню годину і подих:
Є вища звитяга, ніж в полі оружному подвиг, —
Їх віра, в якій не хитнулися навіть у дні,

Коли її чоботом стоптував сам напівбог,
З чиїм вони іменем йшли на багнет, як на палю,
На кого в глухих таборах Колими уповали
По свій (в два аршини) останній промерзлий чертог?!

Вже тим вони справдились свiту вiкам i добi,
Що, вирвавши iдола з кров'ю рукою своєю,
Самi ж i очистились змученою душею
Від того,
кому, може, вiрили бiлъш, як собi!

Чи знайдеться мiра на бiлому свiтi всьому,
Яка б осягнула страждання народу i силу
Що навiть, зiрвавши з корогви
несправджений символ,
Не втратив дитинної вiри в корогву саму?!

Вклонись йому, свiте! Можливо, своїми
грудьми.
Коли уже ядерний шнур засичав пiд тобою,
Вiн ще раз тебе пiсля круппiвсъкого
градобою —
Вiд смертi вберiг непоправною смертю семи.
Коли вiн таких
колисає для людства синiв
Йому не було i не буде вовiк недороду!
Вклонiтъся, великi народи,
моєму народу:
Вiн навiть у пеклi душею до вас ясенiв!

Вiн ще назове, не минаючи, всiх iмена,
Хто зманював хитро його
в алкоголънi затони,
І вирубав лаври у головах Бородiна,
І славу козацьку обпльовував жовчю багна,
i шабаш чинив
над останками Багратiона!

Вiн все перебуде, бо вже на гiрких сухарях
Усе перебув — i не вигаснув у милосердi.
Вiн сирiт дрiбних (о ганьба! при живих
матерях!)
Отецькою ласкою вигрiє в лагiднiм серцi.

7
Та тiльки не вчiть його жити з чужих букварів.
І, квiти з могил його вкравши, не спродуйте ницо
Сп'янiлим з любовi. При світлі своїх прапорів
Вiн бачить усе. І тяжка його в карi десниця.

А вiн не забуде нiколи людського добра
i в пам'ять запише усiх, не питаючи нацiй,
Вiд юних солдатiв до вчених найвищих
iнстанцiй,
Хто нас в Страхолiссi закрив од чуми радiацiй,
i горе навпiл роздiлив, i омився з Днiпра.

Прийдiте до нього усi, в кого вiра живе
На жито грядуще, на щедру годину i долю!
О матiр Терезо, — стеблинка iндiйського поля,
Ти вища, нiж мати, вознесена iменем "Божа",
О, як ти на матiр мою милосердiєм схожа!
Прийди i врачуй матерiв iз гiрких полинiв,
Що в тузi сирiтсъкiй уже не чекають синів.

Прийдiте пiд шати калини — слов'янського мирту
Усi, хто не молить приречено долю сумирну,
А в потi солонiм iз петри довiчноi вiри
Возводить нащадкам собор всепланетного миру!
Чи знаєш ти, свiте, як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно моєму народу болить!?
…А свiтло сузiр'я семи лебедить,

І ворон, ослiпiлий вiд нього,
безкрило кона
В травi...
Шов-
ковою зеленою
Тичина пiшов.
Озирнувшись на мить,
Ворону кинув:
— Каїне.
Минуле, як рана, болить,
Але тобi не покаюся,
Бо все це — моє:
Нi продать, нi купить.
i менi, а не третьому,
Нещадно його судить.
I самому собi не прощатися.
— очищатися.
…Болить.

1989
1 2