Там нема ні освіти, ні величі такої, як у нас. На те цар Василь:
— Сестро, Володимир, могутній князь, володар великих просторів. Коли відмовиш йому, матимемо грізного ворога, що вже загрозив здобуттям Царгороду, а коли згодишся, зискаемо сильного союзника.
— А найважніше, що через це з'єднаемо такі величезні простори для Христа — додав митрополит.
І як стали вмовляти сестру, вона вкінці згодилася. Тоді царі переказали Володимирові:
— Охристися, а тоді пішлемо нашу сестру до тебе. На це відповів Володимир:
— Нехай царі прийдуть із сестрою і охристять мене!
Не було що царям діяти, виправили царівну з численним почетом, з достойниками та священством та повели її в город, у тереми.
Сам єпископ корсунський і царівнині священики навчали князя Володимира християнської віри і охристили його. При хрищенні одержав Володимир імения Василя.
Потім відбулося величне вінчання князя Володимира з царівною Ганною.
І ЗАСЯЛА НА КИЇВСЬКИХ ГОРАХ БЛАГОДАТЬ БОЖА
І поїхав князь Володимир із жінкою в Київ. Забрали з собою і Настаса, і корсунських священиків, і мощі святих Климента й Тива, взяли і церковний посуд та ікони на благословення собі.
Зо славою й радістю входило військо в Київ.
Раділи всі, та найбільше київські християни, що князь їх християнин і жінку взяв із грецького царського роду. А ще більша була їх радість, коли в неділю на богослуженні з'явився вперше князь Володимир із княгинею Ганною. Сльози радости блищали на очах християн, коли бачили, як їх князь разом із ними молився...
Багато вже було тоді християн у Києві, а ті, що ще не були християнами, зацікавилися християнською вірою, стали випитувати свояків і знайомих християн про основи християнства. Християни радо голосили ближнім своїм правди Христової науки. Знатніші бояри й дружинники, а то й купці запрошували до себе християнських священиків і просили їх, щоб навчили їх християнської віри. І так неслося слово Боже по боярських і дружинних дворах та по хатах міщан київських і з'єднувало все більше й більше овець для Христового стада.
Мало було таких, що їх серця не приймали в себе світла Христового.
Аж одного дня появилися на вулицях Києва озброєні люди з дрючками, з сокирами та стали звалювати та зрубувати кумирів, що були на різних місцях Києва.
Потім післав князь Володимир окличників по вулицях Києва.
І оповіщали окличники:
— Кияни! Велить вам князь Володимир сказати: "Хто не прийде завтра на ріку, чи багатий, чи вбогий, чи прошак, чи робітник, буде мені ворог!"
І йшли на другий день кияни раді та веселі.
— Коли б воно не було добре, не були б прийняли нової віри князі та бояри — думали собі.
І зійшлося над берегом Дніпра народу хмара. Чоловіки й жінки, старі й молоді та діти.
Вийшов потім над Дніпро і князь і священики. Люди повходили в ріку і стояли там одні по шию, другі по груди, молоді при березі, матері держали найменших на руках. Священики стояли на березі й читали молитви.
А день випав чудовий! Такий ясний і сонячний! Небо було голубе, ні малісінької хмариночки не було на ньому. Здавалося, що враз із людьми раділо й небо. І засяла на київських горах благодать Божа!
Охристившись, люди розходилися до своїх домів і довго розмовляли про це велике свято.
Князь Володимир відразу наче змінився. Не думав про війни та підбої, тільки про хвалу Божу. Будував церкви на тих місцях, де стояли кумирі. На горбі, де стояв Перун і де приносили божкам жертви, поставив церкву св. Василія. Та не тільки в Києві, але й по інших городах будував церкви і посилав священиків, щоб навертали людей на християнську віру. За порадою єпископа брав у знатних дружинників дітей і давав їх учити грамоти.
У вісім літ після того викінчив Володимир церкву св. Богородиці. Велика це радість була для князя. Він увійшов до церкви і молився. А по молитві сказав до митрополита:
— Даю церкві цій святої Богородиці від усього мого майна й від городів моїх десяту частину!
І дав на це грамоту.
Того самого дня справив князь великий бенкет боярам і старшині, а між убогих роздав багато майна...
Передовсім заводив усюди лад і порядок. З володарями сусідніх держав жив у мирі. Щоб забезпечити єдність держави, призначив намісниками в поодиноких землях своїх синів.
І мав Володимир мир на всіх межах своєї просторої держави.
І хвалили люди доброго князя, величали його Володимиром — Красним Сонечком, і любили його, як рідного батька. Співаки складали пісні в його честь.
І йшла слава мудрого, могутнього та доброго князя по всьому світу. Навіть далекі володарі старалися заприязнитись із славним українським князем, а навіть поріднитися з ним.
Увесь тодішній світ цінив і поважав великого князя Києва. На княжому дворі майже щодня були посли якоїсь держави чи володарів. Кожний хотів мати приятелем князя такої могутньої держави.
І славна та багата була тоді наша земля, держава наша.
Помер князь Володимир Великий в пятницю 15 липня 1015 р. в Берестові під Києвом, у своєму літньому теремі.
МІЖУСОБИЦІ
Сум і тривога покрили ввесь Київ на вістку про смерть князя Володимира Великого.
Не стало доброго та щедрого князя. Не стало розумного керманича великої держави. Не стало могутнього володаря, що перед ним дрижали вороги, а поважали володарі Сходу та Заходу, Півночі й Півдня.
Погасло над Києвом і над усією великою й багатою землею українською Яснеє Сонечко. ось-ось і чорні хмари надсунуть — усе заслонять над українською землею.
— Нема князя Бориса, далеко з печенігами воює, а його то князь Володимир, Яснеє Сонечко, своїм наслідником мати хотів! Що то буде, що то буде? —, журиться не один із бояр.
— Кажуть, Святополк збирається захопити престіл!
Саме тоді князь Борис вертався з походу. Не найшов у степах печенігів. Аж тут приспів до нього вістун із Києва.
— Княже, вертайся негайно в Київ! Твій батько помер, а князь Святополк за намовою жінки збирається захопити престіл, що батько твій для тебе, призначив.
Як почув таке князь Борис, то задеревів увесь, слізьми рясними залився та з жалю й болю довго не міг і словечка промовити.
А дружюшики його потішають і радять:
— Піди та сядь у Києві на батьківському престолі — сила в тебе є, бо все військо під твоєю рукою.
Та князь Борис відповів їм:
— Ні, друзі мої, не підійму я зброї на брата мого, і то на старшого від мене! Він має мені бути замість батька.
І пустився далі в дорогу. Аж прибули над річку Альту... І знов дружинники радять князеві:
— Веди нас на Київ!
Та князь Борис усе своє:
Ні, не піду я на старшого брата.
І не сподобалося це дружині:
— Коли він не хоче стати київським Князем, то чого ж нам при ньому сидіти, — сказав варяг Оляф, — пошукаємо собі іншого князя, жадного воєнної слави та добичі.
— А справді! — сказав другий варяг, Гаральд. — Ходімо хоч би й до Святополка. З цим князем, Борисом, що ввесь час тільки молиться, нам не здобути ні слави, ні багатства!
І відійшли обидва варязькі полководці з воями своїми, а за ними пішов і Олег Остромирич, і Святослав путятич із українськими полками.
А була тоді субота. Засумував князь Борйс. Туга й печаль охопили його душу, серце його добре. І пішов він у свій намет і там молився.
Аж тут вдираються в шатро розбишаки. Блищить зброя, бряжчать мечі, кидаються нелюди на князя, що стояв навколішках і молився. І чотири гострі списи застрягли в молодому тілі князя Бориса...
Князь Борис прошептав ще молитву, глянув востаннє на людей, що тимчасом поназбігалися, і віддав Богу духа.
Люди сповили тіло князя-мученика в наметне полотно та поклали на віз і повезли до Вишгороду.
Там похоронили князя Бориса в церкві св. Василія.
Не мав князь Святополк спокою. Сумний і понурий ходив день-у-день.
І питає його жінка, дочка польського князя, Болеслава Хороброго:
— Чого ти завсіди такий понурий і задуманий, несвій якийсь такий! Аж смішно, на київському великокняжому престолі засів та й сумує.
— Засів, легко сказати, та вдержатися не легко. Брати не дадуть.
— А ти зроби так, як мій батько з своїми братами. Постарайся, щоб вони всі стали для тебе нешкідливі. Мій батько так позбувся своїх братів, що одного вбив, а другого осліпив і замкнув у тюрмі, і тепер панує безпечно в Польщі.
— Страшно воно! — боронився Свягополк. — Що скажуть на те кияни, що митрополит?!
— Певно, як будеш боятися, то нічого не вдієш, і котрийнебудь із твоїх братів прожене тебе не то з Києва, але і з твого уділу, що тобі батько дав...
— Так ти кажеш?
— Авжеж! А як не послухаєш мене, то пожалуєш колись, та вже буде пізно!
Коли принесли князеві вістку про вбивство князя Бориса, сказала Святополкова жінка до чоловіка:
— Тепер тобі годі спинятися на половині шляху, — треба й інших братів позбутися. А передусім Гліба, бо він з Борисом сини однієї матері.
— Твоя правда! Він найперший за старим звичаєм має право до кривавої помсти. Треба мені й із ним справитися.
Та не вдоволилася цим Святополкова жінка.
— Ще в сусідстві маєш ворога — сказала, — ще з ним мусиш так само справитися. Поки під боком у Деревщині сидить Святослав, не матимеш спокою!
Довідався про ці намови князь Святослав.
— Треба мені шукати помочі в Угорщині, — подумав він і негайно пустився в подорож. Та наймані вбійники Святополкові наздогнали його в Карпатах над річкою Опором і там кинулися на нього. Князь Святослав із кількома дружинниками боронилися завзято, та не встояти йому проти переважаючої сили. Упав, ранений списом у серце. Вірні дружинники похоронили князя таки на тому місці, де він погиб, і висипали високу могилу.
Задумався в Великому Новгороді князь Ярослав:
— Святополк загорнув майже всю Володимирову спадщину. Треба проти нього виступити, притяти йому пальці, бо ще й мене відсіля вижене.
І зібрав варягів і новгородців, і рушив у похід на Святополка. Зустрілися Ярославові війська з Святополковими над Дніпром під Любечем.
Довго стояли так — по одному боці Дніпра Ярославові полки, а по другому Святополкові. Ні ті, ні ті не зважувалися перейти ріку та вдарити на противника. Аж почалися морози, і Дніпро замерз. Тоді стали варяги та новгородці готуватися до бою. Але й Святополк готувався до збройної розправи. Гарячіші з його вояків стали глузувати собі з новгородців.
— Гей, ви теслі, чого ви тут прибули? Ходіть, будете нам хати будувати!
Розлютило це новгородців, роз'ярило:
— Гей, стривайте, притешемо ми ваші пусті маківки — відповідали вони.
І кинулися по льоду через Дніпро на Святополкові війська.
Ударили війська на себе.