Залиті сяйвом вітрини. Над старим високим будинком неонова реклама: "Чи знаєте ви, що консервована печінка тріски дуже поживна для дітей…"
Цього Валерій, звичайно, не знає, зате він добре-знає інше: он у тому старому будинку є затишна квартира. І сьогодні в ній, як завжди, танцюють під магнітофон, танцюють і п'ють, що кому подобається. Валерій дістав можливість бувати там завдяки рекомендації Пилипа Городинського. Четвертак за вхід — і ти бажаний гість літнього холостяка Чорнопудренка. Можна приходити з дівчиною, можна самому і вже на місці вибрати собі пару з тих, що прийшли без кавалерів… Так, власне, познайомився Валерій і з Людою…"Люда… Вона й сьогодні пішла на танці…"
Вікно Чорнопудренка відрізняється від інших синім світлом — он воно, четверте зліва. Валерію важко відвести від нього очі: те синє світло — магніт. Стоїш віддалік, воно притягає ледь-ледь, навіть не притягає, а тільки доторкується до тебе ніжно, про щось нагадує… А зблизька, коли ти вже бачиш не тільки вікно, а й двері знайомого будинку, коли між вами лише вузька стрічка асфальту, о, годі магнітні хвилі починають діяти! Вони обгортають тебе, голублять, збуджують, як музика чужих радіохвиль, записана магнітофоном Чорнопудренка. Спробуй перебороти спокусу…
Валерій рішуче переходить вулицю. Перекладає для чогось гроші у праву кишеню, залишаючи в лівій тільки двадцять п'ять карбованців.
Мармурові сходи, холодні поручні. Тиша. Навіть на третьому тиша. Не чути дзвінка, хоч він уже натискає кнопку. М'яко відчиняються двері.
— А, прошу, прошу… Калоші сюди… Кашне сховайте в рукав… — Чорнопудренко догоджає Валерію, як швейцар, бере четвертну.
Пальто Валерія потрапляє на вішалку поруч з ховрашковою шубкою.
* * *
Зустріч у тролейбусі нагадала Валерію: відтоді, як він побував у гуртожитку на околиці, минуло п'ять днів. Петро, пізнавши Валерія, розповів про діла на будові, сказав, що ні морози, ні сніг їх не лякають. Муляри, хвалився, гріють воду і кладуть цеглу на гарячому розчині. Росте будинок! Потім поцікавився, чи придбав Валерій усе необхідне для гуртка боксерів.
— Дещо купив, — знітившись, відповів Валерій.
Петро спохмурнів.
— Гляди ж, не підведи. Хлопці аж горять, не діждуться суботи…
"Хто з нас більше "горить" — невідомо…" подумав Валерій, прощаючись.
А він таки справді "горів".
Завтра субота. Завтра треба нести в гуртожиток придбане. А усього ж куплено інвентаря на три з половиною сотні. Що він скаже їм про решту? Розповість про вечір у Чорнопудренка, де за вино і за побиті пляшки довелося викинути більше сотні?
Дома у нього лежали дві пари нових рукавиць, "груша", кілька книжечок про боксерів. Оце й усе. Добре, що хоч мати не знає цін, а то вона почала б допитуватися, чи не загубив бува Валерій чужих грошей, чи має чим розрахуватися. Сто п'ятдесят… Невелика, здається, сума, а де взяти?
Просити у матері — не смів. Позичити у товаришів… А є у нього товариші? У Пилипа десятку не вициганиш. У Люди? Ні, тільки не в неї.
Пригадувалося. Микола Молибога відраховує йому гроші, а хлопці дивляться і ніби не схвалюють цього, не довіряють Валерію. Так і вийшло… Ех, добре було б прийти завтра і покласти перед Молибогою на стіл — оце інвентар, а це решта грошей! Найбільше, мабуть, він ошелешив би Петра: той і раніше з підозрою поглядав на Валерія і сьогодні, бач, не випадково заговорив про інвентар… Та й не один Петро, можливо, чекає нагоди посміятися над довірливим Молибогою…
А завтра субота. Піде він, Валерій; чи не піде, однаково. Піде — почують, що не приніс грошей, і скажуть йому в обличчя: "Шахрай ти, Валерію, а не боксер". Не піде — подумають, що всі до копієчки пустив на вітер…
Чорнопудренкові уклонитися?
Вперше застав Чорнопудренка одного. І ледве пізнав. Перед ним стояла людина з хворобливо-сірим, втомленим обличчям, у засмальцьованому квітчастому халаті. З-під халата визирала брудна, як ганчірка в поганої господині, сорочка. Стоптані капці, очевидно, належали колись жінці, бо й досі на одному з них стирчав оксамитовий бантик. Але найбільше вразили Валерія брови Чорнопудренка: ліва була зовсім сива, а права чорніла воронячим крилом.
— Вам до кого, пробачте, — шепеляво спитав Чорнопудренко, і Валерій помітив, що рот у нього зовсім беззубий.
"Що за чортівня? — розгубився Валерій. — Ніби не туди потрапив".
Вішалка в кутку, двері, оббиті жовтою цератого, імітованою під шкіру… Навіть русалка в багетній рамі на стіні, і все, як і в Чорнопудренка.
— Я друг Пилипа Городинського.
— Ага! Пилипа Городинського!.. Так, так!.. Ну, чого ж вам треба?.. Ще зовсім рано. Приходьте о сьомій. Бачите, я саме займаюся туалетом, — і Чорнопудренко, — а це таки був він, — приторкнувся пальцями до фарбованої брови.
Валерій не наважувався сказати, що не танці під магнітофон цікавлять його. І піти ні з чим теж не хотів. Вирішив усе-таки спробувати щастя.
— У мене до вас дуже важлива справа, — звернувся до Чорнопудренка. — Розумієте, мені дуже потрібна невелика сума…
— Скільки? — несподівано зацікавившись Валерієм, запитав Чорнопудренко.
— Сто п'ятдесят…
— Під заставу, звичайно?
— Я не думав…
— Думав чи не думав, а без застави діла не буде. Навіть держава, а вона добріша за Чорнопудренка, дає позичку лише під заставу. Що у вас є — годинник, перстень?
— Годинник є… Але мені б не хотілося…
— Пальто? Костюм? Можна окремо піджак або брюки…
"Піджак… Що як справді залишити піджак? Завтра він одягне спортивний светр, а про піджак дома скаже… Ну, віддав, мовляв, у чистку".
Чорнопудренко запросив Валерія в кімнату. Там він старанно оглянув піджак біля вікна, потім одягнув його на тремпель.
— Ну що ж… Я виручу вас, юначе. Сто п'ятдесят, кажете? Зараз… Але коли, пробачте, ви збираєтесь їх повернути?
— Через… п'ять-шість днів…
— Отже, я даю вам сто п'ятдесят карбованців до… двадцятого. В разі, якщо ви не повернете у згаданий строк, піджак стає моєю власністю. Крім того, я даю на таких умовах… За кожен день нараховується один процент на всю суму… За п'ять днів — це зовсім дрібниця… Сім п'ятдесят, здається, за Малиніним і Буреніним… Згода, значить?
— Давайте гроші, — глухо, не дивлячись в очі Чорнопудренка, промовив Валерій.
Чорнопудренко вивів Валерія у коридор, а сам зачинився в кімнаті. Хвилини через три виніс гроші.
— Прошу… Тільки, цур, друзям вашим ні слова. Я не люблю зайвих свідків у таких справах…
* * *
… У синьому светрі з білим вінчиком на комірі Валерій виділявся серед своїх учнів Справжній тренер. На ньому в цей день були спеціальні черевики-боксерки без п'яток, а з руки в руку він перекладав невеликий металевий прилад, який назвав еспандером.
— Це все ваше, — сказав Валерій будівельникам. — І боксерки, і еспандер, і мішок для тренування. Звичайно, кожен у майбутньому повинен буде придбати собі повний боксерський комплект, але для початку і так добре.
Микола Молибога перезирнувся з Петром; "Ну, я не казав?" — і він таки мав право радіти. Валерій виправдав довір'я — і сам прийшов, і гроші використав, як належало. А ще ж учора Петро, розповідаючи про свою зустріч з Валерієм у тролейбусі, висловлював побоювання, що той нічого не купив. Виходить, помилився Петро. І добре, що помилився.
Навчання тривало майже, дві години, Валерій розповідав, на які категорії відповідно до ваги тіла поділяються боксери, пояснював значення слова "раунд", "нокаут", "нокдаун". Викликав по черзі Петра, Молибогу та інших присутніх і показував, як треба стояти, як захищатися від ударів, як самому завдавати удари. Про себе сказав, що виступав у першій напівсередній вазі, і в такій самій, очевидно, виступатиме, наприклад, і Петро, вага якого наближається до сімдесяти кілограмів.
— Отже, нам з гобою колись доведеться зустрітися на рингу! — іронічно зауважив Валерій, оглядаючи нижчого за себе Петра, що стояв серед кімнати у досить смішній позі: тримав руки зігнутими в ліктях і дивився кудись у стелю, так ніби не битися збирався, а м'яч ловив.
Незграбність Петра тішила хлопців, хоч і самі вони тільки-но перебували у такому ж становищі і виглядали не краще.
Валерій почував себе героєм, а руки в нього аж свербіли. Так хотілося коротким блискавичним ударом звалити противника, продемонструвати своє вміння, свій "стиль".
— Може, спробувати, га? — раптом обізвався Петро, підморгуючи своїм. Зустрівшись з кількома схвальними поглядами, він задерикувато штовхнув тренера рукавицею. — Захищайся!
І пішов у атаку.
Петро, очевидно, мав деяке уявлення про боротьбу на рингу, хоч голова його і тепер стирчала якось неприродно високо, тоді як Валерій свою нахилив, ніби хотів скористатися нею, коли не допоможуть кулаки. Але у всій поставі Петра відчувалося напруження, готовність. Ноги його були трохи зігнуті, ліва попереду. Ось він показав білі зуби, блиснув очима і всім тілом рвонувся. Ніби поршень, пішла вперед і його правиця. Валерій, можливо, не сподівався такого, він ледве встиг прикритися. Очі Валерія тимчасом пильно стежили за сміливим противником. Півкроку назад, ще півкроку… Серія ударів Петра не досягає мети, але тренер все ж відступає, йому нема коли думати про відповідь.
— Давай, Петре, давай! — чується шепіт.
Потім нові голоси, вони вже сміливіші.
— Лівою його, ліву пускай в хід!
— Глуши!
— Наша бере, Петре! Сміливіше!
Усі схоплюються з місць, і в кімнаті починається такий галас, ніби тут не десяток тихих, слухняних учнів Валерія, а добра сотня болільників.
Та що це?.. Хто хряснувся, як кажуть, з усіх чотирьох? Невже… Ні, не може бути, щоб отак одним ударом поклали Петра! І коли? В ту самісіньку мить, коли він, здавалося, остаточно "загнав" свого противника навальною атакою! Очам не хочеться вірити…
А доводиться. Петро лежить, навіть ногами не ворушить.
— Оце так!
У вигуку захоплення переможцем, а не співчуття до переможеного. На те бій! На Валерія дивляться заздрісно, авторитет його зріс незрівнянно. Знає хлопець свою справу, нічого не скажеш!
Першим над Петром нахиляється Микола Молибога. Куйовдить йому волосся, повертає обличчям угору. Петро блимає здивовано очима, кілька хвилин дивиться якимсь пустим поглядом. Потім важко віддихується.
— Живий! — жартують хлопці.
— Помовч…
Молибога хоче допомогти Петрові звестися на ноги, але той раптом відштовхує його.