Хлопці в кепочках знов і знов пірнають у натовп, але кожного разу їм чомусь не щастить потрапити у трамвай. У чому справа?
Аж ось хлопці відійшли вбік і, озираючись, про щось заговорили. Данилевич бачив, як вони подалися в скверик і вибрали в найглухішому місці лаву. Сіли. Почали лічити гроші. Через деякий час знову з'явилися на трамвайній зупинці, і все повторилося. Данилевич і собі ближче пробився до вагона. Коли один з хлопців, той, що у вельветовій курточці, шаснув рукою в кишеню чужого пальта, Данилевич поклав йому руку на плече. Хлопець здригнувся. Рвонувся вбік. Та Данилевич не відпустив його. Другий хлопець, помітивши небезпеку, зник.
— Чого вам? Чого причепилися? — зухвало огризався затриманий.
Те, що біля нього був не міліціонер, а звичайна цивільна людина, надавало хлопцеві більшої певності.
— Та я просто скучив за тобою, — всміхаючись промовив Данилевич. — Здрастуй, Васю.
Хлопець здивовано кліпнув очима. І впізнав Данилевича. Відразу весь побляк.
— Ну, ходімо, ходімо. Розкажеш, як ти всі ці дні жив, що поробляєш тут, на трамвайній зупинці.
Данилевич, узявши його під руку, відчув, що хлопець весь тремтить.
— Куди ви мене? В міліцію?
— Туди завжди встигнемо. А зараз посидимо он там. На лавочці. На тій самій…
Данилевич упевнено привів хлопця на місце, де кілька хвилин тому Василь і Жорка лічили крадені гроші.
Сіли. Василь мовчав. Права рука його була в кишені. Здавалося, хлопець має там якусь зброю. Данилевич знову запитав, що робив Василь на зупинці. Ось хлопець поволі почав виймати руку, переніс її за спину і зробив якийсь непевний рух. Данилевич озирнувся. За два-три метри від них на траві лежала синювата хустка з вузликом.
— Зараз же підніми! — суворо сказав Данилевич.
Хлопець не поворухнувся.
— Ну, тоді я сам візьму.
Данилевич переступив через огорожу, нахилився. Так, він не помилився. У хусточці — гроші. Дві п'ятірки, три карбованці, карбованець.
Між грішми була й довідка, видана домоуправлінням на ім'я Чередниченкової.
— Хто вона така, Чередниченкова? — запитав Данилевич.
Вася косо дивився на папірець.
— Яка Чередниченкова?
— Все ясно, — зітхнув капітан Данилевич. — І довідка чужа, і гроші чужі. Та-а-ак. Рискуєш ти заради них. І чим рискуєш? Своєю свободою. Майбутнім.
Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.
Данилевич ще раз перечитав довідку.
— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою "знахідку". Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?
Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.
Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.
— З вами сьогодні нічого не трапилося?
— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.
Той кивнув головою.
— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…
Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.
— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.
Жінка зраділа.
— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…
— Ось ваші гроші, тримайте…
Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.
— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.
— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.
Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, "доктор", фуксії.
— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.
Данилевич подивився на Васю.
— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.
Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.
— Ти на якій зміні вчишся? — запитав Данилевич у Василя.
— На першій, — якось непевно відповів той.
— І сьогодні був у школі?
— Сьогодні не був.
— А вчора?
— І вчора не був.
Капітан Данилевич незадоволено похитав головою.
— Значить, ти не ходиш до школи. Після лікарні хоч раз був?
— Ні… То коліно боліло, а то…
— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.
Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.
* * *
Згодом у Києві поменшало на два мешканці. Жорка опинився далеко від столиці, в одній з колоній. Він настільки звик до легкого життя, що сам заявив капітанові Данилевичу: "Красти буду і нікого, і нічого не боюсь". Каятися Жорка не збирався. Тільки трудколонія, де малолітні правопорушники живуть під постійним суворим контролем і привчаються до фізичної праці, могла допомогти Жорці. Туди його й відправили.
Вибув і Василь. З Києва їхала велика група юнаків на спеціальні курси майбутніх будівельників, і капітан Данилевич влаштував у цю групу Васю. Комсомольці згодилися взяти шефство над Василем. Мати й бабуся немало, звичайно, сліз пролили, виряджаючи Васю, прощаючись з "сонечком", але зрештою заспокоїлися.
Минуло півроку. І ось у міліцію прийшов лист із Запоріжжя. Комсорг групи, в якій навчається Вася, писав Данилевичу про їхнє життя-буття. Вася живе з ними в гуртожитку, в кімнаті їх п'ятеро. Є на будові їдальня, клуб. Як тільки вони здобудуть кваліфікацію і перейдуть безпосередньо на будівництво, багато з них учитимуться. Нічого поганого за Васею хлопці не помічають. Може, він тільки затаївся, вичікує, а потім знову візьметься за своє? Та навряд. Робота не дасть. Потім навчання. А ввечері всі разом ходять в кіно, в клуб. Ніколи дурницями займатися Так чи інакше — нові друзі не дозволять Василеві вернутися на стару стежку.
От на цьому поки що й кінчається коротка історія про Васю-"сонечко" та капітана Миколу Данилевича, яка почалася з телефонного дзвінка.
Дуже своєчасним виявився той дзвінок!
СЛІДИ НА ТРОТУАРІ
— Показуйте, що вас тут налякало.
За сарай біля гаража техдопомоги на вулиці Володарського протоптано стежку, і там, під парканом, лежить чиєсь закривавлене пальто.
Зробили кілька знімків, щоб зберегти для слідства обстановку злочину. Потім підполковник Бородін виніс пальто і почав його оглядати. Це було чоловіче пальто 52-го розміру, майже нове, драпове, з смушковим коміром.
Кому ж воно могло належати і як сюди потрапило?
Забравши знахідку, підполковник Бородін і старший лейтенант Гриненко поверталися на роботу, маючи дуже скупі дані для початку слідства.
— Я думаю, товаришу підполковник, що це пальто належить жертві чиєїсь необережної їзди. Хтось із шоферів збив людину…
Підполковник ніколи відразу не вдовольнився однією, хоч і старанно продуманою версією, він сперечався, ставив нові й нові запитання, і внаслідок цього народжувалося кілька ймовірних припущень. Це примушувало оперативних працівників більше і глибше думати.
От і тепер Бородін не поспішав згоджуватися з Гриненком.
— Кишені в пальті порожні — на це ви звернули увагу? Можливо, людину пограбували…
— Тоді б і пальто забрали, товаришу підполковник.
— Припустімо, побоялися… Гроші, як кажуть, не пахнуть, а пальто — це ж дуже вигідний орієнтир для собаки-шукача.
Гриненко й сам, висловлюючи своє припущення, відчував, що воно побудоване на піску. Але йому не хотілося думати про умисний злочин. За останні роки таких випадків значно поменшало.
В Управлінні їх чекала ще одна новина. Черговий карного розшуку доповів підполковникові Бородіну, що кілька хвилин тому в одному з урвищ на схилах Дніпра курсанти знайшли труп чоловіка.
"А може, пальто в гаражі на вулиці Володарського і труп, знайдений у зовсім іншому кінці міста, мають відношення до одного й того ж злочину?"
Підполковник Бородін з Гриненком виїхали в район Першотравневого саду.
Двоє інших працівників карного розшуку вже чекали їх там. Вони доповіли підполковникові все, що встигли з'ясувати. Труп невідомого лежить у вузькому проваллі поблизу шосейної дороги. На дорозі зберігся слід легкової автомашини "Победа". Труп привезено сюди і скинуто, очевидно, ще вночі, бо він притрушений тоненьким шаром снігу, якого вдень не було.
Злочинець вибрав досить глухе місце, і, якби не курсанти, навряд чи хто наткнувся б скоро на труп… З одного боку урвища піднімаються густі яруси парку, а з другого до самої набережної спускаються чагарники, вкриті сніговими запонами.
Після того як усе було зафіксовано на фотоплівці, оглянули кишені вбитого. Ось його бумажник. У ньому гроші: близько шестисот карбованців. В окремому відділенні загорнутий у папірець золотий перстень. Тут же документи: паспорт, військовий квиток, різні довідки на ім'я Сергія Коростильова. На паспорті нема київської прописки. Але зате серед папірців є квитанція про сплату за електроенергію в Києві.
— Дивне вбивство, — вголос роздумував підполковник Бородін. — Костюм, гроші, навіть золотий перстень — усе на місці. Отже, злочин вчинено не з метою пограбування.
На людині нема пальта, але підполковник Бородін, як і його колеги, чомусь твердо переконаний: пальто, знайдене на вулиці Володарського, належить Коростильову.