Вовтузенко здригнувся і поблід. Коли ж поглянув на поблідле обличчя Корденка, на очі, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.
— Помилка, розумієш уже... помилка!..— трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому боліла.
— Яка помилка?! — сливе не своїм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи біль в руці.
— Стр'ашна страшна...— не то простогнав, не то прошепотів Корденко,— я вбив не того, кого було треба,— вигукнув він і здригнувся.
Вовтузенко занімів.
Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.
А там десь, за містом, далеко-далеко серед розкошів природи ніжно вставала вродливиця. зоря і, ніжачись на своїм воздушнім ліжку та загортаючись в блакитне м'яке покривало, посилала останні, не то журні, не то щасливі всмішки, що завмирали і розпливались на бліде блакиття неба. Вона всміхалась зірці, що заблисла в тій часті блакиті, що вже потемніла, а чоло небесне і думне, і чисте, і поважно-спокійне наблизилось до землі і так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всі її думи прикрі, заплутані і важкі — і юті її світлі розгадки одна за одною заблисли ясними зірками на тім вільнім-вільнім, чистім чолі. І тут в алеї до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста', а з далини гуділо й шуміло місто. І шум той гудів якось і дико, і ритмічно і, здається, намагався побороти тишу і стурбовано спокійні думи неба...
— Відки ти взнав? — нарешті прошепотів Вовтузенко. Йому здавалось, що він давно не балакав з Корденком:
так багато дум, новоуявлень, чудних образів з надзвичайною швидкістю перебувало йому в голові за сю хвилину.
Корденко почув ті слова, але вони немовби ніяк не доходили йому з уха до розуму,— і він намагався присунути розум до тих згуків в ухові, щоб вони стали і зрозумілись. Розум-бо так був забитий однією лиш думкою, що тепер розрослась до якогось важкого безформеного стогону, що лежав у душі, випивав^жадібно її соки, все ріс, всю її гнітив, і, немовби сповняючи цілком собою, вже наважувався розі-перти її.
Нарешті, коли Вовтузенко знов повторив се питання, розум його сливе очистився і він схопив зміст тих слів.
— В цукерні чув, що до старого Тартаренка, саме в переддень, приїхав його син найстарший і що сього вбито...
— Найстарший...— якось безгучно пролепетав Вовтузенко; губи його тремтіли.
— Але що? — почуваючи, що щось нове, повне жаху, напливає на нього, спитав Корденко.
— Найстаршого? — уже не шепотом, а якимсь болісним висвистом спитав Вовтузенко, широко одкривши очі.
— А що!? — гукнув голосно, сливе вереснув Корденко.
— А... а...— почав лепетати Вовтузенко.
— Ну, кажи ж? — прошепотів Корденко, схопивши і стискаючи руку Вовтузенка.
— Я чув, що він — сам революціонер, що він... попався, сидів в тюрмі, був висланий до Сибіру, там занедужав і якось втік відтіля і, направляючись ото за кордон, заїхав до батька...
— А?., га?..— ледве прошепотів Корденко, зомлів і опус-' тився на землю, схопивши себе за голову.
Вовтузенко дико дивився на нього: він почував, що щось страшне діється, але, невважаючи на страшне напруження всього розуму, ніяк не міг зрозуміти, що саме робиться з Корденком,— і безпомічно стояв над ним.
Корденкові в першу хвилину все помутилось в розумі і в очах, слабість якась напливала на істоту і вона немовби затускла, і здалось йому, що розум його спинився і що все спинилось: і час, і ніч, і все-все стояло довкола нього і в нім, і однотонно, без руху гнітило його, а кров почала бити в виски. Потім побіг холод поза спиною і немовби в розумі щось удари-лб як дзвін і задзвеніло в ухах... І вся душа заболіла так, що він, щоб одтйгти біль несвіцьку, рвав волосся... А в душі робилась якась порожнеча... Йому здавалось, що він уже не він і що все уже зникло...
І раптом він знов все зрозумів і ясно почув усю безглуздість, жорстоку, німу безглуздість того, що сталось...
І ся безглуздість тисла його... І він не міг поворухнутися... А Вовтузенко ніяк не міг уловити, спинити шалений біг уяв-лень, що зароїлись йому в голові якось швидко-швидко, в якімсь чудернацькім танці. Тут чогось було і те, як він дитиною вбив комара, що сів йому на щоку, та потім жалкував, і стала в уяві няня, що вчила молитись богу, і старий дід його, що вмер оце недавно, побитий хуліганами; жидівка, що лежала на спині з розірваними грудьми, на яких запеклась кров, і з незакритими скляними очима в калюжі крові, і жиде-ня, що, розставивши рученята, летіло з п'ятого поверху і потім воно ж, розбите, і мозок, що розбризкався по камінні,— і, нарешті, Корденко з ножем, на якім запеклась кров...
Все те неслось, немов якийсь вир, і всі ті уявлення були такі ясні і страшні...
А тим часом зовсім стало темно і важка тьма немовби повисла на верхах дерев, що нерухомо, гнічені нею, стояли, зобгавшись в якусь одну неясну юрбу, крізь яку просвічували нервові погляди безбрових очей-світел. Однотонно дражнячи, а між тим ритмічно щось гуло там, за садом. Коли небо в темну страшну ніч, повне хмар, висить важким тягарем над землею, то раптом стає веселіше попід тими хмарами, як ясний промінь місяця прорветься крізь них на землю, немовбито проглянула надія. Отак думка, що майнула в голові Вовтузенка, одіграла роль реактива і прояснителя.
— Нас ждуть на засідання!..— вимовив він, беручи Кор-денка за руку.
Корденко спершу якось байдуже-незрозуміло подивився на нього: йому продзвеніли в ухах ті слова, і він уже почував, чцо вони несуть якусь надію на одміну сього становища, в якім він тепер. Проте все ще незрозуміло дивився на приятеля, бо в душі ще вповні було, ще хмара тісно лежала на хмарі і промінь прояснення не міг ще прорізати всі ці хмари — думи, що тісно скуйовдились одна на одну.
— Ходім на засідання партії: нас давно ждуть, чуєш? — ясніше повторив Вовтузенко.
І все так стало раптом ясно і зрозуміло Корденкові: там ждуть, він повинен бути там, він уже мусив би давати справо-здання, а він тут, сидить і оддається ваганням. Який же він партійник?
Сі думки, що вплили в душу з новою, свіжою силою, протверезили Корденка. Він встав, і обидва швидко-швидко пішли. По дорозі обидва мовчали, ба нічого було казати. Вони немов знали всі муки один одного. Знали сумніви, в сім разі такі животворні. Знали і надії.
Надія, така ще несмілива, як перше кохання, все закриваючись, немовби рукавом, і ледве-ледве визираючи з-поза нього своїми розкішними, милими очима, така надія ворушилась в серці Корденкові: може, не то помилка, що він вбив не того, кого треба, а навпаки, ся думка — помилка. Надія ся зростала під впливом тих інстинктів, що вже виробились у Корденка як у партійника. Якась впевненість в те, що партія зна€ багато, більше за нього в багато раз, що вона ледве не все знає: партія має зав'язати і розв'язати, звільнити і, напроти того, примусити. Ся впевненість ще була в нім тоді, коли він був гімназистом восьмої класи. Перший час вона все зростала, а потім меншала в міру того, як він ставав все потрібнішим і енергійнішим членом партії, що прийняла його в головні свої діячі, в ту організацію, що була головою всієї партії. В міру того, як він сам став часткою втілення того широкого і живого знання партії, що так було потрібне для загалу молодих, ще не розвинених, не привиклих до партійної послідовної боротьби членів,— се впевненість, що таким ото побитом останнім часом зовсім вмерла в свідомості його, узявши місце впевненості в свої сили, в здатність творчості на грунті певного світогляду — з одного боку, і партійної широкої практики — з другого. Ся впевненість тепер знов ожила, бо ввесь час вона була в нижчім відділі життя, в тій царині, де сплутуються всякі інші інстинкти, що не сміють переходити в свідомість протягом часу, коли на сильну діяльність хватає сил, і навпаки, випливає в свідомість тоді, коли сили падають або коли вся душевна організація раптом буде дезорганізована чим-небудь, як-от в сім разі. Надія ворушилась і зростала під впливом тієї, ледве свідомої для нього самого, впевненості в те, що партія знає правду, що вона зуміє розв'язати конфлікт в його душі.
* * *
Того конфлікту не розв'язала партія.
В партії вже встигли взнати, що вбито не того, кого треба. Спершу було напустились на Корденка, а коли побачили, як несподівано се вплинуло на нього, замовкли. Корденко страшно зблід, очі йому розширились, і він, безглуздо дивлячись в один пункт, немовби вдивляючись в щось перед собою, конвульсійно лепетав щось, подібне до: "так... все пропало... помилка"...Побачивши се, покинули його, щоб порадитись, що тепер робити, а один з них, лишившись з Корденком, почав його підбадьорювати, упевняючи, що з кожним може статись така, жорстока безглуздість. В партії ж поклали написати лист з вибаченням до батьків вбитого. Корденко вийшов зовсім немовби спокійним з засідання.
Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засміявся на се тим сміхом, яким він умів сміятись раніше, до цієї події, сміхом, що примушував зйожуватись і засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, і вони розійшлися в різні сторони.
Корденко, лишившись сам, ішов довго-довго; обійшов сливе півміста, раптом спинився посеред вулиці — він саме переходив — і задумався. Все зникло йому сперед очей: в голові шуміла одна думка, якось однотонно, як шумить осінь, коли падає з дерев повільно жовте сухе листя і, підхоплене вітром, носиться понад землею, а потім десь там лягає. На душі було важко-важко.
Втомився бідний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумає, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоїсь забобони він боявся,— ні, се давно вже він випалив в своїй душі вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрібував розвинений, могутній розум і діяльна, творча натура. Ні, те, що тепер мучило його, було стократ страшніше, стократ більш значне і рішаюче для нього, ніж всі ті забобони мізерні.
Се була невпевненість в правдивості того, що він мав за свій грунт, на якім він з таким трудом і напруженням збудував свій новий світогляд, з болем вириваючи все старе і забобонне з своєї істоти і з. натхненням прищеплюючи все нове, гарне і потрібне, і єдине безумовно правдиве, як йому здавалось.
Еге, стає тепер ясним, що тільки здавалось.
"Ей, з дороги!" — почув він грізний голос і оглянувся: на нього бігли коні.