І тепер у погідний день дивився по зелених ланах в долині і на блакитне небо з цікавістю хлопця, як би перший раз з'явився на сім світі. Не запримітив, що бік йому стерпнув, забув про все, лише зі спокійною тугою потупив зір в далекім овиді. В підсвідомій сфері його духа творилися ворушення, і він мимоволі прошептав:
— Ні, не дійшли ще до правди теологи, ні філософи... Питання отверте, тайна поки що — незглибима...
Проміння ставали пасмами на заході, під ними отви-рався сутінний, зачарований світ, старий чоловік вдивився з жадобою, як повставали легенькі мраковини, схожі на духів.
Вертав пізнім вечором домів. Ішов поволі, чувся легенький, свіжий, далеко від людського світа і зовсім інший, ніж досі. Заслухався в далеку космічну музику, вона зачарувала його й обіймала ангельським спокоєм і відрадою.
По домах блимали світла з вікон, де-не-де пересунеться людська тінь, довкола тихо. Гробмана дивує трохи, що вулиця, якою йде, і доми зовсім інші, ніж ті, які він знав і лишив перед тим.
Три людські постаті перейшли мимо, глянувши на нього глибокими, здивованими очима.
— Хто би се міг бути? — спитав він себе в душі. Почув, що його ноги не дотикаються землі, але се його
не здивувало. Ішов далі. Станув перед своїм домом і спитав себе:
— Чи се мій дім?
Хвіртка від саду, замкнена від літ, була тепер отворена. Ішов пісковою стежкою між двома рядами яблінок. Назустріч показалася перед ним перша жінка. Станув.
Хустка накинена на раменах, як звичайно вечором, вона дивиться мовчки в нього глибокими очима, бере його за руку і веде до лавки.
Затремтіли в нім нараз всі струни жалю, і в хвилі, коли мав заридати, як дитина, вона ловить його в свої обійми і кладе на устах цілунок забуття.
Дві великі сльози повисли на віях