Що то пан мужикові ворог лютий. Вже всьо від нас забрали, та й мусите и се брати, що чоловікові наймиліше? Свої панни зберігаєте, а мужицьким дівкам вінка збавляєте? Вже я надивилася у попа. Там паничі до паннів приїздили та й водилися з ними по цілих днях, а вечорами по сему за дівками або піддячий приводив їм у садок. А. попович так само: привіз собі панну до батька і вженився потому з нею, але за тих два роки, ніж шлюб з нею взяв, то одній мужицькій дівці мусив дати корову за вінок, а що тихцем пішло, то лиш піддячий знає та й він. Вам ще лиш одного бракує, щоби пані любилася, а мужичка щоби за неї діти родила.
А ти, пане, не хочеш своєї жінки шанувати — твоя воля. Ллє чому'ти не шукаєш собі потіхи у другої пані, лише у мужички Явдохи? Знов заношуєте своє свинство межи нас, мужиків. Лиш я не дам свому слабувати на панську слабість. Як я йому ґаздиня, як ми собі присягали, має бути по-божому, а ні — то на чотири вітри, я в один бік, а ти в другий.
— Мамусю, я вам кажу, що то чари. На мене хтось кинув чари та й на вашого Дмитра.
— На, маєш Дмитрові чари в твоє погане лице!..— та й як му заїхала в щетину, аж мене тевкнув, бо він до мене сидів плечима, а до них лицем. Він там пірвався до неї, а вона другий раз трас та й каже:— Семене, стійте!
— Чиї коні, того правда,— кажу. Птрр... та й став.
— Гайда, злази мені з фіри, антихристе, та й не переступай мого порога в хату, бо мені кримінал, а тобі смерть.
Качурковський воркотить, а вона його хап, як оберемок соломи, та й, як був у толубі, струтила його з воза, а мені каже гонити. Він біжить за возом, але де там! Кожух тяжкий, а я гоню. Він ще закричав до Дмитра, щоби прийшов до него рано, але Дмитро мовчав.
— Ей, таж вона баба, як грім; яка люта, така моцна. Чи добре я кажу?
— Щастє, що місяць світив, бо хто знає, чи був би Качурковський тої півтори милі приповзався додому та —й були би мене за свідка тягали, якби був загиб.
— А то він тоді приліз пізно додому та й не вчив у школі.
— Але з Дмитром що було! Приїхали ми, а він пустив з себе пару. Я гадав, що тепер зробить лаидвійтисі суд, а він каже, що мусить іти до Качурковського. Але вона не дурна... "Поступлю я тобі тепер, то вже твоє буде верхи мого, а там би ти, може, і бити зважився. Ні. Гей, Семене, визуйте його". Що було робити? Кажу я: "Ландвійте, наставте ногу, бо буде і вам, і мені!" Визув я його, вона сховала чоботи та й каже: "Продам коралі, продам свою хату в Заяркові, а ти в касі гроші заложи і маєш мені скинутися з війтівства. Не будеш ландвійтом, то будеш порядний ґазда, бо професор, і писар, і всі лайдаки покинуть тебе".
— Та й продала хату в Заяркові, продала, то правда. Я торгував для сина або й на гиндель, а жид купив на корчму.
— І Дмитро не пускає жадної штуки, він ландвійтом уже не буде. Не на те гроші в касі заложив.
— А чорні штани кравець йому пошив; таж сім років уже війтував, уже на восьмий. Як же тепер він піде у чорних штанах жати? Таж тріснуть йому в кроці, ніж один сніп зв'яже.
— Ей, куди йому до того. Йому вже й мозолі з рук злізли.
— Не бійся, поростуть наново. Хто таку бабу має, той мусить з мозолями в домовину піти.
— Але маєток не розлізеся. Щось Дмитро і дітям лишить, у домовину йдучи. Чи добре я кажу?
— На всьо божа воля, а ми можемо ще випити пива або гараку.
— Хіба вип'єм гараку на кінець, бо там надворі добра студінь.
І подав їм Лейба чвертку гараку.