А проте кімнати не було. Був простір без звичних стін і стелі, без граней, які можна назвати кутками. Про обсяг кімнати можна догадатися по підлозі із великих дзеркальних плит, що загалом становили правильне коло. Розмір того дзеркального кола й вважався розміром приміщення.
Рівно освітлена сфера створювала враження, що ти зупинився під куполом неба. І якось дуже дивно бачити на горизонті металеву раму. Микола зрозумів, що рама — то двері до сусідньої кімнати.
На горизонті — тобто на грані дзеркальної підлоги — росли дивні квіти й невеликі дерева. Вони росли просто з підлоги й чітко віддзеркалювалися в ній, мов у чистому озері. Дерева мали фіолетовий відтінок, а квіти були пишні і по-земному барвисті: червоні, рожеві, сині. Проте вони не мали якогось одного кольору — все багатство райдуги було виплеснуте на їхні пелюстки.
У рамі дверей з'явилася людина. То був чоловік такого ж самого віку, як Миколин земний батько. По-земному йому близько п'ятдесяти. Та й справді, це ж він і є — Миколин батько! Тільки очі набагато більші — як у всіх фаетонців. Але Микола твердо переконаний: це його рідний, добрий тато! Мабуть, годину тому він повернувся від трактора, полагодив хлівець, а тепер має право полежати з газетою.
Схаменись, Миколо! Яка тут може бути газета?.. Це ж Фаетон, Фаетон! Тут давно вже немає ні книг, ні газет. Замість них є шахо і стіни великих горизонтів…
Батько в білому хітоні. Волосся вільно спадає на плечі. Воно таке ж біле, як у Біловолосого бога. Ніс рівний, з горбинкою. Навіть борода така сама, як на печерному малюнку в Австралії: значно темніша від волосся, ледь кучерява. На ногах — легкі сандалії.
Микола ступив йому назустріч і сміливо промовив:
— Тату! Я чув, що в тебе неприємності. Кажуть, Єдиний Безсмертний на тебе дуже гнівається.
Батько підійшов до Миколи і так само, як завжди, коли хлопець чимось його зворушував, поклав руку йому на плече.
— Так, сину.
Вони пішли по кімнатах, що мали тепер іншу форму, ніж кімната-сад. Серед них були квадратні й прямокутні, з чіткими гранями кутів. Але Микола ніде не бачив люстр чи абажурів: світилися стіни. Меблів небагато, через те в кімнатах дуже просторо. А в стінах — ніші з скульптурами. Метал темний і світлий, схожий то на бронзу, то на платину. Але Микола добре знає, що то — сплави. Трапляється і золото, правда, не блискуче, а матове. Проте більшість скульптур виготовлено з оріхалку.
Батьків кабінет теж просторий і строгий. Великий письмовий стіл, кілька зручних крісел із матеріалу, схожого на слонову кістку. Батько сів навпроти Миколи і після тривалої паузи промовив:
— Ось що, мій дорогий Акачі. Давно я збираюсь поговорити з тобою, та все вичікував, доки ти підростеш. Тепер ти дорослий — тобі минуло шість з половиною обертів. Ти вже зійшов на одинадцятий щабель розуму. Але вчили тебе не завжди так, як мені хотілося. Наші вчені давно зробили з науки служницю Єдиного Безсмертного. Вважається, що за межами його розуму ніякого іншого розуму не існує. А це не так, сину! — Батько на хвилину замислився й спитав: — Хто тобі сказав, що Безсмертний на мене гнівається?..
— Чаміно. Ми були з ним у Палаці Бумерангів.
— І ти влучив у самісіньке око? Так? — вдоволено усміхнувся батько.
— Звідки ти знаєш?..
— Я стежив за вашими вправами. Вмикав стіну великих горизонтів… Це добре, Акачі. Тобі це вміння незабаром може знадобитись. А тепер слухай. Я розповім тобі правду про Єдиного Безсмертного.
8. Розповідь про Єдиного Безсмертного
Шість тисяч обертів тому на великому материку, який населяло близько п'ятисот мільйонів фаетонців, панувала жорстока династія Бігоші. Тисяча родин, які вірою і правдою служили Бігоші, жили в казкових розкошах, а решта фаетонців були їхні раби.
Серед правлячої верхівки траплялися розумні, освічені люди. Вони розвивали мистецтво, науку, техніку. Коли виникли великі заводи, на них почали працювати раби. Наука перекинулась і в їхнє середовище. І раби не схотіли бути рабами. Почалась війна, яка знищила династію Бігоші. Рабів у цій війні очолив молодий інженер із їхнього середовища Ташука. Розумний, освічений, Ташука знав майже все, що знали тогочасні вчені. Інженери і вчені із правлячої верхівки змушені були визнати його розумову перевагу і перейшли на бік Ташуки.
Наша планета дуже мало одержує сонячного світла й тепла. Її сковують великі морози. З кожною сотнею обертів на планеті ставало все холодніше. А колись, тисячі обертів тому, як свідчать бронзові літописи, на планеті навіть орали й сіяли. За часів Ташуки уже й на екваторі планету скувала крига. Подекуди з-під криги пробивалися тоненькі рослини. Ця убога рослинність не дозволяла розводити так багато тварин, як раніше. Тварини гинули, а людству загрожувало вимирання від голодної смерті.
Вчені разом з Ташукою синтезували білок. По всьому материку було набудовано безліч приміщень для тварин — їх будували навіть під поверхнею планети. Набудували й заводів, де із звичайних мінералів виготовлявся поживний білковий харч для тварин.
Та людство все ще страждало від холоду. Діти росли немічні, бо їм бракувало сонця. І тоді Ташука висунув грандіозний проект: спорудити ядерні електростанції, які б утеплили планету за допомогою генераторів клімату.
Електростанції споруджувались у надрах планети. Це гарантувало людство від зараження радіацією.
На цей час Ташука помер. Та його син, теж геніальний вчений, скликав Велику Раду вчених і запропонував зберегти мозок Ташуки. Учені відділили голову Ташуки від мертвого тулуба і кожну кровоносну судину приєднали до штучних артерій, які живили його мозок.
Мозок Ташуки жив і працював. Учені цілком щиро вважали, що то він підказував їм усе велике, мудре. То справді був геніальний мозок. З часом біля голови Ташуки з'явилася голова його сина, бо й він незабаром помер. Вони стояли на високих постаментах із матового золота. Всередині постаментів містилась апаратура, що підтримувала життя мозку. Для них збудували окремий палац.
А тим часом у надрах планети тривало спорудження водневих електростанцій. Вони були вигідні тим, що пального для них на Фаетоні скільки завгодно. Поверхня нашої планети вкрита безмежними океанами, які подекуди промерзли до дна.
Згодом розвиток техніки дозволив сконструювати для Ташуки і його сина штучні тулуби, які підтримували життєві функції мозку. Тепер для цього користувалися не кров'ю, а штучною рідиною, що виявилася значно поживнішою для мозкових клітин. Шкіру на обличчі теж довелося замінити штучною, еластичнішою, ніж справжня. Очі, зорові нерви, органи слуху та мови тепер також були штучні. Великі хірурги провадили ці операції разом з великими скульпторами й інженерами. Вигляд Ташуки і його сина ніби й не змінився, але в рисах облич з'явилася велич, невластива звичайним смертним людям. І голоси їм надали сильніші, ніж у людей. Їх позбавили тільки здатності сміятися: вважалося, що безсмертні сміятися не повинні…
Отже, це були люди-протези, які практично могли жити вічно.
У палаці Ташуки був окремий зал, куди не мав права заходити навіть його безсмертний син. У тому залі містився керівний пульт Великого Сонячного Кільця — так називалися дві тисячі велетенських електростанцій, які Ташука побудував протягом перших двохсот обертів.
Таким чином усі життєві ресурси планети опинилися в руках Ташуки. А він жив уже близько тисячі обертів. І лише на вісім обертів менше жив його син.
Народжувались і помирали сотні поколінь учених, інженерів та скотарів, що забезпечували суспільство їжею. Не вмирали тільки Ташука і його син, яких за великі заслуги перед людством самі ж люди зробили безсмертними. Спершу Ташуку називали: наш Великий Учитель, наш Безсмертний, наш Мудрий Отець. А через кілька сотень обертів почали називати: Всевишній Бог-Отець. Його син став Богом-Сином…
Населення планети невпинно зростало. Вже людям не вистачало тих двох тисяч електростанцій, але Ташука чомусь припинив розширення Сонячного Кільця, яке тепер називалося Кільцем Всевишнього.
Люди змушені були заселяти необжиті простори, де панували холод і вічний морок. Мільйони фаетонців, що працювали біля тварин, бачили світло лише під час роботи. Вдома ж вони мерзли від холоду і сліпли від мороку. А їхні рідні були бліді, немічні, безкровні, бо жили у вічній темряві. Так поступово з'явилася раса біловолосих людей.
Тим часом до мозку Ташуки закралася велика заздрість. Уперше вона з'явилася на оргіях, які він час від часу влаштовував у своєму палаці для вчених, інженерів і чиновників. Навколо нього парували найсмачніші страви. Його смертні підлеглі приводили своїх вродливих дружин. Тут пили, їли, славлячи мудрість Бога-Отця. І ніхто не знав, яка нестерпна кара це для Ташуки. Адже він уже понад тисячу обертів нічого не їв і не пив. Чарівні жінки побожно схиляли перед ним коліна, але жодна з них не могла втішити його радощами, як тоді, коли він був смертною людиною. Його мозок прагнув цих радощів, та вони вже давно були недосяжні для нього.
Людей він почав вважати гріховними істотами, які надто багато уваги приділяють власній плоті. І хоч люди лишилися такими ж, якими були завжди, яким і сам він був у молодості, але кожен їхній крок уже здавався йому грішним, спрямованим проти нього. Великого, Єдиного, Безсмертного.
Тепер він нікого не запрошував на оргії до свого осяйного палацу. Зате щоранку вчені і радники, всі ті, хто живив мозок і доносив до народу його божественні повеління, змушені були з'являтися до палацу, щоб у своїх молитвах славити мудру волю Бога-Отця. Вони падали перед ним на коліна, дивились на нього не кліпаючи і шепотіли молитви, складені вченими-богословами за участю самого Ташуки. В курильницях чаділо пахуче коріння, яке вважалося дуже дорогим, бо це були останні рослини на планеті. Їх добували у невеликих проталинах на екваторі. Той, хто їх добував, рідко повертався живий. Тоді прислужники Всевишнього посилали інших.
Усю історію планети переписали так, як звелів Ташука-Безсмертний. Намагаючись догодити, історики оголосили Ташуку творцем суші і моря, неба і зірок. І сам Ташука поволі в це повірив. Звичайно, повірив, бо вже протягом кількох тисяч обертів у його руках була кнопка від життя і смерті цілої планети.