А я тим часом вивчала Коробова. Добре враження
справила на мене його мова. Сподобалося й те, що він доволі компетентно визначив, якому саме фахівцеві належало передати для вивчення
Василеву працю. В ній і справді зливалися в синтезі три науки: економія,
фізика й біологія. Я не помилилася, відрубавши в слові "політекономія"
першу частину — Василь з гнівом і презирством ставився до цієї, на його
погляд, легковажної комбінації слів. Вона, ця комбінація, неприродна так
само, як, скажімо, політбіологія або політхімія. Там, де йдеться про закони природи, політика має скромненько мовчати. Якщо ж вона не мовчить,
справжня наука гине. Провина Маркса перед нащадками саме в тому й
полягає, що він суто наукове схрестив з політичним. Це походило від
його намагання за будь-яку ціну створити саме пролетарську економічну
науку — замість науки загальнолюдської. У XIX столітті цього ще можна було не помітити, але в другій половині XX століття цього не помічали лише ті люди, які не вміли чесно мислити. Або просто боялися.
Василь про це розмовляв лише зі мною — писав він значно акуратніше, аби не дратувати апологетів марксистської політекономії. Він розумів, що іншої економії, окрім політичної (отже, марксистської), в Радянському Союзі взагалі немає, з цим доводилось миритися. Свою формулу додаткової вартості він назвав Формулою Сонця. Я так звикла до цієї назви, що навіть змайстровану самим Василем валізу, в якій зберігалися його рукописи, також подумки називала Формулою Сонця.
— Що ж вимагається від мене? — Намагаючись не виказувати радості, запитала я посланця високої установи.
Коробов рвучко перевів погляд з великої китайської вази, що стояла в кутку, на мене — і в тому погляді стрільнуло щось несподівано жорстке, навіть нещадне.
— Гадаю, це зрозуміло. Адже ж Василь Микитович заповідав свою
працю партії. Чи, може, він змінив свій заповіт?
— Ні, Євгене Марковичу, чоловік не міняв духівниці, — знічено
відповіла я, відчуваючи, що мій радісний настрій поволі розвіюється.
— То в чому ж справа? Я приїхав, щоб отримати економічну працю,
яка належить партії. Чи, може, ви мені не довіряєте?
Він швидко написав на чистому аркуші число телефону й посунув той аркуш до мене.
— Телефон завідуючого відділом науки ЦК. Будь ласка, зателефонуйте.
Я, мабуть, зашарілася — здавалося, що обличчя мені натерли перцем.
— Куди вам привезти рукопис?
— О-о, ми вас позбавимо цього клопоту. Я готовий проїхати з вами
додому. Машина в нас є. Гадаю, Микола Олександрович відпустить вас
на годину.
Микола Олександрович, як виявилося, пережидав мою розмову з Коробовим у кабінеті Кулика — заступника з господарської частини. Коли ми вийшли до вестибюля, директор також опинився біля нас, готовий виконати будь-яку забаганку обкомівця. Власне, Микола Олександрович обіймав посаду головного лікаря, але всі його називали директором, бо адміністративної роботи на нього лягало більше, ніж лікарської.
— Звичайно, звичайно, — згідливо мовив головлікар, коли Коробов
пояснив, чому мені належало відлучитися.
Біля під'їзду стояла новенька чорна "Волга" — саме на таких їздили номенклатурні партпрацівники. Це мене мимоволі заспокоїло, бо підкреслювало значимість Формули Сонця. Вона потрапляє в державні руки, як того й хотів Василь. Настрій у мене знову піднявся.
Євген Маркович відчинив задні дверцята машини й відступив, пропускаючи мене в затишок ошатно оздобленого салону. Сам він звично усівся поруч водія — і машина рушила. Якось раптово пороснув навальний, важкий дощ — наче ми опинилися на дні величезної, вируючої водойми. "Двірники" не встигали відмахуватися від зливи, що майже повністю поглинула простір. Мабуть, було б розважливіше спинитися й перечекати, але водій почувався доволі впевнено. Він повернув з асфальту в глибину лісу саме там, де належало — дорога до нашого хуторця була одна, отже, він її добре знав.
Прибитий дощем пісок полегшував їзду — за якихось п'ятнадцять хвилин ми вже під'їздили до моєї садиби. На мій подив, машина спинилася там, де я звикла заходити у двір. Я не утрималася від запитання:
— Звідки ви знаєте, де я живу? Євген Марковим засміявся:
— Що ж тут дивного? Василь Микитович на своїх листах вказував
зворотну адресу.
І все ж така бездоганна зорієнтованість на місцевості мене насторожила. Дощ трохи вщух, я відчинила дверці машини, аби вийти, але Євген Маркович спіймав мою руку й затримав.
— Не кваптеся. Погляньте, які тут калюжі.
— То що ж робити? Я звична.
— А може, ви й мені дозволите заглянути до вашої господи? До
речі, саме час пообідати. У нас тут є деякі припаси.
— Ні, — рішуче заперечила я. — У мене не прибрано. Та й поспішати мушу. Я ще сьогодні не оглядала хворих.
Мабуть, я сказала ці слова таким тоном, що він справив враження на Коробова.
— Шкода. То ви, будь ласка, візьміть мого плаща, бо змокнете.
— Дякую. В мене є парасолька.
Я й справді дістала з сумки парасолю і розгорнула її над головою.
Увійшовши в хату, дістала з-під ліжка важку валізу чи, може, скриньку — так буде точніше. Вона була змайстрована з дерева і ретельно оббита цинковою бляхою. Ключ від скриньки я ховала від Сергія, але в мене немає певності, що син не знає моєї схованки. Складалося враження, що він добре вивчив батькову працю.
Василь оберігав сина від Формули Сонця саме тому, що дуже його любив.
— Ти ж розумієш, Соню, — це вельми тяжке знання. Може, навіть
трагічне. Боюся втягувати Сергія в цю справу. Треба йти по партійній
лінії. Це єдина дорога. Іншої немає.
Кілька разів помічала, що ключ від скриньки лежав не так, як я його клала. Все збиралася поговорити про це із Серґієм, та щось мене спиняло. А він, мабуть, не наважувався заговорити тому, що порушував батькову заборону.
Згадка про сина відгукнулася в серці мукою. Долаючи її, відімкнула скриньку. Василь навчився друкувати на машинці, аби не втягувати в цю справу сторонніх людей. У скриньці лежало три машинописні примірники й рукописні чернетки, що становили для мене найвищу цінність — розбираючи почерк Василя, я ніби продовжувала з ним розмовляти.
Вирішила віддати Коробову третій примірник. Щось мене в ньому почало насторожувати. Він зустрів мене біля хвіртки в чорному плащі й капелюсі. Відразу ж простягнув руку до повної, добре натоптаної теки, що ледве вміщала Василеву працю. Я не поквапно, на мить затримавши теку в руках, передала її Коробову й пильно зазирнула йому в очі. Він якось вимушено посміхнувся.
— А ви, Софіє Кирилівно, рано обрали собі монастирський режим.
Ви ще молода й вельми приваблива жінка. — Відтак, коли я вже сіла в
машину, обернувся до водія. — їдьмо до лісорозплідника. Там непогана
альтанка. Якщо Софія Кирилівна до хати не запросила, ми самі її запросимо. А хворих Микола Олександрович провідає.
Машина крутнула вправо й невдовзі спинилася біля альтанки, яку я добре знала — це всього з півкілометра від нашого хутірця. Тут лісництво виводило саджанці, часто-густо працювали поденниці з Безрадичів. Отож потрібен був сякий-такий прихисток, особливо на дощову погоду.
Але я знову була здивована, що альтанку біля лісорозплідника знала не лише я — її чомусь знав також Коробов.
Тим часом Євген Маркович, викладаючи на стіл шинку, консерви та вже налаштовані канапки з ікрою, весело просторікував:
— Бачу, Софіє Кирилівно, вас дивує моя обізнаність з оцими місця
ми. Не дивуйтеся. Я люблю тут збирати гриби. У райському куточку
живете, Софіє Кирилівно.
На столі, що завбачено був накритий целофановою скатертиною, з'явилася пляшка коньяку й пластмасові чарки. Водій, завершивши допомагати господареві, від'їхав кудись у ліс, і ми з Євгеном Марковичем лишилися сам на сам.
— Вам не спало на думку запитати моєї згоди на оцей пікнік? —
доволі в'їдливо запитала я. — Тут, до речі, інколи проходять мої сусіди.
Що вони подумають про мене?
— А ви їм скажіть, що я ваш адвокат. Ви чомусь не клопочетеся з
цього приводу. А даремно. Я таки й справді можу вам допомогти.
У мене мимоволі вихопилося:
— Правда? Хіба ви — юрист? Коробов засміявся:
— Там, де я працюю, — всі юристи.
Що криється за цими словами, я зрозуміла значно пізніше. А поки що вхопилася за його обіцянку, мов за рятівне коло. Це неправильно, що я не дбала, аби домовитися з досвідченим юристом. Але в юридичній консультації мені сказали, що на ранній стадії слідства адвоката до справи все одно не допускають. Допомогти, звичайно, обіцяли, але вже тоді, коли можна буде вивчити справу.
— Давайте вип'ємо, Софіє Кирилівно. Ви мені подобаєтесь. Чому б
нам не дружити? Від друзів шкоди ніколи не буває.
— Якщо вони справжні.
— А ви сумніваєтесь?
— Невже ви й справді можете допомогти? — не вельми себе контролюючи, щебетала я. — Допоможіть, благаю вас! Я добре знаю: він не
винен.
— Не хвилюйтеся. Зроблю все можливе. Але ви також повинні мені
допомогти.
— Хіба я можу? У цьому світі від мене нічого не залежить.
— Залежить. І дуже багато. Принаймні моя доля від вас залежить
повністю.
— Не розумію.
— Гаразд, я поясню, — майже мені в обличчя говорив Коробов. —Центральний Комітет згоден з Василем Микитовичем. Його відкриття — то є велика таємниця партії. Працю належить зберігати в спецсховах Інституту марксизму-ленінізму, а не в хатніх умовах. Бо це таки, погодьтеся, вельми безвідповідально. Ви ж мені, дорога Софіє Кирилівно, не виявили найменшої довіри. Як же я звітуватиму в ЦК?
— Але ж я передала вам Формулу Сонця, — гарячково й навіть
дратівливо мовила я. — Запевняю вас, там цілі всі сторінки.
— Так, — не вельми привітно буркнув Коробов. — Передали третій
примірник. Два примірники машинопису і чорновий рукопис залишили в
себе.
Я була вражена його обізнаністю. По-перше, я не помітила, щоб він розв'язував теку — звідки ж йому знати, що це був третій примірник? І як це можна взагалі визначити — третій, чи, скажімо, п'ятий? Це ж бо залежить від якості копіювального паперу та міри його спрацьованості.
Коробов примирливо заговорив:
— Ну гаразд. Не все відразу. Гадаю, згодом ви самі переконаєтесь,
що Інститут марксизму-ленінізму значно надійніше місце для збереження,
ніж ваша домівка. До речі, слідчий вам щиро хоче допомогти. Я з ним
розмовляв.
Я промовчала, бо не знала, що і як в цьому разі належить говорити.