Звичайно, від Імені Генерала. Я тільки виконую його доручення.
Себастьян підвівся, відсунув крісло, зробив крок до виходу.
— Тоді дозвольте покинути палац.
— Ви не бажаєте вислухати того, що радить вам Генерал?
У голосі Марлона знов зазвучала погроза. Але на Себастьяна вона не справила враження.
— Я надто старий. Пізно мені вислуховувати чиїсь поради. Доки я встигну скористатися ними, проб’є моя остання хвилина. Скільки б Генерал не витрачав свою незрівнянну мудрість на отаких, як я, — кладовище мудрішим не стане.
— Всі ми смертні, — буркнув Марлон, остаточно заспокоївшись. — Якщо ви не бажаєте вислухати Генерала... Звичайно, я йому так не доповім.... Але сподіваюсь, зустріч з людиною, яку ви бачили на острові... Прошу трохи зачекати. Я Для вас приготував сюрприз.
З цими словами Марлон вийшов. А за кілька хвилин у його розкішному кабінеті з’явився Професор.
Так, це був той самий Професор, який дав земне тіло променевому Едмундо. І хоч ученого звинувачували у нелюдських злочинах, але в душі Себастьяна жила мовчазна подяка. Себастьян гадав, що справжнім батьком Едмундо була саме ця людина. І як батько Професор мав на нього право.
Себастьяна навіть не здивувала поява Професора в генераловому палаці. Тоді Професор утік з острова на підводному човні. А тепер, коли загинув корабель з місією, Едмундо лишався єдиною істотою, що була створена там, на острові. Звісна річ, Професор його розшукує. Але як вдалося вченому втягнути в ці розшуки Марлона?..
Себастьяна хвилювала сама можливість спілкування з Професором. Що там не кажи, а це незвичайна людина!
Професор стримано привітався й відразу ж запитав:
— Як почуває себе містер Едмундо? Ніколи в душі Себастьяна не стикалося стільки суперечливих почуттів. І вдячність, і страх, і ненависть. Ненависть прийшла разом зі страхом: адже ця людина прибула сюди задля того, щоб знов зробити Себастьяна самотнім.
Професорові довелося повторити своє за-питаня. Себастьян сухо відповів:
— Добре.
То була відповідь, яка злітає з уст без участі мозку. Мозок Себастьяна був зайнятий іншим. Старий дивився на елегантно зодягненого Професора, на пасма сивини, що надавала рисам його обличчя витонченості й шляхетності. Думав про людську природу, в яку закладено так багато протиріч. Що переважало в цій людині — зло чи добро?
Колись земна наука використає відкриття Професора. Можливо, ніхто й не знатиме, з якою метою Професор прийшов до цього відкриття. І те, що він хоче спрямувати на недобру мету, колись прислужиться людям для їхнього безсмертя.
Ця думка знов повернула пошану до Професора, і Себастьян відповів на його запитання так, як відповідають лікареві, коли він цікавиться станом здоров’я свого пацієнта:
— Мій хлопчик почуває себе цілком добре.
Професор помітив у погляді Себастьяна щиру довіру. Це було дуже важливо: співбесідника слід підкорити власній волі. Тому Професор і далі говорив тоном лікаря, який має право на повчання та застереження:
— Містер Едмундо повинен жити інакше, ніж звичайні люди. Хоч раз на тиждень йому слід прогулятись у небі. Для нього це необхідно так само, як для нас купання. Занурюючись у воду, ми спілкуємося з іншою сферою життя. Правда, ми ще не вміємо переселятись у дельфінів. Та колись людське "Я" зможе вільно обирати для себе білкову машину. Якщо треба пожити в океані — переселяюсь у дельфіна. Потім знов повертаюсь у власне тіло...
Себастьян слухав Професора, а сам думав: у чому ж тут полягає злочин? Це була велика мрія людська, що грунтується на високих досягненнях науки. Це було те, що дарувало земній людині фізичне безсмертя. Сьогодні разом з тілом помирає і людське "Я". Саме тоді, коли людина досягає розквіту духовних сил, приходять найбільші людські вороги — старіння і смерть. Разом з організмом помирає великий досвід...
— Едмундо часто виходить на прогулянки? — запитав Професор.
Себастьян зрозумів, про які прогулянки йдеться.
— Ні, — винувато відповів старий. — Він хоче врости в наш побут. Едмундо дуже карається тим, що в земному житті почуває себе чужаком. І потім Рут...
— О-о, розумію! — стримано посміхнувся Професор. — Але ви забуваєте про особливість його організму. Цю машину час від часу треба вимикати. Вона не здатна безперервно носити в собі енергію блискавки. Приведіть до мене Едмундо. Я хочу його обстежити.
Старий мовчав, похмуро оглядаючи носки своїх черевиків. Нарешті сказав:
— Едмундо не захоче прийти до вас.
— Ви повинні його умовити. Адже ж він називає вас батьком.
— В цьому разі він мене не послухає. Професор нервово заходив по кабінету.
Потім спинився біля стіни. Було смішно бачити над його головою парадний портрет Генерала. Всі оті ордени-чого вони варті перед цінностями, якими володіє Професор? Та й саме обличчя Генерала було до смішного урочистим. Себастьяїн добре знав, що в житті ця людина мала зовсім інший вигляд. Але за хвилину Себастьянові довелося побачити, як міняється обличчя Професора, що здавалося йому живим втіленням мудрості. Очі налились кров’ю, нижня щелепа одвисла і ніби посунулася вперед. Нижня губа покрила верхню. Це було неприродно, навіть потворно. Брови тіпалися, пальці стиснулися в кулаки.
— Ви — злодій! — крикнув Професор. — Грабіжник. Едмундо — моя власність. Кожна клітина його організму виліплена міною. Хіба я працював лише задля того, щоб поповнити рід людський іще одним бовдуром? Хіба їх мало на земній кулі? Зрештою це мій науковий експонат... Поверніть його негайно!..
— Едмундо має власну волю, — спокійно відповів Себастьян. — Якщо він не вважає себе моїм сином...
Професор зареготав:
— Ха-ха-ха! Ви такий батько для Едмундо, як... — Він кивнув на портрет Генерала, — Як він — володар світу. У мене їх цілий полк, ваших синів. До речі, вам корисно їх побачити. Та ж сама модель, яку я використав для Едмундо... Розумію, ви дуже самотня людина. Але поставте свого Едмундо серед солдатів сеньйора Марлона — і ви не впізнаєте свого сина. То який же це син?.. Едмундо був вашим тоді, коли жив у кисеті. А зараз він мій!..
Згадка про кисет боляче кольнула Себастьяна. Інколи йому також здавалося, що променевий Едмундо був йому значно рідніший, ніж Едмундо в людській подобі. Потім Себастьян зміркував, що тут промовляє старечий егоїзм: адже зараз Едмундо здобув собі друга — в нього є Рут...
— Ви поїдете з нами, — відчужено сказав Професор і вийшов із кабінета. Потім з’явився вишколений чиновник і з тією чемністю, за якою ховається насильство, провів Себастьяна до розкішної машини, за кермом якої сидів Марлон. Професор сів поруч Марлона, а Себастьяна чиновник посадив на задньому сидінні. Чиновник тримався діловито, навіть запобігливо, але пильно стежив за кожним рухом Себастьяна.
Марлан хизувався перед Професором своїм умінням водити машину. Він майже не дивився вперед, вдаючи, що дуже зацікавлений розмовою, яку Професор підтримував лише із чемності.
— Не в кожної людини є зміст життя, — філософствував Марлон. — Здебільшого люди просто підтримують біологічне існування. Живуть, щоб жити. Який у вас зміст життя? — обернувся він до чиновника.
— Я служу, — трохи розгублено відповів той.
— Хе, служите, — хмикнув Марлон. — А навіщо? Які радощі вам особисто дає служба?
— У мене є сім’я. Дружина, син...
— Цього з вас досить? Невже вам більше нічого не треба?
— Ми збираємо гроші на будинок. Марлон переможно глянув на Професора, ніби той щось заперечував.
— Ось вам!.. Старовинна китайська філософія бачила державу у вигляді живої істоти. Одні люди є клітинами її ніг, інші пальцями її рук. А мозок... Це ми з вами, Професоре.
Пальці Марлона недбало бігали по керму, наче то була генеральська спина. Це помітно нервувало Професора. Машина мчалась по звивистій стрічці гірської дороги, що була врубана в гранітний берег затоки. Дорога в’юнилась так високо, що кораблі на блакитній поверхні затоки здавалися іграшками. Шосе було відгороджене від прямовисного урвища ненадійною кам’яною стінкою, яка існувала більше для годиться, ніж для безпеки руху. Водії на цій дорозі ніби змагалися один з одним у власній нерозсудливості.
Себастьянові ніколи не доводилось їздити по цій дорозі. Він жадібно вдивлявся в розмиті синюватим туманцем береги затоки, що подекуди були прикрашені розпливчастою мозаїкою курортних містечок. Інколи шосе круто збігало вниз, вони їхали понад пляжами. Часом зустрічалися екзотичні візники. Коні з червоними султанами на головах були запряжені у старовинні фаетони. За спинами візників під легкими парасольками сиділи поважні сеньйори й молоді сеньйорити, яких стомили блага сучасної цивілізації. О, ця екзотика коштувала їм недешево!..
Зрештою старьй наважився запитати, куди вони їдуть. Йому ніхто не відповів.
Машина зупинилася перед смугастим шлагбаумом. Із дерев’яної будки вийшов офіцер. Пізнавши Марлона, виструнчився, козирнув і повернувся в будку. Шлагбаум відразу ж піднявся.
Далі їхали по вузенькій стежці бетону, що вела кудись у глибину гірської ущелини. Тепер їм зустрічалися тільки військові, зодягнені у форму прикордонників.
Відчинилася важка залізна брама. Це була фортеця, що за всіма ознаками споруджена зовсім недавно. Себастьян встиг помітити кулеметні гнізда в гранітних стінах. Машина, в’їхавши у фортецю, круто розвернулась і, скрипнувши гальмами, спинилася біля вілли, що здивувала Себастьяна своєю легкістю, граціозністю. Серед незграбних кам’яних споруд, які її оточували, ця вілла нагадувала лебедя, що змушений жити в одному вольєрі з бегемотами.
Професор сказав Марлонові:
— Сеньйор Себастьян — наш гість. Мабуть, йому буде приємно пересвідчитись, що тепер мої досліди надійно охороняються.
Поволі старий почав розуміти, куди й навіщо його привезли. Він запитав:
— Хіба корабель з місією не загинув?
— Загинув той, хто мусив загинути, — ухильно відповів Професор, беручи за лікоть Себастьяна. — Приймемо ванну. Потім пообідаємо.
Себастьян покірно зійшов на ґанок, а Професор гостинно відчинив перед ним скляні двері.
IX. В ПІДЗЕМЕЛЛІ
Нарешті Рут і Едмундо познайомилися з господарем підземелля. Це був той самий Одноокий, який у порту допоміг Едмундо втекти від поліції.
— Якби тебе не шукав Марлон, ми б не повірили Хосе, — пригощаючи нових друзів ріденьким супом, говорив Одноокий.