їй справді хотілося побачити, як малювали художники — справжні художники! — на тій планеті, яка в її уяві так яскраво пломеніла сонячними барвами, що нерідко снилася; тоді Гелена ходила по Землі, розгортаючи степові трави, літала над її океанами, милувалася райдугами.
Степан Макаров, відчувши настрій дівчини, взяв її під руку й повів у президентський палац. Гелену це трохи злякало, але одвічна жіноча цікавість перемогла. Зрештою, що ж тут поганого? Вона потім розкаже і Прокопові, й батькові, як гостювала в самого Президента.
РОЗРИВ
Прокіп, узутий і зодягнений, лежав на ліжку. Його морозило. М’язи на ребрах часом здригалися. Чиясь хижа рука здавила серце й уперто не відпускала.
Коли тверезо зважити, то в нього не було жодного права ремствувати на Гелену за те, що вона прийняла запрошення Президента. А хто б, власне, міг відмовитись від такого запрошення? Це по-перше. По-друге, які у Прокопа права на дівчину? Ну, поцілувалися, то й що? Вони іще не встигли розібратися у своїх почуттях і навіть ніколи про це не розмовляли. Що дружили — це правда. їм було затишно у спільному товаристві, цікаво розмовляти, несподівано міняючи теми, і навіть роздумувати вголос. Але все це ні до чого їх обох не зобов’язувало.
Та зараз Прокіп не міг мислити тверезо. Остання фраза Сільвії, кинута нею навздогін, переконала його, що то не вигадка — Гелена справді зараз гостювала у Президента. Якби ж Прокіп ніколи не чув про оргії у його палаці, про гарем Президента і його не вельми шляхетні розваги, він би міг сприйняти цю звістку спокійніше. Але йому вже виповнилося двадцять п’ять років, він мав життєвий досвід, отож в інтересі Президента до Гелени не побачив платонізму.
Хіба рідко талановиті люди бувають циніками? Особливо тоді, коли володіють необмеженою владою.
Докоряв собі, що надміру захопився наукою і через те проґавив Гелену. Треба було раніше освідчитися в коханні, зв’язати її бодай словом. Та на його розум упала така маса нових знань, стільки нечуваного, невідомого, що все це поглинуло його з головою. Прокопові здавалося, що Гелена це розуміє і навіть шанує. Може, й справді так — вона виросла в сім’ї вченого. Але ж дівоче почуття проростає на іншому ґрунті — воно далеке від гаїіо…
Невідомо, скільки пролежав Прокіп у гірких роздумах і терзаннях. Здорові натури в стресових ситуаціях часом непомітно для себе впадають у глибокий сон — нервова система вимагає бодай короткого перепочинку. Так, мабуть, сталося й з Прокопом. Його повернув до тями приглушений стукіт у двері. Протерши кулаками очі, хлопець гукнув:
— Прошу, заходьте!
І в ту ж мить підхопився з постелі — без різких рухів, звичайно, як це взагалі властиво космічним колоністам, що з дитинства здобувають уміння співрозміряти рухи.
— Даруйте, Прокопе, — почав за звичкою вибачатися Лі Чунь. — Я, мабуть, зловживаю вашим товариством. Ви, здається, відпочивали. Заморочив я вам голову. Колись розкажу, як мені дісталися рукописи Мирона Гриви. Цікава історія. А зараз… — 3 такою ж непослідовністю, як і завжди, Лі Чунь перейшов на "ти": — Тебе дуже хоче бачити пан Мірек. На мій погляд, він чимось занепокоєний.
— Пан Мірек? То мені йти з вами? — остаточно прочумавшись, запитав Прокіп.
— Ні. У нього розмова конфіденційна. Він хоче зайти до вас. Можна?..
— Хіба про це треба питати?
За хвилину пан Мірек задоволено оглядав помешкання Прокопа. Підлога вкрита синтетичним килимом, що нагадував осінню лісову травицю. В кутку стояв фотель, біля письмового столу — робоче крісло. На стіні полиці з книгами — їх небагато, бо обсерваторна бібліотека поруч. Та найпильніше вдивлявся пан Мірек у добре знайомий пейзаж, написаний Геленою позаминулого року. Вдивлявся так, ніби фарби могли розказати, як далеко зайшли відносини між Прокопом і Геленою. Те, що вона подарувала Прокопові цю картину, неприємно вкололо Лятошинського: адже він казав дочці, що пейзаж йому подобається, — могла б повісити у його кабінеті.
— У вас гарно, — сказав Мірек і подумав: "Дідька лисого він би тут опинився без мене". Іншим разом пан Мірек відтрутив би геть цю недобру думку, бо шанував талант Прокопа, але зараз навмисне зафіксував її в собі.
Тим часом Прокіп, дивлячись на Лятошинського, намагався зрозуміти, що саме його сюди привело. Ледь роздвоєне підборіддя, прямий ніс, біляве волосся над високим лобом — все це поєднувалося в портретну композицію, яка дозволяла вбачати в образі віце-президента доброту, розум, але ж не відвагу чи вольові риси. Ось і зараз пан Мірек не знав, як йому розпочати розмову.
— Якщо вам бракує книг, беріть із моєї бібліотеки, — сказав він хіба що для того, щоб не мовчати.
— Тут бібліотека хороша, — відповів Прокіп, розуміючи, що це тільки підступи до розмови.
Нарешті Лятошинський наблизився до теми, яка його привела в помешкання молодого астронома. Він почав скаржитися на самотність — таку страшну самотність, якої звичайні люди, що проживають відміряний природою вік, не знають і знати не можуть. Із трьох століть він мав лише зо два десятиліття затишного життя, коли жив у парі з матір’ю Гелени. Вона померла рано, залишивши Гелену маленькою. Він був для доньки батьком і матір’ю водночас.
— Знаєте, Прокопе… Нам, академікам, заздрять. Я кажу про спецліжко… — Лятошинський хвилювався, і, мабуть, через те йому було важко знаходити потрібні слова, — Та якби ви знали, скільки в мене було терзань. Я мав право на безсмертя, а дружина… Тепер та ж сама ситуація з дочкою… Ви цього, мабуть, не уявляєте.
Іще кілька місяців тому Прокіп не дозволив би собі кинути Лятошинському репліку, яку зараз кинув:
— Я, пане Лятошинський, не схвалюю жодних привілеїв. А право на безсмертя з морального боку… Ви ж знаєте, що Земля цього права не визнала.
Лятошинський спершу сумно посміхнувся, а відтак його очі зволожніли — він відвернувся й, діставши носовика, стримано висякався.
— От бач… Ви це розглядаєте як привілей. А я розглядаю як жорстоку кару. Це справа світогляду, Прокопе. Так, так… Хто вірить у безсмертя душі, тому безсмертя тіла не потрібне. Навпаки, воно обтяжує. Часом навіть катує. Але ж існує обов’язок — і в цьому вся справа. Гадаю, ви незабаром це також зрозумієте.
Лятошинський витримав паузу, мабуть, дошукуючись переконливих аргументів. Але понад усякі аргументи на Прокопа справив враження вираз його обличчя. В обличчі віце-президента можна було побачити смуток, переконаність, самозречення і ще багато такого, що свідчило про щирість і правдивість цієї людини.
Тим часом Лятошинський, дивлячись просто у вічі Прокопові, продовжував:
— Чому Земля дозволила нам застосувати у себе регенераційне поле? Тому, що в такому невеликому колективі, як наша колонія, неможливо забезпечити повноцінну зміну наукових поколінь. Більше того: неминуча втрата знань і наукових традицій. Базою для земних академій є цілі народи. А ми за мірками земними — невелике село. Справжні таланти — явище рідкісне… Ви мене розумієте?
Прокіп іще не втратив здатності червоніти — його обличчя налилося кров’ю від сорому:
— Пробачте, пане Міреку. Я про це не подумав.
— Бо ви астроном, а не генетик… На Землі розуміли негативні наслідки розшарування на смертних і безсмертних. Але виродження наукових знань… Це вже те, Прокопе, що цілком позбавляє нашу колонію сенсу існування.
— Не всі, мабуть, своє безсмертя розглядають як кару. Мірек засміявся:
— Кого ви маєте на увазі? Чи не Сільвію?.. Поговоріть з Лі Чунем. Або з Кривошеєвим… Якби Президія Академії дозволила, вони б давно відійшли до ліпшого світу. Та й про себе можу сказати те ж саме.
— А про Президента?
Мірек мимоволі почав озиратися:
— Звідки нам знати, що думає Президент?..
Розмова, мабуть, точилася іще з півгодини, доки Лятошинський не відчув, що Прокіп йому цілком щиро співчуває, — і лишень тоді заговорив про те, заради чого прийшов.
— Від вас, Прокопе, дуже багато залежить, як далі складеться моє життя. Коли я втрачу Гелену так само, як втратив її матір, — в цьому разі… Ні, я тоді жити не зможу. Дозволить Президія чи не дозволить, але… Піду звідси.
Прокіп нерозуміюче глипнув на Лятошинського:
— Що саме від мене залежить?
— Якби не ви… Зі мною позавчора розмовляв Президент. Він закоханий у Гелену… Ну, звичайно… Я все враховую… Але, на мій погляд, для нього це не просто чергова розвага.
Прокіп спохмурнів. У його очах з’явилася холоднувата відчуженість. Он воно що! Тепер ясно: Гелені закортіло до президентського гарему. Що ж, це гарантує їй спецліжко. Як сказала Сільвія? Він, Прокіп, має радіти, що в Гелени з’явилися такі можливості. Гаразд, хай буде так — він за неї радіє. Або колись навчиться радіти. Чому б ні? Хай собі залишається надцяткою хоч тисячу років.
— Маю відомості, — сказав Прокіп, — що Гелена гостює в президентському палаці. Ось бачите, вона вас правильно зрозуміла. До чого ж тут я?
Пан Мірек дратівливо махнув рукою:
— Ви погано знаєте Гелену. Якщо вона вам не казала, то сказала мені Вона кохає вас, Прокопе. А те, що Гелена погодилася оглянути колекцію картин… Ми ще позавчора обговорили з Макаровим, як саме він її запросить… Повірте, це поки що нічого не означає.
Після терзань, які пережив Прокіп, ці слова Лятошинського викликали в його серці лагідне просвітлення. Але Прокіп уже почав здогадуватись, чого від нього домагається пан Мірек, — отже причин для радості не було. Чи, може, взагалі не реагувати на його умовляння? Зрештою, в цьому разі має значення лише воля самої Гелени — останнє слово належало їй. А проте варто змусити Лятошинського висловитись до кінця.
— Я вдячний вам, пане Міреку, за ваші добрі слова. З Геленою ми були просто друзями. Я не міг навіть сподіватися…
Прокіп увірвав фразу, але й так усе було ясно, тому Ля-тошинський сердечно мовив:
— Знаю, Прокопе. Гелена з дитинства від мене нічого не приховує. Вона розповідала про ваші відносини. Хоч ви про це й не розмовляли, але ж… Гелена вас кохає.
— Дякую. Для мене це дуже велика радість, пане Міреку.
— Розумію.
Їм важко було розмовляти далі, через те обидва, занурившись у мовчанку, роздумували кожен про своє. Пан Мірек звик до веселого цинізму Макарова, коли мова заходила про жінок. Макаров був переконаним позитивістом (отже, й атеїстом) — духовні підвалини світу для нього взагалі не існували.