Куди ж їй зростати після того, як досягнута швидкість світла? Не бачу логіки.
— В принципі, логіка існує, — заперечив Лі Чунь. — Але це тільки логіка математична — не фізична. За математичною логікою, швидкість може зростати безконечно, так і не досягаючи швидкості світла. Зрештою, дещо тут є й від фізичної логіки. Це, наприклад, стосується корпускул… Ну, ще квазарів… Вони здатні існувати доти, доки не досягли швидкості світла. Тобто, на підході до цієї швидкості… Але ж коли йдеться про гравітаційний потенціал… Тут ми маємо зовсім іншу якість… Ейнштейн був далекий від самого образу Монади. І в цьому вся справа.
— Іще одне запитання, — несміливо мовив Прокіп.
— Будь ласка, я слухаю.
— Хто автор цієї теорії — ви, вчителю?
— О ні! її автор — українець родом з Сибіру Мирон Грива. Але ж, даруйте, про це іншим разом.
Лі Чунь виглядав стомленим. Він побажав Прокопові успіхів і пішов до себе. Асистент був переповнений ідеями та враженнями, в його голові гуло, мов у трансформаторі. Прокіп гарячково писав формули й астрономічні величини. Відтак закреслював їх, щоб з’явилися інші.
Найбільшою загадкою для нього було те, що вся маса системи опиняється в межах Монади. Але ж Галактика складається з мільярдів зірок — хіба кожна з них окремо не володіє масою? Він розмірковував над поясненнями Лі Чуня, що масу не слід ототожнювати з речовиною — це інша субстанція. Але ж яка саме? Можливо, масу належить бачити як відображення сили? Скажімо, ми стискуємо в кулаці еластичну гумову кульку. Наша сила буде сфокусована в її центрі. Так само світовий простір звідусюди тисне на Галактичну Монаду — з силою Р0. При цьому діє не безпосередньо, а через Монади усіх зірок, точніше — через їхні поля… Тоді зорі тільки передають всесвітній просторовий тиск. Отже виходить так, що Галактична Монада відображає в собі масу Галактики.
Так це відбувається чи якось інакше, але помиляється той, хто двічі рахує масу Галактики: раз у галактичному центрі й удруге — в загальній сумі усіх її зірок…
Іще одна важлива думка: простір, що належить Галактичній Монаді (в радіусі близько двохсот мільярдів кілометрів!) — якісно цілком інший, ніж світовий простір взагалі. Більше того: він є антиподом світового простору — бо розламує його, розтискує зсередини, як голівка печериці розламує бетон. Саме звідси й виникає опір-тиск світового простору з силою Р0. Більшої сили в природі взагалі не існує… Та найістотніше ось що: простір Монади живий, сповнений високої духовності. Ми, люди, тілом і душею належимо саме цьому просторові — він є наш Творець, наш Бог. Зовнішній простір ворожий нам так само, як він ворожий Монаді. Бо він мертвий. Смерть походить від нього, як життя — від Монади. Простір існує лише для того, щоб його долати. Отже ми самим своїм народженням призначені стати воїнами Галактичної Матері. Для цього ми й виходимо в космос…
Ці думки були бентежні й напрочуд солодкі. Прокіп намагався навіть уявити внутрішній вигляд Галактичної Монади, але не міг — це була така ж таємниця, як материнська душа.
Хвилювало й те, що автором теорії Монади був його далекий земляк, про якого він ніколи не чув. Асистент віднині шарпатиме Лі Чуня, щоб дізнатися про Мирона Гриву все, що знає сам академік.
Прокіп вийшов з обсерваторії в президентський сад, що був поруч (хмільні пахощі квітів відчуваються навіть біля телескопа). Чим глибше вживався він у теорію Монади, тим ріднішим ставали зорі, що рясніли над пластмасовою сферою, — вони несли в собі й на собі сяйво Галактичної Матері. Не вони є творцями живих світів — їх народжує Галактична Мати. Зорі — це тільки свічки у Космічному Храмі. Бо хіба можливий Храм без свічок? І цілком природно, що простір поміж зорями усюди опановано кораблями синів Галактичної Матері. Цього не знають лише ті людські істоти, які перебувають у докосмічній ері. А проте знають і вони — знали ж про це єгиптяни, вавилоняни, римляни!..
Прокіп так сидів на лаві, як можна сидіти там, де тяжіння дуже мале. Міркування про нещодавно пізнане все ще тримали Прокопа у своєму полоні. Отож коли маленькі дівочі руки обхопили його скроні й затиснули пальчиками повіки, він не відразу збагнув, що, власне, відбувається. А коли збагнув, ухопив дівчину за руки і, сміючись, рвучко притягнув до себе. Зусилля було надмірне, вони обоє злетіли в повітря — і лише тут, над лавою, Прокіп розгледів, що це була не Гелена, а президентська масажистка Сільвія.
Коли вони плавно, ніби наповнені гелієм, знов опустилися на лаву, Прокіп розгублено почав вибачатися. Сільвія, зазираючи йому в обличчя, щебетала:
— Ну й даремно вибачаєтесь. Літати — це так приємно! Правду кажучи, я дуже люблю такі несподівані трюки.
Відчуваєш, що в тебе виростають крила. Але самій, без партнера, займатися цим чудовим спортом… Ха-ха… Те саме, що самій з собою розмовляти. Між іншим, я не вперше наглядаю за вами. Просто з цікавості. І знаєте, що я виявила? Сільвія, мабуть, сподівалася, що молодий астроном почне допитуватись, що ж саме вона виявила. Але Прокіп набур-мосено мовчав. Тоді вона продовжила своє бездумне щебетання:
— Я виявила, що ви самі з собою розмовляєте. Ви ніколи цього не помічали?..
Прокіп почервонів і хотів було щось сказати, але знову промовчав.
— Ха-ха-ха! Він червоніє, мов дівчина. Як це симпатично!.. Між іншим, я давно хотіла… Навіть запитала в Лі Чуня, чи мені також можна зазирнути в телескоп, чи це прерогатива тільки пані Гелени? А він каже, що про це належить домовлятися з асистентом… Тобто з вами, пане Прокопе. Ну, то як, можна?..
Базікання Сільвії нагадувало теплий душ — голосок у неї приємний, напрочуд мелодійний. Прокіп знав, якого віку Сільвія, але це не заважало їй виглядати ровесницею Гелени.
— Чому ж? Якщо Лі Чунь не заперечує…
Сільвія сприйняла ці слова як щиру згоду, хоч насправді Прокіп їх вимовив без ентузіазму — треба ж було якось відповісти.
— Чудово! Просто чудово. Я так і думала, що ви мені не відмовите. Може, одразу й підемо?
Прокіп завагався — він пригадав, що сьогодні обіцяла прийти Гелена. Подивившись на годинник, нерішуче мовив:
— Давайте іншим разом. У мене є невідкладна справа. Сільвія наблизила своє гарненьке личко майже до Прокопового носа — хлопець мимоволі відкинув назад голову й відвернувся. Але Сільвія вдала, що не помітила цього промовистого руху:
— Ця невідкладна справа, любий хлопчику, мені добре відома. Але вона сьогодні не прийде… О-о, не дивіться на мене так грізно. Я добре знаю, що кажу. На власні очі бачила, як Президент повів її до свого палацу. Ну а ви ж, маг буть, чули про його уподобання. Ха-ха-ха…
Обличчя Прокопа зблідло. Різко відштовхнувши Сільвію, він підвівся з лави:
— Неправда!
Сільвія не образилась на цей неввічливий жест:
— Чому це вас дивує?.. Це ж так природно. Якщо ви справді любите Гелену, то повинні бажати їй добра. А ви ж знаєте: більшого добра, ніж спецліжко… Та ще в її віці… Хіба вам не хочеться, щоб вона вічно лишалася. юною? Погляньте на мене!..
Прокіп стояв проти Сільвії напружений, готовий вибухнути гнівом. Губи звузилися, втратили природну барву — вони були такі ж бліді, як усе обличчя. Кулаки стиснуті, очі злісно зблискували — здавалося, він ось-ось ударить Сільвію.
— Ви… Ви дуже… недобра людина, — напівшепотом кинув їй в обличчя й рушив до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія.
— Я кажу правду! — крикнула йому навздогін Сільвія.
***
Так, Сільвія казала правду. Йдучи до обсерваторії, Гелена наштовхнулася на Степана Макарова, що очікував її на алеї саду. Побачивши дівчину, Президент з привітною посмішкою рушив їй назустріч. Він був зодягнений у білий костюм, що мовби підсвічував обличчя й робив його молодшим.
— О-о, пані Гелена!.. Я не помилився?
Гелена трохи розгубилася — вона ніколи не зустрічалася з Президентом, але бачила його зображення, тому відразу впізнала. її колись навчали, що це він є Творцем світу. І нехай то було фантастичне перебільшення (бо вона тепер знає: не того світу, що світився міріадами зірок, а тільки їхнього обмеженого, замкнутого в кам’яній сфері), але це також не якась там абищиця.
Чи був він для неї богом? Мабуть, не був. Та й батько не приховував від неї критичних суджень про Президента. Та все ж він з пошаною ставився до нього як ученого. Отже, її розгубленість і сум’яття не мали негативного забарвлення — вони були викликані несподіванкою.
— Ви чомусь мовчите, — напівжартома докоряв Президент. — Може, я справді помилився?.. Але ж, даруйте, я знаю родини моїх академіків. Ось тільки вас ніколи не бачив на моїх прийомах.
— Ні, ви не помилилися, пане Президенте. Я — Гелена Лятошинська.
Гелена подумала: чи вірно вона звертається до нього? Але ж вона знала, що Президент щодо академіків та членів їхніх родин дотримувався певного демократизму — принаймні в поводженні.
— Мені давно хотілося з вами познайомитись. Ваш батько чомусь ховає вас від мене. Невже я схожий на дракона, що дихає вогнем?
Гелена засміялася, але не знайшла, що сказати. її дивувало, що Президент приділяє їй стільки уваги. Вона була далека від думки, що він зацікавився нею по-чоловічому.
— То як, схожий на дракона? Як розуміти ваше мовчання? — баляндрасив Макаров. Його веселий настрій відпру-жив Гелену, і вона відповіла йому в тон:
— Як згоду.
— Он як! — розреготався Макаров. — Повірте, я ще ні від кого не мав такого вишуканого компліменту. Приємно, дуже приємно!..
Гелена все ще не позбулася настороженості. Потайки роздумувала: наслухалася змалечку розмов про його жорстокість, а він, виявляється, зовсім інший. Вона була сьогодні зодягнена в білу сукенку. Він також у білому, і чомусь їй закортіло зазирнути у дзеркало: як вони виглядають у парі?
— Куди ж оце ви поспішали? — лукаво запитав Макаров. Гелена мовчазно опустила очі. У своїй сором’язній зніченості вона була цнотлива, чиста і прекрасна.
— Аг-га!.. Здогадуюсь. Що ж, він талановитий хлопчина. Розум у нього чіпкий. З таких бувають люди… До речі, я чув, що ви любите малювати. Це правда?
— Люблю.
— У мене добра колекція картин. Ще звідти, із Землі… Хочете подивитися? — Наштовхнувшись на мовчанку, він кинув їй весело: — Дозвольте і надалі розуміти ваше мовчання як згоду.
Гелена схвально посміхнулася.