Вони їх повертають до життя. І до мене справді наближався… Корабель стояв на віддалі. Вони вміють вимикати президентську систему огляду… І ось я побачив, що до мене наближається хтось у скафандрі… То був один із наших. Його викинули років тридцять тому. Нас тоді ще не було на світі, але мені розповідали про нього. Він працював на термояді… Це неправда, що викидають лише генетично безвартісних. Не тільки. Цей був такий, що руками згинав залізного лома… Його викинули тому, що висловлював невдоволення. Родом із українців. Звати Максимом. Я від нього дещо дістав, але… Не все відразу, Прокопе. Гадаю, ми бачимося не востаннє.
Ендрю згодом задрімав, а замислений Прокіп непорушно сидів у кам’яному фотелі. Те, що він почув від Ендрю, доповнювало його уявлення про Галактичну Монаду і Всесвіт взагалі. Отже, Галактична Мати…
Але ж у мить, коли перед очима Прокопа постало обличчя Пантократора, воно було чоловічим. Чи, може, так йому здалося? Мабуть, безглуздо наділяти Галактичну Монаду ознаками людської статі. Вона чи Він, Мати чи Батько — для Галактичної Монади однаково. Це Чистий Розум у спілці з Чистим Духом. Це незрівнянна Могутність, Світова Любов, Невмируще Життя…
Пам’ять земного людства також несла неясні згадки про якісь небесні кораблі, Непізнані Літаючі Об’єкти (НЛО) — від часів єгипетських до часів атомних. Прокіп, працюючи в бібліотеці, не раз зустрічав їхні описи, залишені очевидцями. Зрештою, хіба може бути інакше? Адже ж Розум, який створив земне людство, має на меті виростити з нас вільних громадян Всесвіту. Суто земна історія — це лишень інкубаторний період. Жовтороте пташеня має здобути могутні крила й випурхнути з гнізда — сини Землі згодом перетворяться на синів Галактичної Матері. Це неминуче! Саме в цьому й полягає сенс людської появи на світ. Люди, досягнувши космічної зрілості, мають стати червонокрівцями Всесвіту. Ми просто пізніше від інших вилетіли з гнізда. Але ж хтось вилетить пізніше від нас…
Ендрю спав з годину, не більше. Прокинувшись, забідкався й почав вибачатися:
— Даруй, Прокопе. Тебе ждуть, а я тут розіспався… Я тобі дуже вдячний за допомогу. Допоможи мені ще в одній справі. Сподіваюсь, ти зумієш вийти звідси? Не заблукаєш?
— Не хвилюйся, не заблукаю.
— Ну тоді негайно відшукай Семена… Це вчитель, що навчає твою сестру… Розкажи про мою пригоду.
— І все?
— Все. Я, або він, або хтось інший… Ми тебе розшукаємо. Гаразд? Ти готовий нам допомогти?
Прокіп по-дружньому потиснув його руку.
— Можеш не сумніватися. Вір.
Видершись із катакомбів і пильно оглянувши ляду, Прокіп переконався — ні простукування, ні зовнішній вигляд не подавали й натяку, що тут було щось потаємне, відмінне від тунельних стін. Одразу ж погасив ліхтарика й далі просувався навпомацки: треба звідси вислизнути так, щоб його не помітили. Було б розумно обминути відтинок тунелю, де мордували Ендрю. Герд, звичайно, вже похопився — костоломи шукають монтера.
Якщо не повертати праворуч, а рушити прямо, тоді Прокіп потрапить до тунелю, котрий пролягає паралельно з тим, у якому він знайшов Ендрю. Це було б найліпше: він нікого не бачив і не міг бачити. Ось тільки одяг на ліктях і на колінах попротираний.
Йому поталанило: до самої домівки не зустрівся з жодним наглядачем. Мати просльозилася, дванадцятилітня Мотря повисла йому на шиї, але Прокіп, пообіцявши, що він незабаром повернеться, заквапився до Семена.
Прокіп давно забув про існування пластмасових сережок, але всі, кого він зустрічав у катакомбах, мали в правому вусі сергу Мав її також Семен. Та коли інші не знали, для чого вона призначена, Семен, видно, це знав. Він надів на голову пластмасовий шолом, що міцно облягав голову разом з вухами, і лише тоді попросив розповідати про Ендрю.
Коли Прокіп розказав Семенові, що сталося з Ендрю, вчитель дуже занепокоївся, а відтак ухопив гостя за плечі й затряс з усієї сили:
— Я так і думав, що ти з нами.
Вони були майже ровесниками, у них чимало спільних спогадів ще з дитинства — отож недовго довелось роздумувати, аби встановилася довіра.
— А в нас, — мовив Семен, — тільки про те й чуєш, що ось-ось прийде комісія. Тепер, мабуть, душ п’ятсот не дорахуємось. — Учитель критичним оком оглянув Прокопа й подав йому власний одяг: — Переодягнись. Ти ж такії звідти прийшов — згори. А вигляд…
Прокіп переодягався, а Семен тим часом продовжував говорити про те, що сьогодні було найболючішим:
— Ясно, ми не маємо права так розмножуватися. Це зрозуміло. Але ж сини Галактичної Матері нам пропонують допомогу. Тобі Ендрю розповідав про зустріч з Максимом?
— Так, розповідав.
— Ну от, бач…Ті, з кораблів, зверталися до Президента, але він їх зігнорував. Мабуть, просто боїться…
— Чого йому боятися?
— Боїться, що це підірве його владу. Який же тоді з нього бог?..
Для Прокопа в цій розмові було чимало незрозумілого, але він не наважувався розпитувати — це б підказало Семенові, що Ендрю розповів далеко не все. З досвіду знав, що такої ризикованої ситуації ліпше уникнути.
— Мабуть, на цей раз найбільше лихо впаде на жінок, — сказав Семен на прощання.
— Чому ти так гадаєш?
— Так у нас кажуть… Це ж ясно: чим більше жінок, тим швидше зростає населення. Кількість чоловіків не вельми важить.
— Гм-м… Я чомусь ніколи про це не думав. Невеличка громада українців була розташована поміж
поляками й німцями. Родина Прокопа раніше займала дві невеликі кімнати. Зо два роки тому одну кімнату в них відібрали, а двері поміж ними замостили цеглою. Тепер там живе інша родина.
Сусіди одразу ж посунули до Прокопа — гадали, він ліпше знає, коли їх почнуть викликати на комісію. Це слово (комісія) тут вимовлялося так, як на Землі вимовляється слово "війна". Коли ж переконалися, що Прокіп нічого не знає (або вдає, що не знає), тісне мешкання поволі звільнилося від гостей.
Прокіп дуже любив свою меншу сестричку. Він був для неї нянькою, а відтак добрим порадником. Дівчинка вдалась хворобливою, але напрочуд меткою. Ось вона його питає:
— А що таке вітер?
Прокіп з подивом окинув поглядом Мотрю: звідки це в неї? Семен виводив своїх учнів під штучне небо колонії, але там ніколи не буває вітру. Про вітер можна було дізнатися лишень з книжок.
— Що таке вітер? — механічно перепитав хлопець, підшукуючи відповідь. — Де ти чула це слово?
Обличчя дівчинки мовби осяяло ранкове сонце, коли вона захоплено продекламувала:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
Все прояснилося: це ж їх навчає Семен. Прокіп пояснив сестричці, що таке вітер, а відтак почав розповідати те, що й для нього самого відкрилося лише недавно: на планеті, яку вони покинули, є благословенний край. Клімат не холодний, але й не жаркий, ґрунти надзвичайно родючі. Люди цього краю звикли все брати зі своєї землі. Вони ніколи не ходили війною на інші народи, зате близькі й далекі сусіди приходили, щоб винищити їх і загарбати їхню землю. Так тривало впродовж тисячоліть. І якби не з’явився поет-про-рок, чий вірш вона прочитала, українці щезли б як нація. Проте їм після багатьох століть бездержавності таки ж вдалося вибороти незалежність. їхня самостійна держава остаточно сформувалася лишень на межі третього тисячоліття.
— А тепер? — дивлячись на брата по-дорослому, запитала Мотря.
Якби ж то Прокіп міг відповісти на це запитання! Він перелопатив усю бібліотеку, але про свою батьківщину не знайшов ані слова. Та й не тільки про свою. І все ж Прокіп вірив: там, де панує Пантократор, справедливість не може бути розтоптана навіки. Український народ так багато страждав, що третє тисячоліття по справедливості мусило належати йому.
— В Європі багато родючих земель залито океаном. На щастя, Україну майже не залило. Отож сьогодні українці годують своїм хлібом усю Європу, — відповів Прокіп, гадаючи, що розум людський і Божий не може долю його народу вирішити інакше.
Наступного ранку в лабораторії з’явився наглядач і повідомив Прокопа, що на нього чекає Герд. Управа Герда містилася на виході із катакомбів, поблизу ліфта, що підіймав до президентського саду.
Герд був уже немолодим, опасистим чоловіком із шишкуватим обличчям. Очі великі й непорушні, як у вола. На білках тоненьким мереживом залягли кров’янисті жилки. Коли він дивився на тебе, здавалося, що тебе поглинає темінь тюремних казематів. Тюрма була тут же, за приміщенням управи — вона врита у надра астероїда.
Герд сидів за столом, на якому нічого не лежало й не стояло, окрім селектора. Його кабінет нічим не нагадував про фах господаря — навпаки, могло видатись, що ми потрапили на прийом до академіка. Полиці з книгами, макети якихось споруд, карта катакомбів.
Перед столом стояло два крісла. В одне з них Герд запросив Прокопа, у друге вмостився сам. Вінчик довкола великої, на весь череп, лисини був щойно поголений, через те голова Герда скидалась на електричний ліхтар.
— Ну, як вам ведеться? — запитав він люб’язно. — Хотілося б мені побачити вас академіком. Може, й доживу. З вашим талантом…
В такому дусі Герд просторікував іще хвилин п’ять, доки запитав те, заради чого викликав Прокопа:
— Будь ласка… Знаєте, це наш обов’язок… Чи не могли б ви показати на карті, по якому тунелю ви ішли вчора?
До цього запитання Прокіп був готовий, тому без будь-яких вагань відповів:
— Чому ж? Звичайно, можу.
Непоквапно взяв з полиці указку і впевнено провів нею вздовж тунелю, що біг паралельно з тим, де він учора врятував Ендрю.
— Гм-м… А ви не помиляєтесь?
Прокіп зневажливо посміхнувся:
— Щоб розібратися в цій карті, великого розуму не треба. Принаймні це не Галактика.
— Ви дорогою нікого не зустрічали?
— Нікого.
Було поставлено ще кілька запитань, а відтак Герд запропонував Прокопові частіше до нього заходити — можливо, вони зможуть бути один одному корисні. Прокіп на це запрошення промовчав — і був зрештою відпущений. Він добре усвідомлював, що віднині перебуватиме під недремним наглядом Герда.
СУМНІ НЕГАРАЗДИ
Якось Лі Чунь завітав до Прокопового мешкання в доволі бадьорому настрої й сказав:
— То, може, поговоримо?.. Ми якось згадували про помилку Ейнштейна. Готові слухати?
Прокіп усе ще не міг звикнути, що справжній академік, один із безсмертних, розмовляє з ним, як з рівним.