Ходила чутка, що десь поруч їхнього астероїда летить трохи менший його супутник, обладнаний так само. Прокіп знав, що жодного супутника немає, але він поки що відстороняв ці гризоти — його мозкові й так останнім часом довелося переробляти надмір інформації.
У неосвітлених відтинках тунелю Прокіп користувався електричним ліхтариком. Часом він його вимикав — з дитинства вмів орієнтуватися в темряві.
Саме у таку хвилину йому здалося, що він чує людський стогін. Увімкнувши ліхтарика, метрів за десять від себе побачив розіп’ятого на стіні велетня. Він був зодягнений у робочий комбінезон, подертий на грудях. Розкинуті руки прив’язані ізольованим дротом до костилів, забитих у стіну. Обличчя закривавлене, волосся також злиплося від крові. Голова впала на праве плече, рот напіврозкритий, залиті кров’ю повіки ховали заплющені очі. Інколи голова його ледь помітно сіпалася мовби він інстинктивно вивільняв затиснуту на шиї вену Пластмасової серги, що була обов’язкова для кожного мешканця катакомбів, у його вусі не було.
Прокопові здалося обличчя велетня знайомим. Так і є — це був ірландець Ендрю, з яким вони дружили іще в дитинстві. Ендрю наглядав за системою відеокамер, що дозволяла Президентові, не виходячи зі свого палацу, в будь-яку хвилину бачити майже все, що діялося в лабіринтах астероїда і на його поверхні.
Але майже все — не означає все. Тільки Ендрю й Герд знали, які саме сектори перебували поза полем огляду. Це робило Ендрю довіреною особою Герда. Хто ж це вчинив над ним таку наругу? Не інакше як після катувань його залишили тут помирати.
А може, це зроблено з наказу Герда? Мабуть, Ендрю чимось не догодив йому або ж самому Президентові?
Хоч це був доволі глухий куток лабіринтів, але Гердові пахолки ще мали сюди навідатись. Невідомо лишень, коли саме.
Прокіп почав розкручувати дріт на руках Ендрю. Монтер, не розплющуючи очей, підвів голову. Мабуть, він усе ще перебував у непритомності. Нарешті вдалося звільнити його руки, тіло Ендрю лягло на Прокопове плече. Важким, зрозуміла річ, воно тут не було. Прокіп міг би нести його скільки завгодно, але вирішив покласти на бетонну підлогу тунелю й привести ірландця до тями.
Світло ліхтарика, піднесеного до очей велетня, за хвилину увірвало його непритомність. Повіки, на яких запеклася кров, поволі вивільняли очі, котрі одразу ж втупилися в Прокопа. Мабуть, Ендрю був певен, що це знов прийшли його катувальники, — він інстинктивно смикнувся всім тілом і застогнав від болю. Прокіп зблизька освітив своє обличчя:
— Ти бачиш мене, Ендрю? Це я — Прокіп. Хто це тебе так пригостив?
Він підклав валізку під голову монтера. Іще недавно вони, можна сказати, працювали разом — Прокіп обслуговував систему електролізу, що виробляла водень і кисень, а Ендрю в тому ж самому приміщенні мав невелику комірку для інструментів. Самозрозуміло, вони часом дозволяли собі відвести дуиу в дружніх баляндрасах.
— Прокіп? — Обличчя Ендрю готове було розпливтися у вдоволеній посмішці, але натомість болісно скривилося: — Де ти тут взявся?..
— Іду до своїх. Давно не бачилися… Що з тобою скоїлось?
— Хіба не бачиш? Костоломи трохи підлікували. — Він почав було підводитись, але кожен рух завдавав йому болю. — Потім розкажу. Допоможи мені вибратися звідси. Вони ось-ось прийдуть. Я знаю катакомби, де вони ніколи не бувають.
Прокіп підняв монтера й звалив його собі на спину. Ліхтарика негайно погасив — вони опинилися в цілковитій темряві.
— Куди йти?
— Спершу прямо. Я скажу, де треба звертати.
Йшли мовчки. Коли треба було повернути праворуч або ліворуч, Ендрю тихо шепотів Прокопові на саме вухо:
— Сюди…
За півгодини вони опинилися в глухому закутку, який, здавалося, нікуди не вів. Стіни тут нічим не різнилися від тих, які були споруджені іще на орбіті Землі, до заселення астероїда колоністами. Ендрю сказав:
— Це тут. Але… Пусти мене.
Ірландець ліг на живіт і почав видряпувати пальцями кахлю, одну із мільйонів, якими всюди були обличковані стіни лабіринтів. Кахля не піддавалась. Ендрю запитав:
— У тебе є ніж?
— Є.
— Дай мені.
Прокіп дістав із валізки складаного ножа й подав монтерові. Той за якусь хвилину відділив від стіни кахлю, котра була припасована до товстої керамічної пробки і виймалася тільки разом з нею. Пробку втягувала у невеликий отвір доволі міцна пружина. Потрібне було деяке зусилля, щоб розтягнути пружину, і тоді через щілину можна просунути руку.
— Потримай, — кивком голови показав Ендрю на пробку.
Прокіп якомога сильніше натягнув пружину, а тим часом Ендрю занурив руку в отвір, щось там натиснув — і тоді перед ними відчинилася невелика ляда, що була обличкована кахлями й нічим не відрізнялася від стіни. Ендрю наказав Прокопові лізти в чорну діру. Невдовзі вони опинилися у кам’яному череві, де можна було сидіти, лишень втиснувши коліна в підборіддя. Зате тут міг розвернутися навіть Ендрю. Розвернувшись, монтер зачинив за собою ляду й поставив на місце пробку з кахлею.
Коли вони трохи віддихались, Прокіп запитав:
— А ти не боїшся, що Гердові люди відшукають твою ляду?
— її знайти неможливо — для цього треба знайти єдину кахлю із мільйонів схожих на неї. Проти цього повстає теорія вірогідності.
Тепер вони опинилися в катакомбах, видовбаних руками колоністів. Тут ледве можна було протиснутись. Ендрю якось знаходив у собі сили, щоб плазувати на череві попереду Прокопа. Та ось кам’яний лаз привів їх до печери, за всіма ознаками також видовбаної людьми. Це можна було зрозуміти навіть навпомацки. Монтер повним голосом сказав:
— Тут можна світити.
Запаливши ліхтарика, Прокіп допоміг товаришеві якомога зручніше вмоститися. Руки Прокопа були замащені кров’ю, що змішалася з потом. Важко навіть сказати, чия то була кров і чий піт — у Прокопа також з’явилося чимало подряпин.
Після короткого перепочинку вони зітхнули вільніше.
— Я навіть не здогадувався, що таке існує, — окресливши снопиком проміння стіни печери, сказав Прокіп.
— То й добре, що не здогадувався. Було б вельми кепсько, якби хтось догадався.
Монтер, почуваючи себе врятованим, виглядав значно бадьоріше, на його обличчі з’явилася посмішка. Чиїсь руки в печері видовбали кам’яного фотеля і кам’яне ложе. На ложі розтягнувся Ендрю, у фотелі напівлежав Прокіп. Ліхтарика він примостив на кам’яному карнизі над їхніми головами. Тут вони мали право розслабитись.
Прокіп дістав із валізки яблуко й два помаранчі, подав їх товаришеві.
— Їж.
Ендрю відтрутив його руку:
— Це ж ти Мотрі несеш. їй таки бракує вітамінів.
— Їж. Тобі волога потрібна. Для Мотрі вистачить. Ти давно її бачив?
Ендрю поворушив запаленими губами:
— Ну, тоді я візьму один помаранч. Решту сховай. Наші люди такого добра ніколи й не бачили. До речі, хай Мотря твоїми гостинцями не дуже хвалиться. Що можна безсмертним, те хробакам зась. А може, й ти вже дістав спецліжко?..
— Не верзи дурниць, — нахмурився Прокіп. — Я питаю: ти давно бачив Мотрю?
— Тиждень тому. Вона, мабуть, трохи нездужає. — І відразу ж Ендрю повернув розмову на інше. — То, кажеш, не догадувався?..
— І зараз не догадуюсь. Видовбати катакомби — не штука, але куди ж дівали каміння? Це ж не якась там абищиця. Цілі гори уламків!
Проколупавши дірочку в шкуринці, Ендрю висмоктував сік із помаранча.
— Твоя вода куди дівалася, коли ти виробляв із неї водень і кисень? — замість відповіді, не без лукавства запитав монтер.
— То ж вода. А це каміння.
— Яка різниця? Будь-яку речовину легко перетворити на газ. Аби енергія. Але ж ти знаєш, що на реакторах стоять не безсмертні.
— Гаразд, — погодився Прокіп. — Я це розумію. Та газ же так само треба кудись дівати. Не випускати ж його в колонію.
Ендрю розреготався, проте йому, видно, стало від цього боляче — увірвав регіт і здавленим голосом мовив:
— А космос навіщо?..
Прокіп з сумнівом похитав головою:
— То ви що — цілий завод спорудили?
Ендрю зненацька спохмурнів і відвернувся до стіни. Він мовчав так довго, що Прокіп не витримав:
— Може, я запитав щось зайве?
Монтер обернув голову до Прокопа й заговорив:
— Я тебе вимушено сюди привів. Але… Колись ти був нібито нашим. Ми вже хотіли було запросити тебе… — Ендрю знову осікся. — Хто тебе знає, чим ти сьогодні дихаєш.
Ці слова так боляче вразили Прокопа, що у нього на очах готові були виступити сльози.
— Ендрю, як ти міг таке подумати? Ти ж мене знаєш від бульбашок під носом. А ненька моя хіба не серед вас живе? А сестра?..
Ендрю потягнувся до його руки. Намацавши пальці, міцно їх стиснув у своїй масивній долоні.
— Пробач. Я не хотів тебе образити. Ти б, до речі, нам дуже пригодився. Та все ж якось боязно. Надто високо ти злетів. Кажуть, із Президентом запанібрата.
— До цього ще не дійшло, — засміявся Прокіп. — Але розкажи, за що тебе мучили костоломи?
Ще змалечку пам’ятав Прокіп: від Ендрю важко діждатися якоїсь розповіді.
— Гадаєш, я знаю?..
Вони довго мовчали. Прокіп боявся вимовити необачне слово, котре могло спрямувати розмову в небезпечне русло. Нарешті монтер заговорив:
— Можливо, Герд почав підозрювати, що я спілкуюся з Галактичною Вартою.
Знову запанувала мовчанка. І знову Прокіп утримався від запитань.
— Ти ж розумієш, що в мене є право виходу в космос, — продовжував Ендрю. — Без мене Президент мусив би осліпнути. Сьогодні, окрім мене, ніхто не знає розташування камер. А надходить час, коли має з’явитися Галактична Варта.
У Прокопа мимоволі вихопилось:
— Хто це? Звідки має з’явитися?..
— Вони всюди. У них є кораблі значно більші й потужніші, ніж наш астероїд. Тут, бачиш, яка справа… Час від часу Президент наказує зменшити населення колонії. Ніхто не знає, кому випаде перетворитися на космічну кригу. Взагалі, не всі усвідомлюють, що чекає приречених. Герд поширює казочку про якогось там супутника, куди переселяють відібраних комісією. Брехня!..
Ендрю замовк. Йому знову стало боляче.
— Як ти відчуваєш… Ребра цілі? — запитав стурбовано Прокіп.
— Та ніби цілі. Вони вирішили продовжити допит, коли я трохи оклигаю. Допитувались, чи до мене ніхто не наближався з отих кораблів… Розумієш, Прокопе… Ти ж, мабуть, звернув увагу, що в космічному довкіллі ніде немає трупів.
— Так, — збагнувши нарешті, чого шукала Гелена на поверхні астероїда, сказав Прокіп. — Але я взагалі про це не знав.
— Тобі можна позаздрити, — сумно посміхнувся Ендрю. — А Лі Чунь хіба нічого не розповідав? Він цього не може не знати.
— Нічого.
— Ну то знай, — продовжив Ендрю. — Це сини Галактичної Матері забирають трупи на свої кораблі.