І він вже каявся й лютився, що пішов із села.
Вийшли. В відчинені двері разом полинуло морозне повітря з снігом. Метелиця не переставала. Місяця не було й знаку; все куталося в те сизе, чарівне покривало. Повіє вітер дужче, встануть густіші хмари снігу, і в повітрі мов заколишуться, заточаться якісь чудні істоти, поки не зникнуть у сніговому морі.
Швидко корчма зникла за курявою. Круки знову зістали-ся самі, самі в безкрайому, страшному морі метелиці. Вони пройшли верству-другу, ногами намацуючи дорогу, щоб не заблудити. Вітер з усієї сили налітав на них, мовби хотів їх збити з дороги й занести не знати куди; він забирався під свитину й виривав звідти останнє тепло; він гнув набік, не даючи йти просто дорогою; він наспівував насмішкувато на ухо свої пісні, холодні й страшні, як ся снігова пустиня.
Іти було дуже тяжко. Вітер далі стих, але мороз був тяжкий. Круки висилювалися з останнього, щоб не пристати. Грицько йшов з якоюсь розпукою й злістю; його брала охота — на зло комусь кинути свій клунок і лягти безрадно на землю; але він тим часом ішов механічно. Ганна все відставала від чоловіка, поки не заточилася.
— От, яка-бо ти! Дай мені свого клунка, давно було б мені дати,— сказав Грицько до неї, але побачивши, як вона пробувала йти, додав: — Нічого з сього не буде! Треба розікласти багаття, хоч погрітися! Звернімо в ліс та пошукаймо гілля на огнище.
Вони звернули. Снігу в лісі було небагато, вимело звідти; але збирати гілляки було трудно. Ганна поклала дитину на ряднині, вкривши зверху, й стала збирати всякий хмиз. Се забрало досить часу. Грицько нагромадив купку гілляк і почав розпалювати; Ганна скинула й своє гілля та роздмухувала огонь разом з ним.
Полум'я розгорілося потроху. Ганна пішла взяти дитину; вийнявши з-під ряднини, вона взяла й понесла хлопця до огнища. Гілляки не хотіли горіти, тріскали і шипіли, бо були мокрі. Грицько все дмухав і увесь вдався в свою роботу... Аж Ганна разом страшно скрикнула. Грицько кинувся до неї: та піднесла дитину до огниьвд й пильно придивлялась до неї: хлопець не ворушився, холодний і блідий...
— Воно вмерло, воно захололо! — і Ганна страшно, не по-людськи закричала на весь ліс і заридала.
Грицько стояв не рухаючись, немов у сні йому привиділось.
— Івасику, голубчику, глянь, глянь на мене, серце моє! — говорила пестливо Ганна до дитини, огортаючи руками, але хлопець мовчав... І Ганна замовкла разом: разом в ній щось перемінилося.
— Вмер, вмер, ой боже,— заговорила вона вже іншим голосом.— А я ж тобі казала: зостаньмося в корчмі ночувати; адже ж я тебе прохала, а ти не послухав, а він умер, змерз,— несамовито казала вона, держачи хлопця й простягаючи чоловікові.
Грицько стояв несамовито. Попередня злість та нудьга разом підкотилися під серце.
— Ганко, мовчи! — крикнув він раптом.
— Не замовчу, се ти його вбив, от на, вмер, от,— кричала своє Ганна.
— Ганко! — крикнув знову Грицько. В руках ирго опинився ціпок, з яким він ішов. Грицько незчувся, як замірився і вдарив жінку по голові. Та скрикнула і впала на сніг, на огнище.
Сей крик вразив Грицька, він опам'ятався, й запал його зник разом. Далеко кинувши свого ціпка, він кинувся до жінки й став її підводити, але та важко хилилася знову. Насилу підвів її він обіруч: Ганна не стояла й хилилася мов нежива. Серце в Грицька заколотилося й дух сперся. Він присунув її до огню, грів, тряс, ворушив. Ганна лежала І дитиною на руках в обіймах, нерухома, тяжка, одубіла. Нона теж була мертва, як і дитина.
Ся страшна новина наче памороки забила Грицькові й відняла сили; впустивши Ганну' долі, він і сам без сили, не чуючи себе, спустився на сніг.
Так пройшло кілька часу. Багаття розгорілося; гілля весело палало, шиплячи, тріскаючи; полум'я високо підносило блискучі язики, освічуючи сю чудну й страшну картину: мертвих і над ними — живого, що не різнився тепер нічим від мертвого. Тільки не було кому дивитись, не було кому жахатись. Ліс стояв навколо холодний, німий, струшуючи з гілля дрібки снігу на Круків. Що йому до горя, до криків людських? Вони минуть, як і все минає. Буде нова весна, нова зима, нові люди будуть метушитися під дубовим гіллям...
VI
Грицько посидів так з годину, не чуючи ні холоду від снігу, ні спеки від багаття, не чуючи нічого. Страшна думка, що він убив жінку, щкульнула нарешті його, розбуркала й розбудила перед усім почуття страху й власної охорони. Нестямившися добре, механічно почав він розгортати сніг; виривши яму, положив туди жінку з дитиною, закидав гілляками, що були назбирали удвох, і присипав снігом. Сю роботу зробив він швидко, прихапцем і, втомившися, знову сів коло сієї нової могили.
Аж тепер тільки почув він своє горе, і нещаслива пригода стала ясно перед очима. Серце нило, боліло від жалю, й від тяжкої муки вився він, як вуж... Він любив свою жінку, любив щиро, хоч і доводилося часом сваритися, лаятися з нею. Він на цілім світі був чужий, волоцюга давній, чужени-ця; в жінці була його сім'я, його рід, його село — все, що було свого, рідного в світі — так тепер здавалося йому, і все воно' зникло, пропало довіку, і через нього самого; він сам загубив свою долю, своїми власними руками знищив свою єдину підпору, розбив своє життя...
Ворон закрякав над головою й розбудив знову Грицька. Він оглянувся — вже розсвіло; крізь стовбури і гілля дерев видно було сіру смугу неба. Огнище згоріло все і вкрилося сивим попелом. Грицько став на ноги й оглянувся ще раз. "Треба йти,— подумав він,— треба кудись тікати!" Він підняв на плечі свого клунка, що лежав коло нього, але за хвилину знову скинув з себе. Йому захотілося ще раз побачити жінку й дитину; він не міг уявити собі їх, аби стали перед очима; коли пригадував їх, ввижалося щось чудне й непевне. Він миттю скинув гілляки, обережно стер руками сніг з Ганниного лиця й хлопця. Ганна лежала навзнак, міцно притуливши до лона сина; вона зблідла й одубла, сльози замерзли на віях, і на лиці зісталося те ж горе, той же жаль, як коли вона ридала й дорікала Грицькові.
Грицько стояв навколішки, нагнувшися, й дивився. Потім раптом схопився, перехрестив небіжку, згромадив знову гілляки й хутко, забувши свого клунка, пішов геть з лісу, не оглядаючися.
Він вийшов на край, л icy... Недалеко хруснули гілляки, й межи деревами показалася коняка, запряжена в санки, за ними друга. Грицько не скоро завважив їх і, завваживши, разом спинився. Погонич, що йшов спереду, панський парубок, що їхав в ліс по дрова, оглянув Грицька неймовірно, де він узявся тут у лісі?
— А що се ви тут робите, дядьку? — спитав він Гриць ка.— Куди се ви йдете?
— Я... в село...— сказав той, замішавшися й забувши як звалося село.
— В яке село? В Марківці?
— Еге, в Марківці,— згадав Грицько.
— А чого ж вам у Марківці? Ви не марковецькі, я вас не знаю; що ви тут робите? — допитувався хлопець все сміливіше в сього чудного несамовитого чоловіка. Він кинув свої сани й, узявши Грицька під руку, пішов тими слідами, що проробив Грицько. Той мовчки йшов за ним.
Швидко побачили вони перед собою загасле огнище, клунки серед притоптаного снігу." Грицько, побачивши клунки, несвідомо кинувся до них, але хлопець притримав його й сам став розбирати їх. Грицько стояв коло нього й дивився на клунки, наче вперше їх бачив. Оглянувшися навколо, хлопець придивився й до купи гілляк, присипаних снігом: вони надто стирчали. Він поворушив ногою, далі став розкидати руками.
— То я вбив, я! — закричав раптом Грицько, коли ще хлопець і не відкрив небіжки.
— От воно що! Максиме, гов, іди, держи!
Грицька зв'язали й відвезли в село — до Марківець звідти було тільки з верству. Грицька розпитували, але він не хотів розказувати про свою пригоду.
— Вбив, та й годі! — відказав він.
Два дні просидів він замкнений у панській коморі, потім возом відвезли його до міста. Сніг уже пропав на дорозі; після тієї метелиці знову стояли теплі дні, вже чисто весняні. Круки поспішилися з своєю втікачкою на яких два чи три дні!
Грицька посадили в міську "вежу", серед ринку. Ярмарко-иа метушня й гук лунав кругом Грицька, а той ждав свого часу. Він не думав про будуче, не міг навіть його собі уявити; тільки минуле мучило його. Він згадував Ганну ще дівчиною-маймичкою, потім жінкою; бачив перед собою пригоду в лісі гак виразно, так живо: трохи не чув, як тріскали, шипіли гілляки... Сі спогади вражали, лякали його, й він не знав, як втекти від них.
Взяли його до слідства. Грицько оповів щиро своє життя: він був з Литви, з-під Новгородка, батька його звали Степан Кривий, його самого — Грицьком. Тому п'ять років як він втік звідти в Ковельське староство, звідти під Володимир, там був парубком і оженився.
Як звичайно, не задовольнившися тим, Грицька взяли на тортури — розтягали, прив'язавши за ноги шнуром, припалювали залізом і огнем; так пройшло три дні. Грицько казав одно в одно, не міняючи й слова. Тоді суд видав свій декрет. Там, "пам'ятаючи божу заповідь: "не убий", і вважаючи, що за виною того убийці три душі зійшли з сього світу" (бо жінка Грицькова на той час^була вагітна), постановив суд звести з світу й четверту: "аби той "забойця", неробочий Грицько Кривий, мечем був стятий, тіло його потім на чверті розтято й на шляхах на чотирьох місцях на палях виставлено"... Се мало статися другого ж дня, бо як на те трапився в місті саме на той час кат, позичений для якоїсь іншої екзекуції в столичнім місті Луцьку, що по тій екзекуції пропивав заслужені гроші в міських шинках.
Страшний декрет не злякав і не вразив Грицька. Йому хотілося тепер одного лише — втекти від страшних своїх спогадів і тих образів, що його мучили. Він висповідався в панотця й причастився, й уночі йому приснилося, ніби жінка бавиться з дитиною, голосно розмовляючи з нею; він чув, як плескала вона долонею по голому тілу дитини, підкидаючи її. Грицько прокинувся й, не повіривши собі, встав з лавки й пішов до дверей, але тьма стояла навколо, і він вернувся знову на лавку. Вже світало, на ринку чутно було метушню, рип возів. Грицько згадав, який день настав; йому здалося, ніби щось холодне й темне лізе на нього, й він вкрився свитою.
За кілька годин його вивели на ринок. Багато цікавого люду тислося навколо шибениці, покинувши свої вози й свій торг.