На ньому чорний пілотський шолом, якісь позолочені (начебто маршальські) погони, пояс із срібними заклепками, наймодерніші джинси на застібках-блискавках, а в руках — автомат, що сяє чорним пластиком. Як вождь папуасів, Бен з диким гогоканням робить тигрячі стрибки в повітрі, падає на одне коліно і дає оглушливу чергу по своїй таки ж армії (очевидно, для того, щоб потрясти, приголомшити, дати їм відчути свою силу й владу). Випустивши чергу, він знов підскакує і з реготом падає у пісочницю, конвульсивно дригає ногами, а вражена армія побожно тупотить круг нього.
Потім Бен схоплюється, втуплює свої відчайдушні синьо-голубі очі у Вадьку Кадуху й питає:
— Джо, все готове?
— Так, сер, — козиряє той і по-гангстерськи спльовує жвачку.
Худий, нервово-мстивий Кадуха, сирота із сусіднього двору, поправляє на ногах воротарські щитки і не спускає в лиця презирливої гримаси. Тим самим він говорить: "Що ти виламуєшся, Бен? Ти пігмей. Пост командуючого я продав тобі времено за цигарки й дрібну монету, а коли хочеш, зроблю тобі аперкот — і пост назад заберу. Розкусив?"
Але зараз, задобрений жвачкою і болгарським мундштуком, Кадуха не розпалює внутрішніх чвар, готовий підкоритися, тільки презирливо чвиркає крізь зуби.
Хоч Кадуха й сказав, що все готове, однак починається штовханина й гризня, коли армію ділять на "наших" і "не наших". Цілком зрозуміло, всі хочуть до наших, але Бен відбирає свою групу найвірніших підлабузників, а решту — нелюбимчиків — штовхає кулаками в груди, відправляючи до "не наших". Вадька презирливо стежить з-під каски, яку шпану підсовують у його загін. "Нічо! — написано на його зморщеному, давно не вмиваному писку. — Ми й з дрібнотою вам всиплемо. Ша!"
Нарешті армію поділено. У кожній ворогуючій групі є танкісти, диверсанти, лазутчики, санітари. Армія рветься в бій! І тоді Бен дає з свого автомата, що працює на батарейках, довгу чергу палахкучого вогню, робить стрибок і рявкає тигрячим голосом. Це означає, що битва почалась. "Наші" з ревом і тупотом несуться в підвал будинку, а "не наші" — з Вадькою на чолі — біжать у кінець двору і там залягають під парканом, у смітнику та кущах.
Тиша перед атакою. Раптом підводиться Вадька Кадуха, закладає в рота два чорні пальці й свистить:
— Пластуни! Пузом к зємлє!.. Вперед! В атаку!
І перший робить ривок, стрибає через кущі, каска аж деренчить у нього на голові. "Не наші" перебіжками атакують підвал, падають і повзуть по-пластунському, в декого зсовуються штани й губляться сандалі, а з підвалу, з усіх щілин і отворів строчать Бенові герої, і це відчайдушне, нелюдське татахкання струшує будинок від першого до п’ятого поверху, вривається в сусідні двори, на стадіон, на Лук’янівський ринок.
— Іроди! Щоб ви показилися! Щоб вас трясця взяла! — чується з одного вікна, а з кочегарки вибігає сухий, як жердина, дзеркально-лисий кочегар Фурдило, він глухий, мов пень, але теж почув цю несамовиту стрілянину і тепер біжить із кочережкою до пісочниці. Побачивши засапаного діда, "не наші" зриваються на ноги, і вже хтозна, чи вони атакують, чи просто тікають від діда у підвал. Попереду скаче Вадька Кадуха, в нього хижий безстрашний вираз обличчя, він кидається врукопаш, прямо на голови Беновим хлопцям. Бен зі своїми орлами тікає в темні й глухі катакомби, в підземелля, в страшні закапелки, куди бояться залазити навіть коти. Величезний підвал (з погрібками й сарайчиками) тягнеться під усім будинком: вузькими темними галереями можна пройти аж на другий кінець кварталу, якщо не зіб'єшся і не заблудишся у бокових завулках і переходах.
Тупіт, крики, стрілянина тепер лунають і під будинком; глухо гоготить підвал, чути, як лопотять підошви по цементній підлозі, як хтось нажахано лящить, застуканий, з темряви. Там наосліп, навпомацки б’ються, вмирають, переслідують ворога воїни 101-ї.
Декому може здатися, що в цій війні панує хаос, що важко зрозуміти, хто тут наступає, хто обороняється, хто живий, хто геройськи поліг. Так воно часто й буває: тільки що вбитий раптом воскресає, люто й несподівано стрибає на плечі вбивці й валить того на землю. Буває й так: тільки що переможена армія швидко отямлюється і тріумфуюче кричить: "Ура! Наша, наша взяла!" Одне слово, часто спалахують конфлікти й гострі суперечки: хто здався в полон, хто знищений, хто переміг.
Та Бен не був би Беном, щоб у заплутані питання війни і миру не вніс повної ясності. Він і його стратеги розробили правила, за якими точно визначалося, кого вважати вбитим, контуженим або легко пораненим. Тут усе залежить від вашої спритності й сили вашого голосу: якщо ви першими гаркнули "тра-та-та!" і крикнули так, щоб глушити противника: "Ага! падай! ти вбитий!", тоді ніяких дискусій не могло бути: ворог ваш брязкав на землю як підкошений. Якщо смертоносна черга пролунала одночасно, ви падали вдвох. А ще мало значення, хто кого перший збив із ніг, ударив шаблею, затулив рота тощо. Найголовніше питання, "наші" чи "не наші" перемогли, вирішувалося загальним всеармійським ревом: чия сторона перекричить іншу, та й салютує на честь перемоги.
Нарешті, щоб уникнути зайвого кровопролиття, за древньою благородною традицією на прю виходило двоє — вожді ворогуючих племен. Починався так званий кінний бій. Кадуха садив собі на плечі одного із чіпких карапузів, що вміє люто дряпатись; Бен садив такого ж, тільки легшого. І от з вершниками на плечах вони вступали в поєдинок: на одній нозі стрибали назустріч і, стукнувшись для проби, намагалися збити суперника плечем, корпусом, а то й лобами вершників. Карапузи у свою чергу з писком і вереском чубились: спритними ривками й захватами стягували один одного додолу. Під свист, стук, захоплене шморгання й атукання бій тривав, доки Бен чи Кадуха не збивав свого ворога з ніг. І коли переможений падав у траву, розквасивши собі й вершникові носа, зривався такий тріумфуючий крик, що глухий Фурдило знову вибігав із кочегарки.
Ось уже винесли з підвалу перших поранених. Їх тягли за руки й ноги і, розгойдавши, кидали у пісок на дитячому майданчику. Ті, затискуючи пальцями рани, стогнали, качалися, корчились від болю, і так натурально, що якесь дівчисько, мало не плачучи, побігло додому й винесло чашку води, але один із мучеників раптом хвицьнув ногою і вибив чашку в пісок.
Виводили і полонених. Їх ставили лицем до стіни, штовхали під боки й прокрикували: "Так! Стояти! Руки не опускать!" З підвалу виходили Бен і Вадька Кадуха. Вони прямували до хлопців твердим рішучим кроком тріумфаторів. Зупинялися метрів за десять од жертв, холодно прицілювались і, гаркнувши у два горла, строчили по стіні, а приречені, обнявшись, падали на землю і завмирали у театральних позах.
— Щоб ви показилися! Чорти, артисти, треба ж так грати! — з оторопілим здивуванням казали матері, що погойдували дітей у колясках і спостерігали за цією невщухаючою битвою.
ХОРТИК З АНХІНОЮ
Женя Цибулько рідко коли виглядала на вулицю. Якось їй не випадало гуляти: то уроки, то пора бігти в басейн, то треба сходити в магазин по молоко. Ввечері мати сама виштовхувала її з кімнати, говорячи: "Що ти за книгами та за книгами! Вже й так зелена, нічого не їси, а очі смутні й невеселі — куди це годиться! Іди та побігай з дітьми". Женя, може, й побігла б у двір, але ж до кого? Інколи вона чула, як під вікнами грають дівчата у класи або скакалки. Проте йти до дівчат їй не личило — всі знають, що вона Стасик, що в неї одні іграшки шаблі й пістолети, є навіть синя солдатська сорочка зі справжніми льотчицькими погонами. (Мовиться про давні, жовтенятські часи, коли Женя чіпляла на себе різні дрібнички, — все те минулося хтозна-коли, ще з третього класу). Отож якщо й виходила Женя на вулицю, то з деяким ваганням прямувала до хлоп’ячого гурту.
— А-а-а, Цибулька! Жабулька! Слабулька! — зустрічала її Бенова армія. — Гоу хоум! Носом назад!
Женя ставала віддалік, внутрішньо напружувалась і говорила собі: "Я їх не боюсь! Я їх не боюсь! Я їм покажу!" Насупившись, вона прямувала-таки до озброєного гурту, ніби й не помічала хлоп’ячих кривлянь. В її насторожених очах горіло: "Тільки зачепіть — я дам!" А сила у неї була, про це не один лобуряка знав. Вони зустрічалися поглядами: Женя уперто, погрозливо дивилась на хлопців, а ті — глузливо й неприязно — на неї, на зухвале дівчисько. Здавалося, компанія от-от налетить на Женю, закидає її грудками, але тут робилося з Беном щось зовсім незрозуміле: він червонів, м’явся, неспокійно кліпав очима, а потім, як тільки Женя підходила до гурту, зривався на ноги й гукав:
— За мною!
І відводив свою гвардію на дальні позиції, аби тільки не встрявати в бійку.
Найближчі соратники не розуміли Бена: що з ним таке? Не раз — це бачили всі — він без страху сідлав товстомордого Шурика, отамана з сусіднього двору, і під рев та свист хлопчаків товк його носом у землю. А от перед Цибулькою… наче пасує. І червоніє до вух.
Сказати правду, Бен і сам не знав, що спиняє його перед цим дівчиськом. Про людське око він дражнився, глузував, відштовхував Женю, але в глибині душі думав: "Ну, молоток! Не боїться! Не відступає!" І крадькома, з незбагненним хвилюванням слідкував, як бігає по двору це уперте вухате дівча, і її упертість, її прив’язаність до хлоп’ячого гурту найбільше йому подобались.
— Команда, за мною! — вигукував Бен і грізно проносився мимо Цибульки (не забувши при цьому ніби ненароком зачепити її ліктем).
Хлопці лопотіли за "генералом", а Женя, після напруження, давала собі передихнути й казала: вони здались. Якщо й не прийняли її по-людському, то в усякому разі і не посміли прогнати. А далі починалася гра, і само собою виходило, що Женя санітарка, що вона теж наступає, атакує, кричить з усіма, товче суперника в спину. Правда, вона бігала за хлопцями, але все якось збоку, на самому краєчку гри, ніяк не зливаючись з гуртом. Ця відстороненість мучила Женю, вона не раз думала: "Ну, чому я не хлопець? Чому? Їм усе можна — лазити по деревах, стріляти, боротися, носити погони. А я?.." Женя тоді ще не знала, що через рік-два вона сміятиметься над своїми дитячими жалями й печалями і пишатиметься тим, що народилася дівчинкою. Бо це красиво — бути жінкою. Як її мама.