І прив’язує її до машинки ота симпатія, ота любов, з якою вимовляється на радіо її ім’я: Галочка. "Біжи до Галочки, вона швидко зробить". "Комп’ютер? Не знаю. Спитай у Галочки, вона скаже, як це писати". "Наша Галочка, у нашої Галочки…" Що треба людині, та ще жінці, в нагороду за її нелегкий щоденний труд!
У Галини Степанівни терпне спина за машинкою, але вона знаходить сили підвести голову, злегка всміхнутися й кожному сказати: "Візьміть, будь ласка. Робота готова"… І тільки тоді, коли останньою в друкарському бюро підводиться з-за столу й іде покульгуючи до дверей, тільки тоді відчуває: стомилась. Тут же, перед дверима, поправляє зачіску, підводить помадою губи й виходить на вулицю.
Трохи шумить у голові. Бо цілий день не відривалась від столика. Але інакше працювати Галина Степанівна не може — така в неї вдача.
В цей вечірній час на Хрещатику двома потоками сунуть пішоходи; люди спішать з роботи, усі заклопотані й зосереджені. Човгають підошви, шелестять плащі-болоньї, гуде притишений говір. Вулиця заповнена машинами, де-не-де спалахують вогні в будинках. Галина Степанівна вливається в той потік, що пливе до площі Калініна. І яка б вона не була стомлена, не забуває повернути у підземний перехід, де завжди одні й ті ж тітки продають квіти. Вона забігає сюди й купує собі хоч маленький пучечок гвоздик чи нарцисів. А от зараз подивилася й вибрала п’ять свіжих розкішних хризантем.
Задоволена покупкою, відійшла вбік і притулила до щік квіти. Білі вологі хризантеми, здалося їй, пахли гіркуватою осінньою свіжістю, пізнім холодком. Якби не така в’ялість, Галина Степанівна обов’язково всміхнулася б і сказала: "Які вони гарні! І пахнуть добре!" Але зараз не було сил радіти. На обличчі лежала печать втоми. Та Галина Степанівна була ще молода, вона пройшла півкварталу, кілька разів глибоко вдихнула (по-йогівськи, як радить Женя), і очі у неї ожили, повеселішали, а на щоках став поволі пробиватися інший колір — теплоти, здоров’я, жіночої привабливості.
З пучком квітів подалась вона до тролейбусної зупинки. На площі Калініна, як завжди у цей час, народу товпилось багато, і нахабніші — особливо бородаті молодики, схожі на біблейних пророків, — лізли в тролейбуси, сопучи й розштовхуючи інших. Галина Степанівна терпеливо вистоювала в черзі: оці десять-п’ятнадцять хвилин, поки вона чекає "вісімнадцятку", ото фактично і все, що випадає їй побути ввечері на свіжому повітрі.
Підкотив вісімнадцятий номер. Черга майже внесла щупленьку Галину Степанівну в тролейбус. Завжди побоюючись штовханини, вона проскочила в куток, на заднє сидіння. Людей набилося повно, але ще протискувались, висіли у дверях. Тролейбус рушив, пасажирів хитнуло назад, і якась мужикувата тітка сіла мало не на руки Галині Степанівні. "Та хай. Якось доїду", — подумала Цибулько, аби тільки не встрявати у суперечку.
Вона зіщулилась, притулилась у кутку, стиснута з усіх боків. Її потроху заколисувало, ставало душно, в голові поплив теплий дрімотний туман. І думки її знову повернулися до роботи. Пальці бігали по клавішах, заїдала буква "С" ("Проклятуща! Треба викликати майстра"), сюди й туди літала каретка, і стукотіло, стукотіло в скронях… Галина Степанівна стріпнула головою, щоб відігнати важку дрімоту. Силою примусила себе переключитися на інше. Ага, Женя. Вона, очевидно, вже повернулася з басейну. І хоча б після води наділа вовняну шапочку, а то форсить та ще, гляди, застудиться. І хтозна, чи дома чоловік, чи не потягло його сьогодні, неприкаяного, на "трибуну ООН" (вона тихенько чмихнула й затулилась букетом хризантем, згадавши, як той серед ночі ганяв чортів), чи нагодує він дочку?
Одне слово, домашні клопоти заполонили її повністю.
Вона думала про Женю, про те, що дівчина довго сидить над уроками, погано їсть і що взагалі останнім часом із нею щось дивне коїться. То собі якесь звірятко завела (мабуть, начиталася книг і фантазує: чортик!). То щодня тільки й носиться з Беном — розказує, як він схопив двійку, як одірвав ручку від класних дверей, як дражниться і на перерві підставляє їй ногу. Розказує гаряче, сердиться — але видно, що не байдужа до Бенових витівок. Може, з цього й починається дитяча дружба? Галина Степанівна згадала своє дитинство, усміхнулась: колись і в них так починалось! На шляху перестрічав її Василь Цибулько (а він був тоді Вася, замурзаний і відчайдушний) і обов’язково або курявою обсипе, або реп’яхів начепить. Хлоп’яче залицяння!
…Шипіли пневматичні двері, вбираючи і випускаючи пасажирів, у тролейбусі ставало тісніше, якась дама нервово покрикувала: "Де білети! Передайте сюди білети!" Проте Галина Степанівна нічого навкруг не чула. Вона поринула у свої думки й спогади. Дивилася в одну точку й ніби когось переконувала: "Я на роботі й на роботі, а треба ближче до дочки. Росте, дорослішає, і якось тривожно стає — чи не прогавимо щось? Прибіжить із школи, і по очах її бачу — повно таємниць, повно життя й хвилювань. А як узнати, як допомогти, як захистити її серце?.." Галина Степанівна згадала Бена, його матір-красуню, що зараз гастролює десь у Канаді, вражено спитала себе: "Ну, як так можна? Народила й покинула хлопця на діда, хай росте, мов трава. А воно саме товчеться у дворі, чи довго йому до біди?"
Тролейбус підкинуло на вибоїні, огрядна тітка повалилась на друкарку, вм’явши їй в лице хризантеми. "Ой, та ви б обережніше", — спробувала рукою відгородитись Галина Степанівна. "О, краля заморська! — завелась пасажирка. — Бачили таку, не дмухніть!" Цибулько не слухала, що там виголошує тітка: мало що наговорить людина згарячу!
Одвернулась у куток, з жалем подивилась на квіти: пропали. Сплющені, немовби хтось наступив на них. Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: "Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Гуртом, сім’єю. Зараз у лісі гарно. Золота осінь. Гриби. І Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі. Та й поговорити нам з дочкою вже є про що"
СИНЬКО, СИН СВОГО ДІДА
Хтозна, чи справді Жені щось піймалося в підвалі, чи всю ту розмову з "хортиком" вона вигадала (а дівчата мастаки на вигадки: посадить перед собою надувного ведмедя і уявляє, що вона вчителька). Одне слово, як би там не було, а казка, таємниця надовго оповили Женине життя з цієї хвилини.
У кімнаті було напівтемно. По-вечірньому глухо й напружено гула вулиця. Трасою пливли нібито не машини, а тільки червоні сигнальні вогні, і в Жениній кімнаті ковзали по стінах легкі червонясті відблиски. Дівчина підійшла до вікна й запнула штору. Їй здавалося, що хтось видряпається до другого поверху і підгледить, що в неї за химерний звірок.
В кутку, за книжковою шафою, стояв у Жені нічничок. Вона ввімкнула його. М’який синюватий присмерк огорнув кімнату. Шафа, столик, тумбочка — всі предмети наче застигли, опустилися на морське дно, ховаючи під собою тіні рибок і крабів. У такому світлі, приглушеному, напівтаємничому, саме й розмовляти з химерними істотами.
Женя підбила подушки, посадила чоловічка у своє ліжко (він справді скидався на карлика, що його колись подарував їй батько), обтулила його ковдрою й сказала:
— А тепер давай по-серйозному: хто ти такий і звідки? Тільки не вигадуй. Я не маленька, вже в п’ятому класі, так що казочкам не повірю.
Чоловічок зітхнув, сумно подивився на Женю і прошепелявив:
— Анхіна… Нарив у хорлі… Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок… чхай треба… зхвари… полоскати горло, бо вмхру.
Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась:
— Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал.
Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: "Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!" — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні…
Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!)
Вперше раділа вона, що батько чи мати раніше не повернулися з роботи. Вдягла фартух, для солідності пошкребла за вухом і заходилась порядкувати на кухні: закип’ятила воду, заварила чай із грибків, подумала і всипала туди ложку солі. Ще подумала і всипала ложку соди — мама так завжди робить коли треба полоскати горло. Правда, скільки й що саме кладе мати для полоскання — не знала, але маслом каші не зіпсуєш, це теж мамин рецепт!
На вікні остудила чашку, попробувала чай на язик і скривилась: м-м-м! отрута! Гірке, солоне — аж у ніс шпигає. На колір густо-зелене, з чорнотою на дні. Може, долити меду? Влила туди й меду, але вже не рискнула ще раз куштувати. Як у ресторані, на блюдечці, з рушником через плече внесла чай у кімнату.
Малий дрімав у подушках, звісивши голову, і хрипко, натужно дихав — з булькотінням, зі свистом у горлі.
— Пий, — лагідно, як і треба звертатись до хворого, сказала Женя й подала йому чай на блюдечку.
Він потягся до навару, заплющив очі, понюхав і стиха промурмотів: "мнру-у…" Видно, зілля йому сподобалось. Він кумедно, по-котячому захлептав із блюдечка. Пив швидко-швидко, тільки мелькав його довгий червоний язичок.
Вилизав блюдечко, розморено заплющив очі й знову задрімав, схилившись на подушку. Дівчинка всміхнулася: "Чортик! Спить! Дрібненький кумедний чоловічок, не більший від кошеняти".
— Видужуй, — сказала Женя, поправила подушку і тут спохватилась: ох, треба ж бігти в молочний магазин, бо скоро зачинять!
Гроші, бідончик у руки — і наче вітром понесло її на вулицю.