Хіба вже і погратись дітям не можна?
— Це ж блюзнірство, кощунство,— кричав прокурор.— Гріх!
— Скажіть, бога ради?! — дивувалась жінка, здвигаючи плечима.— Давно ти став такий богобоязливий?
— Але ж це злочинство, карається законом,— казав прокурор.
— Ти здурів,— озвалась жінка.— Що ж, своїх дітей до суду потягнеш, може?
— Але ж...
— Слухай. Я вже бачу, що твої нерви знов розходились. Дай спокій дітям; тільки їм і волі тепер від тієї науки, як розпустили їх на пущання. Невже ж їм по струнці та по закону навіть іграшки свої робити? Іди краще куди, чи у клуб, чи до знайомих, розважиш трохи себе, то буде і тобі, і нам краще. Іди. Гуляйте собі, діти, гуляйте.
Прокурор грюкнув дверима та й вернувся у кабінет.
"Справді, краще піти з дому кудись",— подумав він.
Випадком глянув він на "діло" про блюзнірство, де його рукою, великими літерами було поставлено: "по статті 182" иі й... плюнув сердито, одягся і вийшов із дому.
Проходячи двором попід вікнами дітської світлиці, він почув знов гурт дитячих голосів.
— Совайся, Ничипоре, со-о-овайся!