Вже вони буцім тоді і вогонь розвели, вже його й роздягли аж до тіла, та не пам'ятаю вже, як він їх тут саме підманив чимсь та й утік від них. Так ось і впало мені на думку, що боже упаси чого, то краще вже заздалегідь V текти.
— Можна, аЛе деякі тілько,— відповів йому пан Обруч.— Не руште зовсім ваших сомешканців, бо ж знаєте, що задля здоров'я, задля нервів їх воно шкодливо.
— А на панові можна? — запитався той, показуючи на мене.
Я аж крутнувся на своєму місці, так і повернувся задом наперед, лицем до пана лікаря, що стояв за мною. Мабуть, він, втямив, глянувши на мене, що то на думці у мене було тоді, бо всміхнувся до мене та похитав головою, соромлячи мене, та й сказав йому у відповідь:
— А се вже як пан сам забажає. Про се вже опісля ви його запитаєте.
— Ну, добре! — згодився той чорнявий.— Ви, певне, шлете вже, хто я такий? — обернувся він до мене.
— Ні, ні, Олександро Михайлович не знає, я йому про пас докладно не казав! — перебив його пан Обруч.
— Ага! Ну, так я вам скажу, хто я. Я спірит, знаєте?
— Аякже, аякже! Чув! Багацько дечого чув. Найбільше ж :І книжок знаю про спіритизм 1 і спіритів, на очі ж то я нічого ;і того і нікого з них не бачив.
— Ну, а ймете ви віру у се природне, але чудовне, сливе незрозуміле ще нам і тому таємне'явище?
— Та що вам сказати? Як у природне, то трохи й того.. Ну, а що там до духів і такого іншого, то, признатися, у мене зовсім немає до того віри. Та, кажу ж вам, що я й не бачив ще нічого такого, щоб примусило мене повірити.
— Ну, то я вам покажу дещо, то тоді, може, ви й теє..
— Зробіть ласку!
— Але вважаю незайвим попереду оповісти вам, яким то робом я зробився самосвідомим спіритом.
— Се цікаво.
— Сталося се зо мною недавно, три роки всього тільки тому і зовсім випадково, до того ж часу тієї спіритичної сили я в собі не спізнавав. Якось вечором був я в гостях у одної родини, яка повсякчас вітала мене, немов свого рідного. Там є три панянки, три сестри молоденькі. Засидівшися з ними допізна, коли старі вже й спати полягали, ми, все гралися та пустували. Оттоді-то між іншими втіхами згадали ми про спіритизм.
— А знаєте, що я спірит?! Давайте, я вас усіх трьох пов-сипляю миттю! — вихопилося в мене зовсім по-дурному, аби б, мовляв, що-небудь зверзти, бо ж я ніколи й не покладав собі, щоб навсправжки міг те зробити.
— Та невже ж?! А ми досі й не знали. Бач, який добрий, і не сказав нам досі! Ану-ну, повСипляйте! — згодилися і вони, бач, шуткуючи.
— Добре! — сказав я і ненароком, виграючи свою ролкх напружився думкою, мов "Спи мені зараз!" І підійшов таким робом до старшої з сестер і тілько провів декілька разів перед її видом своїми долонями, як вона миттю заплющила очі і заснула. Я тоді не погадав, що то вона навсправжки, думка, що вона теж грає іграшкову свою ролю, та й кажу:
— Ач! Ось уже й заснула! Та тоді і до другої:
— Спи!
А вона і вже; до третьої, ґта також.
— Ну, тепер не прокидайтеся і не відкривайте очей, аж поки я вам не скажу! — приказав я їм та миттю дмухнув на лампу, загасив її, а сам вихрем у двері та й гайда додому.
— От,— гадаю собі, всміхаючись,— розсердяться вони, що я так з ними, але дарма, завтра ж і помиримося; не первина ж сваритися нам за дещо подібне.
Вранці я встав собі спокійненько і навіть зовсім і забув про тих панянок і про свою шутку з ними. Як і щодня, я пішов звичайно до свого уряду і ані гадки! Коли так як аж О 12-ій годині сам батько тих дівчат, схвильований, захеканий і переляканий, прибіг до мене аж туди.
— Що ви наробили!? — мокрим рядном накинувся він на мене.
— А що таке?! Нічого! — здивувався я.
— Як нічого, коли мої дочки ще й досі у гостювальні сидячи сплять.
Я на його й очі витріщив.
— Як сплять?! Чого сплять?!
— Та так сплять, що їх ніяким робом і розбудити не можна. Що ви з ними вчора подіяли?! Вже ми до них лікаря кликали, і той з ними нічого не вкоїв. Він послав отеє мене по вас. Каже, що ви їх загіпнотизували. Чи так?
Я не знаю! Ми шуткували...
Ну, то йдіть же зараз і побудіть їх нам! Оттака ловись! Оттакого я наробив! Ну, та й перелякався ж я тоді. Покинувши все, несамовито побіг я їх будити. Двох, середульшу і меншу, я розбудив швидко. Від одного мого слова "прокиньтеся" вони віджили, а що вже з старшою, то попововтузився ж я! Ледве-ледве як не плакав я з нею. Не хоче мене слухатися, та й годі, спить собі, та й край. Години зо дві мучився я біля неї. Ну, та таки розбуркав я її. Але прокинулася вона слабою, з тиждень прохворіла, поки мало-мало остербіла. Та й на опісля таке з нею поробилося, що диво! Почала відчувати своєю істотою присутність мою езж геть на ось яку далечінь. Прикладом, іде вона вулицею поуз будинку, в якому зовсім випадково, зовсім задля неї несвідомо буду я; то тілько підійде до того будинку, так зараз із нею і робиться, хто його знає і чого, нервова пропасниця. Як же що ми з нею опинимося у одному будинкові, хоч у найрізних поверхах, то тоді вона і зовсім робиться сама не своя, вся підлягається моїй волі, робиться слухняною у всім не то що, а думці самій моїйг От від такого-то випадку я й довідався і збагнув, яка-то сила в мені сидить. Ось я вам зараз покажу трохи ту силу, якою я володію. Бачите сей стіл?
Бачу
— Двигніть-но його! Попробуйте! Я попробував.
— Ні,— кажу,— важкий дуже.
— Ну, тепер дивіться ж, як я!
І він, відкинувшися всім корпусом на спинку свого ослін-ця, одну тільки руку поклав на той стіл долонею, і стіл миттю, як живий, здригнувся, далі захитався, потім захвилювався, а нарешті швидко-швидко затрусився та і почав аж літати по воздусі, аж буцім ніжками додолу не доторкувався.
— Хто біля мене? — запитався у когось наш спірит Стіл миттю спинився, і з-під його почувся ритмічний грюк.
— Се ти, Юме?! 2
Знов якісь грюки у відповідь йому.
— Ні, се ти! Мене не обманеш, се ти! Я тебе не хочу, іди від мене геть!
— Але досить сього вже! — спинив тут його пан лікар Обруч.— Досить, кажу, бо Олександро Михайлович впевнився вже, а задля вас надалі, то не дуже-то воно добре буде. Адже ж знаєте самі?
— Ну, тепер-то ви вірите, яка-то міць в мені сидить?
— Еге! Дивовижно! Але що воно то за Юм, що ви його прогонили від себе, і де ви його бачили? Невже він під столом оттам сидів?
— Юм — се дух звісного небіжчика англійського письмовця. У мене є три духи, які до мене охоче приходять, коли тілько я їх покличу. Отсей Юм, та ще Нарсес 3, та ще й Ті-берій 4, я з ними можу балакати, звичайно оттак грюками, як чули ви зараз. Робиться се в нас так, як отто по телеграфу, адже ж там теж грюками балакають. У мене з моїми духами є задля того власна азбука: невпинне число грюків перед паузою відповідає якій-небудь літері. І я балачку кождого з своїх духів добре знаю. По тих грюках, по тому способові, яким кождий з них виробляє їх, я кождого з своїх духів пізнаю без помилки. Нарсес і Тіберій — то мої друзі, вони мене люблять. Що ж до Юма, то він до мене злий. Він щоразу дратує і обманює мене. Він повсякчас первим до мене являється і через те, що я його проганяю, то він обманює мене, називаючи себе то Нарсесом, то Тіберієм. Але ж я по грюках його чую, що то він, і прожену його. Кличу Нарсеса, і знов Юм тут.
— Я Нарсес! — він мені каже. Знов по грюках бачу, що се Юм, і знов його прожену, і так разів декілька, аж поки я з ним вправлюся бува. Взагалі ж я ніколи ніде не зали шаюся тепер самотньо. Досить мені тілько опинитися де без нікого живого, як я ту ж мить всією своєю істотою так, як
того вам і вимовити не можу, почуваю біля себе когось, когось задля ока невидимого, безклопотного, але задля почуття моєї істоти тямливого. От що! Чи не дозволите ви мені вас приспати, а то б я те миттю...
— А що ж ви зо мною будете робити?
— От тілько покладіть свою руку на стіл! Я послухався.
— А що я буду почувати зараз?
— А вам зараз буде тепло або ж холодно.
І він, нахилившися, почав над моєю рукою водити своїми долонями, посуваючи їх згори донизу. Провів він декілька разів оттак, і почали по моєму тілові, як отто кажуть, холодні мурашки бігати. Тут він несподівано підвів голову, глянув на мене і прошепотів:
— Ну, що?!
Очі зробилися в його страшні, справді, зовсім божевільні. Я злякався того його погляду, відсмикнув руку від столу і сказав йому:
— Годі! Більше не хочу!
— Як знаєте! — відповів він мені спокійненько.
— А матеріалізувати духів ви теж можете? — перегодом спитався я у нього.
— Не пробував досі, хоч, мабуть, і зміг би.
— Та нерже ж воно те можливе? Невже ж те воно не брехня?
— О! Яка ж тут брехня? Се зовсім звичайна річ. Коли хочете, то недалеко й ходити; ось пані Доценкова власним прикладом вас упевнить в тому.
І він показав мені на ту чорняву паню, яка була межи нами. Вона сиділа собі трохи від нас оддаль.
— Як то?! Невже пані можуть матеріалізувати духів? —_^ обернувся я тоді вже і до неї.
— Ні,— відповіла вона мені,— я зовсім не спіритка.
— А як же ось кажуть?
— А се вони проти того, що мій небіжчик чоловік щоночі до мене приходить.
— Як то так?! Як приходить?! — аж скрикнув я, аж з ослінця підвівся.
— Та так. Приходить, та й годі! Приходить він до мене зовсім як живий.
— І ви його не боїтеся?!
— Чого ж мені його боятися? Він добрий, любить мене, голубить мене. Тілько тим він мене і на світі держить, що до мене приходить, а то б я вже давно або вмерла, або збожеволіла. Ми ж з ним, одружившися, півроку тілько й прожили. Як же ж він умер, то я ледве на себе рук не наложила. Боже, як я вбивалася! Боже, як мені жити на світі не хотілося! І він мене заспокоїв, він почав до мене ходити щоночі. Зараз же то у нас з ним існують усі реальні відносини до наймалішого, так, що буцімто він зовсім і не вмирав ніколи.
— Як то так реальні відносини?! Які ж то такі відносини у вас?
— А такі всі, які мають кождий чоловік з жінкою у всьому.
Ну, тут я вже тільки руками розвів.
— І як же він до вас приходить, вночі тілько, чи і вдень буває, чи ні?
— Чому ж ні? Коли забажаю я, то він буває біля мене і вдень, але я тоді тілько чую його біля себе, а не бачу. Вдень матеріалізуватися чогось йому не можна.
— І балакає він з вами?
— Мало, але дещо він до мене промовляє.
— А не розказує він вам, що то з ним робиться там на тому світові?
— Ні, нічого не каже, не можна йому про те казати.
— Ну, а як же, чи ви його одна тілько бачите, чи й ще хто його бачив уночі у вас?
— Я бачив його.