Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.
Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.
Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновіші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урба-новичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечором вибратися до нього.
Було вже коло сьомої години, але, як звичайно в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і любуючись чудовим літнім повітрям, зближалася поволі до Урбано-вичів.
При денному ще майже світлі немило вразив її жовтавий блиск, немов від світла лампи, що пробивалось крізь фіранку щільно прислоненого вікна. Прийшла до хати. Всюди тихо. Увійшла до кухні. Кухня порожня, двері широко отворені,
На середині покою, в котрім лежав хорий, стояла Ур-бановичева. Вона здавалась зовсім спокійною та лиш ніби дуже здивованою приходом Євгенії. Дальше стояла служниця і тримала щось в руках, заслонюючи собою хорого.
— Якось я не впору до вас приходжу,— заговорила Євгенія.
Урбановичева нічого їй не відповіла.
В тій хвилі служниця відвернулася, і Євгенія остовпіла.
Хорий ніби лежав, ніби сидів; усі його члени були сильно напружені, так що бачилось, немовби силкувався вилізти з постелі. Лице було бліде і зовсім скривлене, а одно око більше, наверх висаджене, дивилося з перестрахом на те, що діялося вокруг нього, ніби питало: чи се дійсно смерть? Люта, невмолима смерть?
Життя, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом — смертю.
— Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!
Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця як на те була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.
— Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при життю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!
Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір'ю.
"Треба їй сказати, щоби пішла до Урбановичевої, а потім побігти додому. Швагер знає родину Урбановичів, най би повідомив кого з родини",— пролетіло через голову Євгенії. Попрощалася з панком і пішла до Грамської.
— Що вам таке сталося? — майже скрикнула Грам-ська, побачивши Євгенію.
— Ідіть! Ідіть туди! Не лишайте її саму! — говорила Євгенія, витягнувши руку в сторону улиці, де жили Урбанови-чі, а рука її дрожала, як лист трепети.
Старенька мати зірвалася з крісла.
— Що? де сталося? — питала перелякана.
Се трохи опам'ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.
— Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.
Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Потім, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоб повідомити родину.
Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги її як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати життя чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий, без сумніву, в нього був, а котрий смерть враз з його життям убиває. О, нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!
Євгенії здавалось, та вість, яку несла, надто переполошить її свояків, тож увійшла вперед до кухні.
— А пані чого такі бліді? — запитала зачудована служниця.
— Нічого, тихо! О. Урбанович дуже слабий, умирає. Боюся, що панові та й пані буде дуже прикро; треба якось поволі заходити.
Однак Савина учула голос Євгенії, вийшла до кухні, а за нею її муж. Євгенія мусила бути дуже змінена, бо обоє Грамські були більше перелякані її видом, ніж принесеною звісткою.
— Ходи до покою, відпочинь трохи! Може, нап'єшся води? — побивались обоє.
— Ні, не треба! Мною не журіться, ліпше дайте знати кому з родини Урбановичів, бо її положення серед чужих людей справді страшне.
— Коли-бо я не знаю, кого б вона властиво хотіла повідомити, а хоть знаю декого з них особисто, то не знаю добре, де хто з них живе,— говорив муж Савини.
Євгенія побачила, що помилилася у своїх надіях, і рішила, щоб усі троє чимскоріше йшли до Урбановичів.
Там уже застали повну хату людей. Двох лікарів, ци-рулика, Грамську, кількох мужчин, пань, сусідів-міщан, також дяка й паламаря.
Лікарі з цируликом порались коло хорого, даючи щораз нові прикази: то льоду, то оцту було їм потрібно, хусток, простирал, склянок і талерів на п'явки, свіжої води та лід до міхурів і т. ін. Хорий лежав з заверненими очима й хропів. Усі ходили потихо і говорили шепотом. Урбановичева сиділа в другім покою з двома панями, засунувшися в кут, загорнена в грубий шаль, як би серед зими. Вона ціла тряслася, а пані старалися заспокоювати її.
Врешті один із лікарів відступив від хорого, кинувся на фотель в другому покою і опер голову ліктем на стіл.
— А що, нема надії? Що йому, властиво, є? — питали присутні, обступаючи лікаря.
— Найменшої! Мав поліпа в усі, довший час не чистив, тепер ударило на мозок,— параліч.
— А може би, ще який рятунок? — напирав дехто на другого лікаря.
— Рятунку на таку слабість нема,— відповів сей, здригаючи плечима.
По якімсь часі лікарі переглянулися та й стали лагодитися до відходу. За ними посунули й інші присутні. Коло хорого порались лише цирулик і паламар.
Час було вже і Савині відходити.
— Ну, ходімо додому,— сказала до Євгенії.— Тут ніхто вже нічого не поможе, а до родини зателеграфує Попович, ми вже з ним про се говорили.
— Ви йдіть, а я тут лишуся,— відповіла Євгенія з твердою постановою.
— Але ж то не на твої нерви проба, Євгеніє,— старалася пересвідчити її Савина.
— Ні, ні! Я не лишу тих людей! Я прийшла тут в най-критичнішу хвилю: я знаю, що такі хвилини значать, і ся нагода очевидячки наказує мені сплатити людям те, що я їм винна.
Знову кілька осіб відійшло. При хорім лишився лиш один паламар, а коло Урбановичевої сиділи все ще ті дві пані. Попович зблизився до Урбановичевої з папером і олівцем в руках. Вона подала голосно адреси деяких кревних, а між тими й матері мужа. Почувши те, Євгенія ціла здригнулася і хотіла вийти до сіней. Велике зеркало, що висіло напроти, відбило постіль і цілу стать хорого. Лице його вирівнялося, лише страшна блідість не уступала: повіки були широко отворені, а порожні остовпілі очі дивились не бачачи, байдужі на все, що діялось круг нього. Розжуджені мухи зачули свою добичу і обсідали бліде лице хорого, а одинокою тепер роботою паламаря було прогонювати їх. І те все мала побачити його мати.
Євгенії застукало в висках, стиснуло в грудях, і вона нервово заплакала. Але швидко втерла сльози. Не плакати прийшла вона сюди, а нести поміч! Поміч? Яку поміч? Тут уже людська поміч нічого не вдіє! Хіба би яка надприродна сила, а такої, відай, нема,— думала вона.
* * *
Довкола настала глуха тишина. Темна ніч обтулювала цілу хату і прилипала до вікон непрозорою заслоною.
Присутні сиділи мовчки, не рухаючися, змучені зворушеннями й пізньою порою. Одна лише Грамська поралась, ходила, прятала щось, замикала, взявши ключі від Урбановичевої.
На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.
— Хтось ходить по поді,— завважила одна з пань.
— Се так завсігди було,— промовила Урбановичева.— Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.
Потім одна з пань стала розповідати, що як її мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті.
— При смерті батька мого мужа щось також плакало під вікном,— договорила друга.
Розмова на сю тему потяглася дальше, а пані випереджували одна одну в оповіданні страшних прогностиків.
По якімсь часі ца поді було чути знов як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.
Урбановичева скорчилася і звинулася в. клубок.
— Се мусить кіт ловити мишей,— сказала Євгенія.
— Але у мене нема кота,— відповіла майже гнівно Урбановичева.
Євгенія замовкла. Загадкові туркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіння і сильно потрясали її нерви.
— Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішання,— завважила по хвилі Грамська.
Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.
— Ідіть закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?
Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.
— Беріть і паламаря,— командувала дальше Грамська.
На поді не було нікого; і лише як би на підтвердження здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.
— А що? — запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.
— Нічого,— відповів коротко Попович. Урбановичева загорнулася ще тісніше в шаль; з очей
її товаришок блиснув тріумф. Сей проблиск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:
— Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.
— Ворона або не ворона не кождому чоловікові пока-жеся,— завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.
Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь так довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.
— Що се так чути? — завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражін-ням загадочних, таємничих стуків на поді.
По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович.