При словах "я обійдуся без нього" встав і випрямив свої могутні груди, іначе наставляючи їх ворогові.
Хитрий грек зігнувся ще нижче.
— Великий князю! — відповів. — Калокир не думає навіть покинути рядів дружини твоєї достойності і за себе не боїться. Він дрижить лише за життя твоє і твоєї дружини. Тому благає тебе як иайвірніший друг, щоб ти не кидав свого безцінного життя у страшні небезпеки нерівного бою. Друга нагода може лучитися, але друге життя ніколи. Коли згинете, ти і дружина, хто ж оборонить Калокира?
З зачудуванням глянув Святослав на грекаи в сумніві, чи не скривдив його підозрінням трусості, де промовляла тільки дружба. Тому сказав вже лагідніше:
— Вертай у Доростол і скажи, що я іду туди з дружиною. Калокир нехай не боїться за мене. Коли сам готовий гинути, ну, то згинемо обидва — буде веселіше. А якщо побідимо, чого надіюся, то посміємося з його обави. Скажи йому, що як нема в світі скарбів, якими можна би мене купити, так нема на світі небезпеки, яка здержала б мене від наміреного та вирішеного походу.
Низенько поклонилися посли і вийшли. Князь сів знову на стільці і задумався, перебираючи пальцями темний чуб на вершку голови. Всі мовчали і перешіптувалися нишком. Лишень Фарлаф покинув своє місце при князеві і за плечима всіх прямував до дверей за грецькими послами. За ним збирався до відходу і Мстислав, бо надіявся, що стрінеться з Партенієм, — коли раптом почувся голос князя:
— Не відходи ще, Фарлафе, послухаємо, що скажуть наші земські бояри та огнищани!
Лице Фарлафа почервоніло, наче у хлопця, якого зловлять у чужому саду. Він вернувся на своє місце, а Мстислав скористався із руху, який виник між зібраними, і став недалеко дверей, щоб вийти ще перед іншими. Між тим з-поміж бояр виступив старий Путята з Києва, низький, з кривим носом, що, мов клюв хижої птиці, стирчав з сухорлявого, опаленого вітрами лиця.
— Князю Святославе, — начав. — Мене вибрали земські громади бесідником, щоб я поклав тобі на серце бажання полянських громад.
Святослав стягнув брови грізно, але відповів спокійно:
— Не громади мене поставили князем, не вони дають мені дань на харчі для моєї дружини, тож і не можуть вимагати, щоб я був їм на вислуги.
— Це правда, княже, — сказав на те Путята, — Князь Ігор ходив на полюддя і збирав борошно, шкіри, віск та мед. Тому і любив його народ, а погані печеніги не забігали до нас рік у рік. Ігор пильнував землі батьків, і земля…
— Покрила його, вбитого деревлянами, — докінчив за Путяту князь.
— Не земля його вбила, а його власна несить, — відповів боярин.
— Пусте городиш, ПутятоІ — кликнув князь. — Ігор пильнував вас, і ви вбили його, а за рік-два скажете ще, що і могли його вбити без суду, бо ж його, як раба, годували. Я не раб, мене годувати не будете, я сам годуватиму себе і дружину ось чим!
Тут князь ударив рукою по рукояті меча.
— Княже! — зауважив старий Путята поважно. — Знаю, що ти нас, мирних землян, не любиш і не слухаєш — добре! Але сивий волос шанувати є повинністю усіх, це закон прадідів, тому повинен і ти вислухати, що тобі говорять старці твого народу!
Княжі дружинники глянули на Святослава, бо сподівалися одного з цих вибухів дикого гніву, перед якими так усі дрижали, але о диво! Князь опустив голову, потер чоло рукою і замовк.
— Правда твоя, батьку, — сказав по хвилині,— говори, що знаєш, слухаю!
— Слухай, князю! У тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, це, по найбільшій часті, таки наші діти та внуки. Це дає нам право бажати собі, щоб вони гинули для добра руської землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніякого діла до тебе, але наші діти гинуть з тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше. Ось бачиш, — доки сидів у Ітилі хозарський загін, зрідка показувалися лишень печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східних пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, та що з того? Той самий грім, що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь. Збагни, отже, своїм розумом, Святославе, що тобі робити. Не до князя оце кажу, лише до русина-полянина з Києва.
Святослав не відповів зразу бояринові. Він вдивлявся у простір очима натхненного бояна, а далі почав:
— Болгарія, Переяславець, Дунай, золота Візантія — це рай! Коли я ішов на хозар, печенігів, вятичів, бажав я покорити їх вам на славу, і вони покорилися перед вами. Ви стали сильнішими від усіх народів землі, навіть від кесаря, бо і він дрижить перед нами у своєму теремі. Та тепер хочу іти туди і взяти собі болгарську землю, собі і вам. Це середина землі моєї. Там золото, срібло, поволоки, шовки, зброя, вино, а з Русі хліб, риба, шкіра, віск, мед і челядь. Там вигода, достаток, сонячні поля і луги світло і тепло, це волость Дажбога. А вам чималі бариші прийдуть з торгівлі у цих нових землях. Може, ні? Тож я здобуду цей край, а за рік вернуся і покінчу з поганими, як покінчив з хозарами. Ну, що ж, Путято, вдоволився?
— Чи ти, князю підеш у Переяславець, чи тут останешся, на це твоя княжа воля, — відповів Путята, оминаючи пряму відповідь на запитання, — розваж лише, що ніякі багатства не заплатять зі всю кров та сльози, що поллються твоєї причини у степах і на Дунаї, вкінці уважай, щоб, шукаючи чужої землі, своєї не втратив. Великою є людська злоба, а злі дорадники і рідну дитину вміють підцькувати на батька, або й одного рідного брата на другого. Ти, Святославе, могутній князь, такий, якого не було ще на нашій землі, та проте ти лише чоловік. Що буде діятися у твоїй землі, коли над тобою відправлять тризну? Хто удержить в послуху болгар, хозар, вятичів? Твої сини навіть до Новгорода йти не хочуть, бо їм задалеко… Тому не слід собі ще чужих земель шукати, а зібрати власну в одну руку та злучити її, як землі одної родини1
Князь стягнув брови і ждав, видно, нетерпеливо кінця бесіди Путяти. Коли старець скінчив, підняв руку на знак, що хоче говорити.
— Слухайте, Путято, і ви, бояри: доки ще кров красить моє лице здоров’ям, доки Дажбог подає силу моїм раменам, а удар мого меча, наче удар Перуна, трощить ворожі черепи, доти не вірю, щоб з моїх рук могло випасти кермо княжої власті. Мої сини та їх воєводи заступлять мене та світитимуть ворогам чи бунтівникам у очі мечем і пожежею. Вони творитимуть також у моєму імені правду людям на суді та приноситимуть жертви богам за себе та народ. Коли я вернусь, — не скоріше, — осяду в Києві і зроблю усе те, чого хочуть від мене бояри. А поки що нехай цей, кому по батькові нічого не належиться у спадщину, візьме землю, котрої ніхто не хоче… Володимире, ти будеш князем у Новгороді, а воєвода Добриня допоможе тобі у правлінні, якщо не вистачить тобі умілості.
Володимир почервонів, його прегарні очі загорілися блиском. Він ступив два кроки вперед, здавалося у першій хвилині, що кинеться на шию своєму татові. Та Добриня шепнув йому на вухо кілька слів, і хлопець укляк у стіп батька, кладучи руку на меч, який Святослав держав у руці.
— Клянуся на Перуна, Велеса та всіх богів землі, води, та повітря і на цей меч, оборону і опіку всіх, що шукають правди у житті, що доховаю віри князеві та слухатиму всіх його наказів. Рука моя та голова завжди будуть трудитися по волі його, доки не розділить нас Мара-Смерть!
Святослав поклав руку на кучерявій голові сина і підніс очі на небо; мов у молитві. Гробова мовчанка панувала у зборі, навіть християни, яких було там кілька, мовчали, пройняті повагою хвилини. Здавалося, що над цією хлоп’ячою голівкою буяє невидимо геній майбутнього, та ніхто не знав, що це геній майбутнього всієї Руської землі.
VII. ПЕРШІ КРОКИ
Коли після засідання княжої ради Мстислав вийшов подивитися на Партенія, не знайшов уже його, зате побачив Фарлафа, який допитувався за грецькими послами поміж дружинниками та купцями. Вони відповіли йому, що посли таки зразу ж від’їхали човнами. Мстислав чув цю відповідь і бачив, як почервоніло з досади лице варяга. Він затиснув п’ястуки та закляв стиха; але відтак ударив себе рукою по чолі і, посвистуючи, пішов до себе.
"Видно, він мав діло до Партенія, — подумав, молодець, — і, певно, знає, де він… ану ж бо, спробуймо щастя!"
І з поклоном приступив до Фарлафа.
— Якщо благородний конунг бажає швидкого посланця, то я дожену човни верхом! — сказав. — Я без служби та хліба, волочуся за багатими людьми і радо послужу тобі.
Фарлаф ледве глянув на молодця і лиш згірдно потряс головою.
— Ні! — відповів, — мені не треба посланців, ні слуг з руського племені. А впрочім, не так-то легко догнати кого-небудь на бистрій течії.
— Я дожену!
— Не потреба, іди собі! — засміявся Фарлаф. — Благородний Партеній та ярль Фарлаф обійдуться без таких послааців, як ти.
Мстислав поклонився, Фарлаф відійшов, посвистуючи, дальше.
Так, отже, не вдалося молодцеві дізнатися про місце, де перебував Партеній. Зате дізнався, що між ним і Фарлафом є зносини і то часті. Цей успіх задовольнив Мстислава. Коли йому вдасться не втратити з очей Фарлафа, то, певно' найде Партенія, та зажадає від нього рахунків за його вчинки. Тоді зародилася в душі молодця постанова не покидати знайденого сліду нізащо у світі. Обов’язок помсти за кривду вріс так глибоко в його душу, що у першій хвилині забув навіть за обов’язки, накладені на нього князем. Але незабаром нагадав собі їх і зразу ж склав план дій. Відшукав Люта та передав йому на переховування свій меч та шолом, а сам пішов у дворище варягів, де наставник разом із челяддю заходився біля вечері.
— Чого тобі? — спитав дворецький молодця.
— З наказу князя прийміть мене між челядь! — просив Мстислав.
— Хто ти?
— Я… боярин!.. А хто я, це не твоє діло!
Мимоволі та мимо недостачі досвіду, знайшов молодець найкращий спосіб поведінки з двірськими блюдолизами. Дворецький дивився хвилинку на дорідну та струнку постать молодця, вкінці схилив голову покірно і сказав:
— Коли так, то йди, благородний боярине, та роби, що хочеш, я про тебе нікому ні слова не скажу. Клянусь Перуном!
І Мстислав залишився між службою.
При вечері засіло до столів понад триста варягів.