— Ви, греки, не знаєте конунга. Він не пропустить ні одної порядної бійки. Він, бач, за мамою не плакав, але за такою бійкою, як ось на порогах, пробі, що заплакав би, мов дитина за іграшкою. Святослав — це криця, а серце його з каменя і то дорогого каменя.
— Не смійся, Фарлафе, — замітив їдко грек, — хто буде протоспатарієм, коли ти станеш молитися до Святослава?
Фарлаф спалахнув.
— Хто? Я — молитися? Я до своїх богів не дуже то часто молюся, а мав би молитися до ваших?
— Він не наш бог!
— Ба, але краще вас лущить, ніж Льокі багатих карликів. І ви його дуже боїтеся. Це зрозуміло, лише, бачите, у вас, греків, ненавидять того, кого бояться. У нас не те. У нас шанують такого героя, хоча на нього й ворогують. Тому і я не здійняв би руки на нього, доки служу йому.
— Пусте говорення! — не втерпів грек і стиснув п’ястуки. — Убий його, а побачиш, яку одержиш нагороду. Ні тобі, ні твоїм гіперборейцям не снилося навіть про такі скарби.
Фарлаф сопів голосно і мовчки.
— Станеш патрицієм, дістанеш багряницю, золоте чільце, рабів, рабинь, гарних, наче ангели, багатств без міри, палату в Царгороді чи де захочеш…
— Гель, — прохрипів Фарлаф, — певно, що це стоїло би труда. Але, бачиш, у нас тверді закони. Звільни мене з княжої служби, а завтра ударю на нього… Нині не можу, я варяг, не грек, мене прокляли б усі грядущі покоління.
— Але поблагословить тебе бог, Панагія і заступник їх на землі — кесар. У них є засоби перемогти свого супостата, але вони не бажають собі розливу крові, Калокир знає, що робити, і цим разом не уникне загибелі син Ольги-християнки. Бачиш, отже, що своєю вірністю князя не спасеш, тому прискор кінець війни ударом меча, а розбиття війська залиши Циміскієві. Твої закони не досягнуть тебе біля його престолу, серед твоЇ? багатств. Подумай ще раз, а пізнаєш, що лише убивство може відвернути небезпеку війни від імперії. Тому стань рятівником миру, а світ винагородить тебе признанням, вдякою і значенням.
Фарлаф сопів голосно, стискав руки, переступав з ноги на ногу, вкінці встав.
— Що ж, протоспатаріє, згода чи ні? — наполягав грек.
— Згода! — прохрипів Фарлаф і відвернувся.
— Ха, ха! — сміявся грек. — Ти, брате, не привик! Але ось удар мечем, це лише хвилина! Трохи крику, замішання, а потім висота, багатство, добро, недосяжне для усіх тих, що бояться діл. Не велика штука боротися! Це кожний бик уміє! Але убити Святослава серед дружини його, це вчинок…
— Справді! — вигукнув Фарлаф. — Це вчинок Зігурда, що вбив Фафніра із засідки. По стежці сходив Фафнір до водопою, у ній викопав герой яму, а коли змій ішов по ній, вбив йому меч прямо у серце. Ніхто не називає цього зрадою. Піду ось і я…
— Під грати! — почулися за ними тихі слова, мов гадючий сик, а рівночасно голосно залунав добре відомий обом грізний голос князя:
— Взяти їх!
Шестеро чоловік кинулося на обох переодягнених змовників і пов’язало їх за одну мить.
* * *
Високо палали вогні на пристані. На столах та скатертях валялися останки пиру, який корсуняни заставили князеві та його дружині. Недогризені шматки напівкривавого м’яса, кості з вареної баранини та поросятини, кусні хліба, коржі, калачі. Великі мідяні казани з останками каші валялися довкола, похляпані пивом, медом та вином. У пісок були вкопані двовухі амфори з винами. Одні були порожні або навіть потовчені, довкола інших товпилися ще гридні, п’ючи та вигукуючи на честь ради міста та князя. Подекуди дзвеніли струни та сопілки, і співолюбні руські дружинники співали любовні та жартівливі пісеньки або хором заводили похвальні пісні князеві.
Скрізь панувала веселість і безжурність людей, що були певні перемоги над ворогом, що йшли у бій, мов у танець.
Лише у найдальшому куті півострова, під самим городським муром, було тихо і спокійно. Трохи не вся їда стигла у казанах і на столах, амфори стояли не нарушені, бочки з пивом вітрились на вільному повітрі. Тут стояли табором варяги, але ні один з них не сідав за стіл. Деякі, що посідали були, повставали зразу ж і пішли у збір, що обступив на березі моря гурток людей.
Чотирьох прибічних дружинників з щитами та списами стояло на чотирьох рогах, а між ними у багряній мантії князь у блискучому шоломі з золотистим гребенем і з мечем при боці. За ними видно було двох в’язнів, пов’язаних мотуззям, у порваному одязі, з забрудненим лицем та покривавленими руками. Позаду стояли старий воєвода Шварно і Мстислав, обидва у блискучих латах, з мечами в руках. Блиск огнищ відбивався у ясному металі кривавими рефлексами, які падали на обличчя присутніх і надавала їм суворого, грізного вигляду.
Князь ступив на камінь, який прикотили варяги з-під городської стіни, і підняв руку. Громада замовкла, хоч маком сій, і лише з віддалі доносився гомін пируючих русинів.
— Хоробрі вікінги, мої вірні гридні, слухайте мене і замкніть судове коло довкола цих двох та мене, щоб розсудити між нами правду і брехню. Як ви піддалися під мій провід, так я піддаюся під ваш суд. І якщо правда виявиться на моєму боці, стану і дам відповідь Фарлафові, коли він і де захоче.
Мовчки обступили варяги гурток і заговорили:
— Ти, князю, кажи слово! Від тебе йде правда! — казали одні.
— Фарлаф хоробрий воїн! — говорили інші.— У нього теж не було досі зради.
— Говори, говори! — закричали усі й замовкли, ждучи.
— Цей, тут присутній Фарлаф Ерікзен прийняв у мене службу, як ваш воєвода, і служив мені правдою кілька літ. За це одержував усе, чого слід жадати дружинникові, а крім цього, ще й вдяку князя і признання начального вождя.
По зборі варягів почулася мова одобрення.
— Але, — продовжував Святослав, — слабим був дух Фарлафа, а серце його тужило до більших скарбів та почестей, ніж я йому міг дати, і тому послухав спокусника грека Партенія, який за наказом грецького кесаря підмовив печенігів до нападу на мою прибічну дружину при волоці. Фарлаф мав залишити князя у небезпеці серед ворогів і вести вас далі аж до Херсонезу. Якщо мене були б убили печеніги, мав Фарлаф одержати певну службу і платню у кесаря…
— Як-то? — питали старші між варягами, — покинути конунга у бою — це зрада!
— Його життя належить до володаря! — казали інші.
У зборі настало замішання. Дружинники були крайньо озлоблені, раз тому, що не брали участі у бою, а також тому, що на них падала нечесть бути під проводом зрадника і боягуза, який тікає від ворога.
Але ось Святослав дав знову знак, що бажає говорити, і всі замовкли.
— Одначе напад не вдався. Боги допомогли мені розперіщити степових вовків як слід, не осоромили мої герої давньої слави. Тоді грек Партеній підмовив Фарлафа убити мене мечем, а Фарлаф… згодився! Чули ви таке, хоробрі, вірні вікінги?
Хвилину мовчали варяги. Відтак скажений рев вирвався з усіх грудей.
Миттю заблищали сотні мечів та ножів, всі бігли пошматувати зрадників, що затіяли нечуване досі між скандинавськими героями діло: убити власного володаря. Цей вчинок кидав на усіх варягів страшну, чорну пляму, а коли б був сповнився, кров усіх цих синів далекої півночі не змила б її. Тепер могла її змити кров зрадника. Тому бігли усі виточити її з Фарлафа. Але Святослав розняв руки, вартові простягли списи і мечі, товпа здержалася.
— Заждіть, хоробрі мої,— сказав, — я не бажаю месті, лише суду!
Потім, звертаючись до підсудних, спитав:
— Чи признаєшся, Партеніє, до цього, що бажав зрадою погубити мене і моїх?
Грек упав на коліна.
— Владико, кесарю, — лебедів, — клянуся тобі богом, пречистою'та усіма святими, що це неправда… Це лихі люди набрехали тобі, бо бажають твоєї і моєї погуби. Кесар хотів таке вчинити, але я не згодився і відраджував печенігам… Це Фарлаф учинив, бо кесар іменував його протоспатарієм… Я був би тобі все розказав, та боявся, бо варяг мечем грозив мені…
Партеній говорив скоро грецькою мовою і трясся увесь зі страху, його позеленіле лице судорожно скорчилося. Князь відвернувся з огидою від боягуза, деякі плювали з досади, а інші давали вияв своєму обуренню, викрикуючи:
— До гною з боягузом! Напоїти його гноївкою! На кіл з ним!
Але князь не дозволив варягам убити грека.
— Він не під вашим присудом, а під моїм, — сказав. — Я його сам покараю на цьому, що йому миліше від честі. Почекайте!.. Але ось ти, Фарлафе, чи також захочеш заперечувати вину?
Фарлаф мовчав.
— Як світ світом, не бувало цього, щоб варяг не то що покинув володаря, але ще приобіцяв його скрито вбити за гріш та почесті! Це нечуване, це страшне діло!.. І хто мав відвагу його вчинити, той повинен мати принаймні тільки честі, щоб признатися. Цим здійме він з свого роду хоч ганьбу, а потерпить лишень кару, яка змиє вину і нечесть.
Фарлаф поблід ще більше, але підняв гордо голову.
— Так, князю, і ви, товариші,— сказав твердо, — я піддався намовам ось цієї гадюки, але Одін остеріг конунга, слава йому за це! Ази не бажали зради і погані і шлють мене на темний нальстранд, бо бажають зберегти сина і внука героїв від страхіття і ганьби Гельгайму. Я розумію тепер великорозумність князя та ласку богів, тому признаються до вини. Судіть мене!
І з гордо піднесеною головою вкляк Фарлаф перед князем, а по зборі понісся гомін схвалення. До князя приступив Шварно і подав йому дерев’яну паличку, яку князь мав зламати над головою злочинця за знак смертного присуду. Але князь не вчинив цього. Рука з паличкою впала вздовж тіла, чоло нахмурилося, видно, князь думав над чимсь, і в ньому відбувалась внутрішня боротьба. Всі присутні мовчали, ждучи присуду.
Вкінці заговорив Святослав:
— Чи є хто у крузі, хто б не повірив у правду обвинувачення? — спитав, — якщо найдеться такий, нехай підійме руку, а я зійду з каменя і передам йому провід на судищі.
Ні одна рука не піднялася.
— Коли так, то ти, Фарлафе, винен у зраді та віроломстві, і я повинен убити тебе… Але я прощаю тобі, бо у твоїх намірах була велич гадки підтяти одним ударом меча або ножа основу світу, усю величну будову моєї держави, долю Візантії та Болгарії!
У зборі хвилину панувала мовчанка, але потім знову почулися крики обурення.
— Так не може бути! Це сором! Це ганьба! Під грати зрадника! Його зрада на нас і синах наших! Під грати, під грати!
Святослав махнув рукою і відкинув подану йому паличку, а Мстислав розтяг мотузи, якими був зв’язаний Фарлаф.