Глухарі осталися самі і ждали на синів. Але не діждалися їх сьогодні. Бачили тільки кільканадцять гуртків кінних парубків зі списами, топорами, луками, а навіть із арканами, вживати яких навчилися дуліби від татар. Всі вони їхали у напрямі боярського дворища.
— Щось ладиться! — сказав Глухар. — І дивно мені, що моїх хлопців ще нема. Треба хіба буде поспитати самому.
Старий узяв спис та топір і пошкандибав і собі під дворище. Та тут не знайшов нікого, а Аавор сказав йому, що боярин поїхав над Вовчий Вивіз, а коли вернеться, не знати. Занепокоєний вертався Глухар у хату розмоклим від ранішнього дощу шляхом. І ось на порозі хати стрів Василька, сусідського сина, який двигав на собі два ратища та два щити, меч і топір, а з ним був ще другий хлопець, який ніс два шкіряні каптани і два сагайдаки з луками і стрілами. На головах мали обидва великі шкіряні шапки, підбиті поветею. Вся зброя належала Давидові й Ігореві, і Глухар здержав обох у виході.
— Ви куди?
— Сотник казав.
— Який сотник? Може, соцький Лавор?
— Ні, сотник Ярослав.
— Ах!
Старий пропустив хлопців без перепони, але довго кивав головою та чухрався у потилицю. Та не сумували в хаті ні жінка, ні дочка.
— Таточку, — впевняла Олена, — тільки один Ярослав зможе нас визволити зі скрути.
— Так, певно! Тебе вибавить у кожному разі, але чи й нас, не знати! Зате зовсім певно: він і собі скрутить карк, і нашим хлопцям його надрушить. Стережи, боже, їх та його від нещастя!
— Не терликай, старий! — вмішалася жінка. — У тебе завсіди все молоде нетямуче й пусте, а мені видиться, що Слава любить-таки Олену більш життя.
— Ха-ха! Те знаю і я, тільки знаю ще дві речі. По-перше, що боярин не посилав би його у бій не для своєї користі, а його користь, як-не-як, завсіди вийде на шкоду нам. По-друге, залюблений жеребець, олень, парубок чи заєць — се одно, а очі дівчини — се таємне озеро, в якому втопився вже не один.
І старий Глухар зажурився не на жарт.
ВОВЧИЙ ГІРАЗНИК
Тим часом на чималій прогалині на схід від села зібралося до двісті людей. На пеньку, посеред зборища, стояв боярин Ратибор і підіймав з голови шапку на знак, що бажає говорити. Підіймав її тільки незначно, щоби не понизити своєї боярської честі, та люди, незвиклі до такої чемності боярина, замовкли, хоч маком сій!
— Люди, християни! — заговорив боярин. — Жниво скінчилося здебільша, і кожний із вас обчислив уже, скільки прийдеться тепер віддати на довг та відсотки, правда?
— Ох правда! — зітхнув мало не кожний.
— Коби тільки вистало! — обізвався дехто.
— Іменно, коби вистало! — підтвердив боярин. — Але я знаю, що тільки на мед та віск є ще ціна, а саме і сього, і другого у вас самих мало. На все інше нема купця, ні покупу, ні збуту. Нема і заробітку, кожний, бач, воліє обробити землю власними руками або заставити до праці власних рабів. Тим-то і не ціниться праця рук, і відробити довг годі.
— Ой годі!
— Скажете, може, щоб я зрікся відсотків? Майна в мене доволі, а всього тільки одна дитина, ну, і ще не ніч, ще не одно придбати можна. Правда?
Залягла мовчанка. Ніхто не надіявся, що боярин на те скликав усіх молодших громадян, щоби пригадати їм довги їх родичів та майбутнє рабство. Тим-то не один оглядався по боках на других, а дехто морщив брови і стискав кулаки у безсилій злості.
— Таки правда, боярине! — відповіло декілька голосів.
— Що ж, я радо зречуся всіх залеглих відсотків, та істи[21] зректися не можу, бо вона не моя, а мого сина та його нащадків. Се моя відумерщина, надбання мого життя, і, певно, нема між вами такого, що вчинив би таке і скривдив власних дітей…
Громада мовчала.
— Віддайте позичені гроші разом, так як дістали їх від мене, і подарую вам всі відсотки!
Знову та сама мовчанка, та злість уступала збентеженню.
Справді, боярин не мав права зрікатися добра власної дитини в користь чужих.
— Мовчите, господарі? Не під силу вам уплата? Так, так, я знаю, у вас самих круто, не то що, і будьте певні, що не тільки ви журитеся сим, але і я. Чи гадаєте, що мені мило бути вірителем усієї громади, п’явкою для кожного, ворогом для всіх? Ні! Я теж думаю про ваше добро і тому даю вам нагоду за одним махом позбутися довгу, а ще й прислужитися королеві, який, як знаєте, недалечко.
— Ба, король довгу за нас не відробить! — закпив молодий ще кметь Бортняк.
— Не відробить і не заплатить, се правда, але заплатити можуть його вороги вам на користь, мені на заспокоєння, йому на славу.
— Як-то? Яким світом? — живо питали люди.
— А ось Ярослав Судиславич, сотник, розкаже вам, що ми оба придумали на спілку сьогодні уполудне. Послухаєте його, так усі довги громади будуть заплачені, не послухаєте, то король, який саме у війні з татарами, певно, подбає сам про стягнення довгу з вас, без огляду на ваших дітей та вас. Ви ж татарські люди! Ну, на сьому слові бувайте здорові!
Отрок підвів бояринові коня, а по хвилі Ратибор щез за найближчими кущами чагарника. Ярослав глядів за ним добру хвилю, а там і повернув до громади.
— Панове громадо! Боярин каже правду, що ми татарські люди, бо платимо подимне татарві. Тим-то ніхто нам не поможе, хіба Куремса або Ахмат-баскак. Але хто сьому винен, що ми потатарщилися?
— Він, Ратибор, боярин! — загула громада в один голос.
— Звісно, що він. Та як гадаєте? Повірить вам хто чужий, коли йому таке розкажете? Я гадаю, що ні.
— Авжеж, що ні! — відповів Бортняк. — Слово боярина заважить більше, чим наше.
— Іменно! То ми підстережім отут, у вивозі, баскака і зловімо його, і безпечні будемо і перед королем, і перед боярином!
Якби грім луснув був отут, у середині круга, то не було би більшого зачудування у громаді.
— Баскак везе гроші з усієї Погоринної волості, а біля нього не більше сотні ратників. Нас є отут коло двох сотень, а в лісі, як знаєте, один наш стоїть двох татар! — переконував Ярослав.
Зразу не відповідав ніхто, врешті виступив Бортняк.
— Се правда, що ти кажеш, і нема сумніву, що при татаринові найдеться гріш, але як так, то чому боярин не відпускає з нами ні одного зі своїх ратників? А є їх у нього до двадцяти, самі молоді, тугі, добре озброєні парубії.
— Так, але всі вони не з наших, половці та чорні клобуки, — зауважив Ігор. — До того ж вони ще вчора кудись виїхали.
— Чи аби не зрада! — підхопив хтось. — Ми тут зловимо баскака, а вони наведуть на нас цілу хмару татар.
— Справді! — продовжував Бортняк. — Ти кажеш, Ярославе, що, зловивши баскака, будемо безпечні від короля й від боярина, але хто забезпечить нас перед татарвою, якщо вона візьме верх?
— А чи ви гадаєте, що я, вхопивши баскака, заведу його Ратиборові? Ха-ха! Боярин каже: віддай мені бранців і скарб, і збудешся довгу. Але при сьому він не хоче сам устрявати у діло, щоби в разі чого звалити на нас усю провину. Він скаже Куремсі: "Се не я, а ваші невірні холопи вчинили се. Покарайте їх, а мене нагородіть за те, що випустив ваших на волю!" Та гадаю, що те саме зможу зробити і я. Візьму в руки і бранців, і гріш, і ми розчислимося тоді з боярином за гривні й ногати, а решту візьмемо собі. Поб’ємо бранців чи випустимо самі, а провина останеться за боярином. У кого буде в руках баскак, у того буде і правда. Поняли ви мене гаразд?
— Поняли, поняли! — загула громада, яка аж тепер зрозуміла усі замисли Ярослава.
Справді, куди не міркуй, а план був добрий. Усе, що придумав боярин, повертав Ярослав у противний бік. Він переймав на себе роль Ратибора, а за те звалював на нього усю небезпеку і відповідальність. Такий оборот найбільше підходив до мужицького погляду на справу, бо давав і користь, і безпеку і не наводив нікого на гріх. Попри се, хоча і як ремствували всі на дружинний лад у державі, та все-таки свій князь, король чи хоч би тіун був кожному миліший та ближчий од татарина.
Наскоро проведено поділ ратників на десятки і обставлено ними увесь вивіз у лісі, де ліс доходив до самої дороги. Давида вислав Ярослав на Володимирський шлях, щоби дав знати, коли і куди наступатиме королівське військо, а Ігор з двома отроками повів стежу на стрічу баскакові.
Стежа вернулась під ніч і дала знати, що баскак з усією валкою ночує в Мощанці, дві милі від вивозу. Тому всі ратники повечеряли і поклалися спати у гущавнику, вижидаючи ранку.
Не раз буває, що природа серед тепла і цвіту у гарячий серпневий час нагадає собі прийдешню осінь з холодом, жовтим листям, понурим, свистячим вихором та дрібним, невгаваючим дощем. А тоді холодним ранком закутає весь світ у густу мряку, так що й не видно, чи є ще на деревах зелень, чи ні. Усяка співуча пташня і не гадає вилітати з гніздечка, і тільки змоклі ворони та галки покрикують хрипло у гіллі. Сонце десь губиться у валяві хмар, і тільки довгота дня нагадує ще літо. Кожному здається, що вже не мріяти йому про поворот ясних, теплих днів літа, що після мряки прийде дощ, а слідуючого ранку на зеленій траві придорожніх пасовищ покажуться білі п’ятна мокрого снігу.
Отаким був день, коли рішалася судьба села Чаброва.
Ратники Ярослава поділилися на чотири частини. З них одна стояла на шляху від Чаброва, і тут було двадцять щонайдужчих парубків з великими щитами, такими, що їх уживали лучники та пращники при облогах або при обороні. Ними можна було дуже легко перегородити шлях перед татарами і відперти наступ, якби звідусіль окружені вороги пробували йти пробоєм. Такі щити уживали чабрівці при ловах на полохливих звірят. Вони обгортали їх зеленню для непознаки і засідали поза ними куди вигідніше і певніше, чим у звичайній засідці. Вивіз углублювався в поземелля на сажень, а то й півтора, і пробігав так поміж стрімкими берегами на чверть милі. У тому місці, де з одного боку саклаки та ліщина доходили до самої дороги, засіла справа ціла сотня стрільців з луками в руках та короткими рогатинами напоготові. З лівого боку був непідшитий, високопенний ліс, і в ньому за деревами засіло тридцять найбільш тямущих, обережних мужів. Вони мали виловлювати всіх тих, що втекли б зі загального погрому. Вкінці четвертий відділ під проводом Ігоря засів у чагарнику найдальше від першого. Він мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони всі і ждали приходу татар. Ярослав був при найбільшому відділі. І ось серед загальної тишини почулося нагло три скигління канюка — умовний знак від заднього відділу.
— Ідуть! — сказав Бортнякові Ярослав.