Та забуваєте, панове, те, що келех терпіння народнього має дно і має вінця. І горе вам буде, коли ви попустите, що через вінця поллється. Тим паче—горе, що прийдеться рахунки зводити з темною масою, з гор'ем неуміркова-ним.
Ліна. Як-би всі були дуже освічені, хто-ж-би тоді працював?
Шах. Це, Галіно Федоровно, з другої опери.
Ліна (до Шаха). Адже-ж і ви дворянин?
Шах. Ми не дворяне, а люди... Підходить той час, коли всім треба буде забути, що вони щось особливе, коли родились у дворянській, а не в мужичій родині, забути легенду про чорну та білу кість.
Творогин (до Шаха). Нічого не розумію, побий мене Бог! Та коли ви... як би вам сказать... так вподобали бідного мужичка, то зостається тільки оддати йому свою землю, побий мене Бог!
Utax. І оддам, що-ж ви думаєте.
Творогин. Отеє, хай Бог боронить! Чи ви при своїм умі?.. Га?.. Чуєш, Іполіте?.. Це гірше, ніж сказати,, що Бога немає, побий мене Бог!
Іполіт Миколаевич. То панич жартує: він не стільки простак, щоб зробити таке глупство.
Шах (сміється). Слово чести, оддам.
Іполіт Миколаевич* Ні, ні, не повірю... А сами-ж тоді як? З катеринкою підете?
Шах. А у мене є голова, руки, та і вчився-ж я чомусь в універсітеті.
Іполіт Миколаевич. З ума сходить сьогочасна моло-діжь.
Творогин. Треба буде в дворянськім зібранні підняти це... як би вам сказать... питання. Це річ небезпечна: однім оддаси, а другі, сами захотять взяти, побий мене Бог!
Леонид. Стара історія!
Творогин (до Леонида): Вам добре балакати, коли за душею ні клаптя земельки. А нам непереливки!.. Сяка-така, заложена, перезаложена, а все—шматок хліба, побий мене Бог! А то—рівність... Ні, дякую за ласку. Яка в чорта рівність, коли торбиною пахне. Що?..
Ліна (до Шаха). От ви сказали, що треба забути про чорну та білу кість. Виходить, що Маруська повинна вважати мене за рівню?
ІІІах. А хоча-б і так?.. Що пані стратила-б від того?
Ліна. Або я зовсім безглузда, або тут щось непевне. Хто мусить працювати: хліб сіяти, страву готувати в пекарні, прибірати в горницях і т. и.?
Дуся. Не знаю, Ліно, чого тут не розуміти?.. Ми звикли з розумінням дворянин, дворянка єднати розуміння пана, що повинен тільки приймати послуги і не працювати. Скасуй перегородки між людьми, і життя саме позначе, кому що робити, завваж—робити, бо тих, котрі забажають жити не працею, життя примусить зійти зі сцени.
' Серж. Ходімо в сад, євгене.
(Євген і Серж ідуть в сад).
Ліна. І ви, Матвіє Львовичу, так думаєте?
Шах. Цілком згоджуюсь з євдокією Платоновною.
Ліна. Ну, на це я не згодна. Я звикла жити без праці і бажаю прожити без неї... На мій вік стане прислужниць...
Леонид. Чи стане?..
Ліна. Що?.. А там хоч трава не рости.
ІшУліт Миколаєві". Браво, Ліно! (Сходе з Платоном, Платоновичем з веранди). Співай, кохай, веселись, а помрем,—яке нам діло до того, що потім буде.
Шах (до Дусі). Може пройдемо в садок?
Дуся. Можна.
Ліна. І я з вами.
Платон Платонович. Будьте ласкові, не заводьте там при євгенові .своїх небезпечних суперечок.
Леонид. Чого ти жахаєшся? євген і без того це добре тямить.
ІІлатон Платонович. Ні, ні, він ще молодий. (До Іпо-літа Миколаевича). Страшно за теперішніх дітей: так і лізуть пробоєм, не озираючись. А діректор у нас не любить цього.
(Шах, Дуся і Ліна ідуть в сад).
Іполит Миколаввич. Мій Серж теж такий: ніяк не слухає батька.
Леонид (до Ольги). А ви, Ольго Іполітовно, чиїм поглядам спочуваєте?
Іполіт Миколаввич. Вона у мене ніяких поглядів не має. Покохала, бач, безнадійно...
Ольга (встає). Тату!..
Іполіт Миколаввич. Не буду, не буду... Яка-бо ти сердита, й слова не промов. Я-ж жартую.
Ольга (сідає). Жарти...
Іполіт Миколаввич. Ось ходімо, Платоне Платоновичу. (до Творогина). £ЙУ ти!., чуєш, дон-жуан старий! Буде тобі коло старих жінок припадати, хіба молодших немає, хе-хе-хе... Ходімо покажу вам свій новий екіпаж...
Творогин (сміється). Чудак!.. (До Вікторії Францов-ни та Тетяни Михайловни). Вибачте... (Сходять з веранди).
(Іполіт Миколаєвич, Платон Платонович і Творогин зникають праворуч за осокорами. Вікторія Францовна і Тетяна Михайловна сидять ще хвилину за чаєм, нарешті їдуть в кімнату).
Леонид. Чого зажурились, Ольго Іполітовно? Своєю піснею навів я на вас смуток.
Ольга. Піснею?.. Ні, я завжди така. Пісні життя иноді завдають більше смутку.
Леонид. Треба тікати од того життя, котре наспівує лиш журливі мелодії.
Ольга. Ви знов своєї... Ні, мені не втікти звідсіль нікуди... Ви не можете цього зрозуміти—ви захожий з другого мира, і ваші ідеали, ваші поривання не для нас... Наші шляхи не сходяться...
Леонид. Мені здається, що є тільки один певний шлях для кожного, хто має душу й серце.
Ольга. До того ще треба мати й сили, а також освічення. А у мене ні того, ні другого... Вчитись мені не дали, а в самої на це ні уміння, ні хисту. Працювати без цього,—не буде діла, бо нічого не тямлю, та й не лежить душа моя до праці.
Леонид. Хм... Ну, це инша річ...
Ольга. Слухала я вашу розмову і... бачу, що близько край...
Леонид. Який край?
Ольга (по хвилі). Я цілком згодна з вашою теорією про виродження: безсила, безвільна, лехкодушна панна, до того-ж іще й виродок. Бувають виродки талановиті, могутні, що мають силу завоювати собі життя й щастя, але у мене немає нічого,—порожнеча, пустка. Навіть бажати я не можу, як усі... Я бажаю тільки смерти. (Мовчать обоє в задумі). Ви зараз думаєте: чудна це панночка, хто ій забороняє вмерти, коли на те її бажання? що лекше над це?.. Певне так. Я й сама не насмію одповісти на це питання. Хто або що примушує мене тягти ще це навісне, безпросвітне життя?.. Ніхто і ніщо. Коли-б я вмерла хоч зараз, жадна душа не по-жаліла-б бідної, непомітної істоти, котра усім здається цілком нікчемною, лишньою на світі. А я живу... Ні, не живу, а тільки жеврію, тягну, як кажуть... Навіщо?
Леонид. Ви зневірились... Мені здається, що, коли у чоловіка зосталась хоч искра любови до життя, то на це є й причина. А коли знайти причину, то по їй можна знайти й рятунок.
Ольга (зітхає). Нї, Леониде Плагоновичу, не все так і лехко, як здається. Ви хочете дізнатись причини?.. Я вам скажу її. А ну, знайдіть рятунок.
Леонид. Спробую.
Ольга. Мене вдержувало ще... вдержувало кохання.. Тільки ви не смійтесь...
Леонид. За кого ви вважаєте мене?..
Ольга. Я кохаю... Кого?—Вам, звичайно, однаково. Але я сама жахаюсь свого кохання, тим паче, що... я помітила, що той, кого я кохаю, кохає другу.
Леонид. Хм... А ви залиште це, як даремну надію, та візьміться до самоосвіти. Ви мучитесь, Ольго Іполітов-но, бо вам бракує змісту в житті...
Ольга. Залишити даремну надію... Боже, і ви тієї!
Леонид. Я привик називати речі їх власним ім'ям, тому—вибачте, коли уразив вас.
Ольга. Ні, ні, тепер я сама бачу, що даремні надії... Боже... жити єдиною надією, самітно пестити її там десь глибоко-глибоко на самому дні, і вмить стратити... Це над силу.
Леонид. Я бачу, Ольго Іполітовно, що вам тяжко, дуже тяжко. Але невже у вас не стане духу побороти це почуття й забути його...
Ольга. Забути?.. Ні, мабуть дуже великі надії покладала я на це.
Леонид. Чудно. Я не зрозумію, як ви могли сподіватись,—невже вам подано на це який привід?
Ольга. Ні, жадного приводу не було. Це був сон... Але мені здавалось, що це річ можлива. Я ждала чуда...
(По хвилі). Боже, Боже, що буде далі? Де вихід? Навкруги одна гидота, пітьма... Блиснув ясний промінь — і згас, а з ним погасла й та дивная мрія, яка примушувала мене забувати моє безталання... Чужа, всім чужа, самітна...
Ліна (виходить з Євгеном із саду). А ви й досі сидите? Чого ви обоє такі кислі? Весело мабуть вам?.. А Матвій Львович та Дуся поїхали на човні. Кликали й мене, та я лякаюсь. (Сідає на Орелі. До євгена)— Чом-же ви, паничу, не купались? Ха-ха-ха!..
@вген. Паскудство! Леонид. Чому ви смієтесь?
Ліна. Як-би ви знали, що вигадав Серж... Як тільки Матвій Львович сів у човна, недалеко у вербах щось шелеснуло у воду. Зчинився вереск. Він думав, що хто потопає та мерщій туди... ха-ха-ха!..
Ольга. Ну?
Ліна. І в кущах наскочив на дівчат, котрі хутко одягались. Що таке? Ха-ха-ха... Вони купались, а Серж роздягся в кущах і прожогом кинувся в воду коло них. Вони, мов навіжені, з річки. Ха-ха-ха!..
Леонид. Одначе панич не дуже перебірливий на жарти.
Всеволод (виходить із кімнати на веранду). Ліно, а йди лишень на хвилину сюди.
Ліна. Не хочу. Що там таке? Почув сміх і зразу біжить, думає тут бо-зна що.
Всеволод. Йди, коли велю, дзиго! треба...
Ліна. Мені й тут не погано,
(З правого боку виходять Творогин, Платой Платонович і Іполіт Миколаевич; за ними—Ганна з дитиною).
Творогин (побачивши Ольгу та инших). Хм... скандал в благороднім семействі, та й годі, побий мене Бог!
Іполіт Миколаевич (до Ганни). Одчепись ти, ради
Христа! Що я можу заподіяти? Подавай в суд. Не же-нити-ж його на тобі. *
Ганна. Я, пане, й не пішла-б за його... і очей не по-казала-б сюди. Та коли-ж мені їсти хочеться, а на роботу з дитиною не беруть.
Іполіт Миколаввич. Однесла-б у воспитательний у місто, позбулася-б клопоту.
Ганна. Ні, вже коли емірати, то вкупі...
Творогин. От дурна! Та ти вклонилась-би панові Тво-рогину, Михайлові Івановичу,—він-би тобі враз жениха знайшов... хе-хе-ле, побий мене Бог! А то як же таки... Це не довго й під тином подохнуть. А що ви думаєте? побий мене Бог!.. Біда з цими дівчатами...
Платон Платонович. євгене, ти йшов-би до Сержа у сад, чого тут трешся?
Леонид (набік). Так, з огню та в полум'я.
(Євген одходить неохче до саду, стає й слухає).
Іполіт Миколаввич. Ну, йди собі, я нічим не винен. Бачила, що хлопець, було-б не лигатись з блазнем.
Ганна. Пане, я й в суд не подаватиму, тільки дайте хоч що-небудь... їсти нічого, на роботу не беруть... (Плаче).
Ольга (впродовж всех розмови сиділа й слухала з поширеними очима). Боже!.. (Гистерично ридає).
Леонид і Платон Платонович (метушаться коло неї). Води, води!
(Всеволод виносить'в кухлі).
Іполіт Миколаввич (виймає гаманець). На десятку та не ходи сюди більш, коли не хочеш мене росердити. У мене он дочка—баришня, а ти тут... хоч-би4посоромилась.
(Серж виходить із саду; побачивши Ганну, знову зникає в кущах. Із саду виходять Шах і Дуся і підходять, зацікавлені сценою).
Ганна. Од сорому ситий не будеш.