І тобі кортить?
Маруся. Мовчи, а то плюну межи-очі.
Іван (сміється). Не журись, дівко, цього добра дістати, як носа висякати, не счуєшься, де воно й візьметься.
Маруся. Піди Улиті своїй розкажи.
Іван: Улита, голубко, зна й без того, почім хліб і почім сіль: її не проведеш білим личком та чорними бровами.
Маруся. Куди ж пак! Задається своєю Улитою.
Іван. Чого там задається? Кажу тільки, що вона не повія, та й бачила, як люде живуть. А це хіба люде?... Де вже я не служив: був у Крутицького, був у Дов-баша, служили разом з Улитою у Яворського, а такої мерзоти не бачив. Що дід, що батько, що син—усі однакові. Бідна пані вже й рукою махнула на їх, нічого й не каже, сердешна. А панночка? Иноді плаче бідна. Хоч-би її посоромились. Он у Яворською дочка: сама праве окономією, він усе їй дозволяє. Розпусти не терплять обоє і між робітниками, не то, щоб самому за дівчатами бігати. І вона весела,, і батько веселий, і робітники довольні. А тут... пху! гидота!
Маруся. А стара пані? вмерла, чи що?
Іван. То-то-бо й є, що він до того й удовець. А тут і пані жива, а ладу немає. (Мете хвилину мовчки). Та тут і в старовину, кажуть, було не ліпше: коли не вішались, то різались, або топились... Сьогодні дід Гнат казав, що на горіщі цю ніч знов щось стогнало. Він з переляку перестав і в торохкало калатать, пішов на тік і зарився в солому. Цілісеньку ніч, каже, дріжаки ловив.
Маруся. Бреше, спав мабуть.
Іван. Чому бреше? Я і сам забіг-би безвісти, як-би почув... Аджеж ти чула, що люде кажуть?
Маруся. Що?
Іван. Як років сорок тому повісився на горіщі старший брат нашого пана. Він, кажуть, покохав циганку з табора і хотів одружитись з нею, а старий батько якось дізнався про це і звелів вибити її батогами і прогнав увесь циганський табор. Син пішов тоді й повісився.
З того часу старий і обезглуздів, кажуть, бо дуже любив сина.
Маруся. Дуже любив, а довів до того, що той повісивсь.
Іван. Люде так кажуть.
Маруся. Люде брешуть, а ти за ними.
Іван. За що купив, за те й продав. Всі брешуть, одна ти правду кажеш. (Підв'язує стьожку коло коміра): Мені здається, що вони всі не вмруть по-людському: або повивішуються, або хто повбиває. Я перший почухав-би руки на паничевих ребрах.
Маруся. Ой-ой! чому це ти такий лютий?
Іван. Учора бачив, як панич підлабузнювавсь, до Улити, коли вона виходила із загону. Побачив мене й повернув у сад.
Маруся (сміється). Гляди, ще прийдеться покривати.
Іван. Ну ні, у тієї, не розживешся. Казала, що, коли чіплятиметься у-друге> то старій пані жалітиметься.
Маруся. Дуже він слухає матері. (З передньої входить Микола Лукич). Ось ще золото в ганчірці.
Микола Лукич (нишком озирається й спиняє свій погляд на Марусі). Хи-хи-хи... Мань-мань-мань...
Маруся (нахабно)'. Чого ротяку роззявив?
Микола —Лукич. Мань-мань-мань...
Маруся. Що я тобі,—корова чи що?—манькаєш.
Іван. Пху!.. Ти подивись,—зубів немає, три чисниці до смерти, а залицяється.
Микола Лукич (підходить ближче до Марусі). Мань-мань-мань...
Іван. Хо-хо-хо! (Стежить за сценою і регочеться).
Маруся (стає насупроти Миколи Лукича, береться руками в боки і з призирством дивиться на його). Ну?...
Микола Лукич (підходить до неї й бере пальцями за підборіддя). Хи-х-хи...
Маруся (б'є по руці). У-у, гидкий! Пху! геть! а то як штовхону, то й ноги задереш. (Витирає об плече підборіддя).
Іван (падає од сміху на стулець і береться за живіт). Ой, пропаду!..
Микола Лукич. Хи-хи-хи... (Шкандибає слідком за Марусею). Мань-мань-мань....
• Іван. Хіба ти не бачиш, Марусько,—він закохався в' тебе.' (Регочеться). Пайдить же тобі: всі троє липнуть, як мухи до меду.
4
Маруся (до Миколи Лукича): А щоб ти сказився, смердючий! Витри ротяку, иш (показує йому на рот),. аж слина з рота... Пху! .
• Микола Лукич (витирає рукавом рот). Хи-хидхи...
± Маруся (перекривляє, зморщивши видок). Хи-хй-хи! Й слова вже не промове, а лізе... (Переміняє тон) Голубе сивесенький, ти мабуть кохаєш мене? (Підходить до його і вдає з себе ласкаву й закохану). •
Микола Лукич (радіє, як дитина). Хи-хи-хи:..
Маруся (гладить його по лисині рукою). Кохаєш? А, соколе ясний. Ось тривай! я закрию лисину,—зовсім козак будеш. (Підвязує його ганчіркою, як хусткою; нарешті відступає, береться руками в боки й пританцьовуючи співає перед ним):
Покохала полковника, Великого пана, . А він, старий, без мундера, Ще й сорочка драна.
Іван. Хо-хо-хо!... Ой, пропаду! (Схиляється од сміху на стіл; щітка падає й зачіпає старого по спині. Він скаженіє, повертається до Івана й піднімає однією рукою костур, щоб вдарити його. Іван хутко схоплюється, хапає щітку й тікає • на другий бік кімнати. Старий з мурчанням— і сопінням шкандибає • за ним, силкуючись дістати його костурем. Іван перебігає на другий кінець і стає в оборонну позу. Маруся регочеться аж падає).
Вікторія Францовпа (входить з передньої) за нею
Ліна і Всевволод з картонками і парасолькою під рукою). Сюди, сюди, голубчику! (Помітивши сцену, стає і спліскує руками). Що це таке?
Іван. То не я, пані, їже Богу, не я. То Маруська.
Маруся. Бреше він, пані...
Микола Лукич (ще не баке нікого; він скористувався тим, що Іван став: підходить і б'є його костурем по плеках але це йому не лехко далось: він трохи не впав).
Всеволод. Ого! дідусь і досі воює.
Вікторія Францовна (піддержує старого). Тату, що ви робите?. (Розв'язує йому на голові ганчірку. Маруся зникає у двері на веранду).
Микола Лукич (мов спійманий школяр). Хи-хи-хи...
(Картина).
ЗАВІСА.
Дія друга
Тихий липньовий вечір. Двір, посиланий жовтим піском. Просто—сад. Ліворуч —веранда; праворуч—де-кільки гіллястих старих осокорів; під ним—ореля, далі, до саду, дві садових лавки.
їполіт Миколаевич і Ліна сидять і тихо гойдаються на орелі. Посеред кону Серж муштрує молодого сетера. Всеволод сидить за столом на веранді і пиляє лобзиком рямку; він зрідка кидає погляд на батька і жінку. За садом чути, як робітники купаються й вигукують: у-ух а-а і т. и.у а другі співають пісню: "Ой, із-за гори та буйний вітер вієи. Смеркає. Здалека доноситься кування зозулі.
і полит Миколаевич (приспівує робітникам). Ой, там удіво-о-онька та й пшиниче-е-е-еньку сіє... Ой, там удівонька та й пшениченьку сіє... Ти хотіла-б бути удівонькою, Ліно?..
Ліна. Гм...
Іполіт Миколаевич. Що?.. Звісно, не з юрмою дітей на шиї, а молодою, повною жадоби на життя, пишною королевою з цілим роєм поклонників, мов планида з сопутниками. Вони, не вгаваючи, сипали-б на тебе, мов із рогу достатків, милощі, зітхання, молитви?.. Хохіла-б?
Ліна. А хіба добре бути удовою?
Всеволод. Ти, тату, вигадав-би иншу тему для розмови.
Іполіт Миколаевич. Мовчи, мовчи, дурашка! пиляй отам собі.
Серж. Гектор! назад!... Гектор!!
Іполіт Миколаевич (до Ліни). Питаєш, чи добре?.. А ти як гадаєш? І старі, й молоді, мов перед богинею, клали-б перед тобою й заміри, й надії, навіть життя...
Хотіла-б бути повелителькою! одне твоє слово, одии погляд, і кожний ладен останнє зітхання принести до твоїх ніг?,. При твоїй вроді, при твоїй вдачі це річ можлива...
Ліна (сміється). Вигадаєте. А Всеволод?..
Іполіт Миволаевнч. Всесолод? Хе-хе-хе!.. знайшла лицаря!.. Всеволод чорт-зна-що-7-маруда. Хіба він тямить, яким скарбом володіє? У цьому ділі він, з його сухим, міщанським світоглядом—нетяма. Його порожній, нікчемній вдачі не личить кохати таку перлину, ціни якій він не здатний поставити. Він... хе-хе-хе... він.—жаба, закохана в вулкан... Тобі треба справжнього лицаря.
Всеволод. Хм... (круте головою).
Іполіт Миколаввич (до Всеволода). Що? Хе-хе-хе..► не подобається?.. (До Ліни). Ти мене пркохай, Ліно. Я теж вулкан, як і ти... Не віриш? Справжній Везувій... Хе-хе-хе...
Ліна (сміється). Старого?
Іполіт Миколаввич. Я старий?—"Любві все возрасти покорни", Ліно... Ти подивись у мої очі,—хіба вони не горять палючим вогнем жаги? хіба вони не світяться молодим коханням? хіба не обіщають безмежного раювання?., га?.. Хіба вони стратили здатність покоряти серця жіноцтва. Перед їх поглядом не зможе встояти навіть найхолоднійше, крижане серце красуні... Ого? (Нахиляється й нашіптує на ухо Ліні. Голосно). Слово чести!.. Хе-хе-хе...
Всеволод. Тату, обережніш, а то...
Серж. Гектор!.. Всеволоде, чом ти не доси йому в пику*..
Іполіт Миколаввич. Дурашка, я-ж жартую... (До Сержа). Що?!.. Що ти сказав?
Серж (не звертаючи уваги). Те, що почув.
Іполіт Миколаввич. Ах, ти-ж блазень! (Раптом встає з орелі; дошка трохи не перекинулась).
Ліна. У-ух!.. (Регочеться, вхопившись за верьовку).
(Серж 6іє бичиком собаку й тікає в сад).
Іноліт Миколаевич (придержує дошку й сідає знов на неі). Pardon!.. Бач, Ліно, серденько моє, яких синів вигодував: один ладен батькові в пику заїхати, а другий ревнує. Та до кого-ж?;. Майже до дочки! Одна ти, голубко, жалієш мене. Не варт мати дітей, Ліно, а то вдадуться отакі шибенники... Та й тому іще, що*... (Обнімає Ліну обережно за плечі й нашіптує на ухо). Хе-хе-хе...
Ліна (бс$ його віялом по губах). Ах, ви-ж гріховодник старий!
Всеволод (кидає лобзик об стіл). Це чорт-зна-що! Ліно, геть в хату!..
Ліна. Як це пристойно!
Всеволод. Чуєш? кому я кажу?
Ліна. Зараз.
Іноліт Миколаевич. Ну-ну, ти, Буй-Тур-Всеволод... не так грубо!
Всеволод. Що-грубо?.. З тобою хіба так треба?.. Приїхав, мов до батька, а він—бач... Це й на станцГї мені остогидло...
Вікторія Францовна (виходить з кімнати на веранду). Чого це ви гоміц підняли на .ввесь двір?
Всеволод. Скажи йому, мамо, щоб не дуже дозволяв собі. Іди в кімнату, Ліно... (В бік). А то я не подивлюсь, що батько...
Вікторія Францовна. Іполіте!..
Іноліт Николаевич {підходить й бере її за стан). Не хвилюйся, голубко, й не слухай його: він, дурашка, ладен Бог-зна чого на батька наговорити. Йди, серце, в кімнату, тобі небезпечно на вохкому повітрі. (Цілує їй руку).
Вікторія Францовна. Ти вже умовився на завтуа з робочими?
Іноліт Миколаевич. Я й забув. Зараз... Йди, йди, серце. (Вікторія Францовна і Ліна ідуть в кімнати). А ти вже й розпустив язика,—знаєш же, що матері заборонено хвилюватись.
Всеволод. Розпустив... А ти не чіпай, чого не слід.
Іполіт Миколаевич. Хе-хе, чого не слід. Нічого ти не розумієш, ти—власник, і людські закони не про тебе утворені. Для мене один бог—врсда; і як же ти можеш мені заборонити кланятись моєму богові?
Всеволод.