Зачим діти? Ви ж чуєте, звуть мене бабуньою.
— Так, так... гарненькі дітки. До бабусі прийшла, чорноока? — нахилився Кавун до дівчинки, ласкаво усміхаючись. Дівчисько перелякано дивилось скоса на шаблюку.
— У мене теж отака... Настя. Гарна дівчинка... І ти гарна... Як тебе звуть?
— Роза,— похнюпившись, відповіла та.
— Так, так, маладчина, умниця. Велика рости, отака-а велика.
Він вхопив дівчинку під пахви й високо підняв над головою.
— Гарадавой!! — почувся поблизу прикрий, пронизливий голос.
Кавун побілів і, повернувшись, став як стовб, приклавши руку до козирка. Рухля моторніш заметушилась, складаючи свої вузли.
— Хе... ето називаєтся га-ра-да-вой...
Нецензурна лайка. Натовп зменшив ходу, розмови вщухли. Пронизливий голос луною пішов вулицями й різав вухо.
— Ето на-зи-ва-єт-ся гарадавой... хе!..— пирхав пристав.— Он на пасту з жі-де-ня-та-мі паршівимі нєжності затеял... У-ух ти,— доточив він лайку, принизивши голос і блискаючи очима.— Пагаді,— засичало начальство далі,— я тебе накажу, как нужно стаять на пасту... Утром явішся ка мне, слишіш?
— Так тошно, вашскобродіє, винуваті..
Пристав одійшов, пирхаючи. Вулиця знов загомоніла; чутно було дуже неприємні епітети на адресу суворого начальства.
Кавун з півхвилини стояв отетерілий, нарешті звірюкою накинувся на Рухлю, пхнувши дівчинку в спину. На вулиці розітнувся дитячий лемент.
— Прибери звідсіль своїх жиденят, падлюко!
— Зачим ви обіжаєте дітьо? — кричала Рухля.— Що воно вам іздєлало?..
— Замовчи,— тупав ногами Кавун.— Прокляті! Погибелі на вас немає!
— А ти не штовхайся. Разві вона до тібє на руки лізла?.. Міша, Роза, домой!..
Знов гомін натовпу, човгання по пішоходах, тихий шепіт тополів, зітхання каштанів. Місяць, жовтий, як цитрина, піднявся за річкою й насмішкувато дивився на місто.
Кавун підправив ремінь на плечах, обсмикав мундира й вийшов посеред вулиці "на пост".
Його душила злість і ненависть до всіх, а в серцю глибоко-глибоко, мов шашіль, скрипів червяк заздрості до балакучого безмундирного натовпу.
1907