Кому спаде на думку, що я тут? А там — перестрибнув паркан і — до побачення. Нічка-матінка не зрадить".
Перехиливши драбину на стіжок сіна, я хутко видряпався наверх, відштовхнув драбину знов на ожеред з соломою й тихо поліз на другий край стіжка. Ліг і почав дослухатись. Ще довго в темряві метушились і кінні й піші люди на вулицях, на майдані, на шляху. Чув я, як перегукувались верхівці по ячменях, пересвистувались городовики по слобідці й біля контори, і се починало забавляти й смішити мене.
"Невже ото стільки пильної уваги до мене? Не думав, що дочекаюся такої шаноби,— сміявся я.— А проте кепсько. Се значить, що візитам моїм сюди прийшов край. А Наця ж?.."
Я мимохіть повернув голову й утопив очі в той бік, де, на розі слобідки, в крайнім балагані, жила вона з батьком. В присадку світилося. Певне, вечеряє старий Гайдай з дочкою за знайомим столиком на одній ніжці та разом дослухається до того, що діється на вулицях. Радіє чи журиться? Певне, радіє глитаюга, що так сталося: йому ж сей страйк влетить у копійку. А Наця?..
Серце мені солодко занило. Уявив, як тривожиться вона: знає ж, безперечно, що то мене шукають усюди, знає — і душа в бідної не на місці. Може, плаче... Напевне, сидить уся в сльозах, а батько сердиться. Можливо, що докоряє моїм знайомством. Я не спускав очей з ясної плями у вишнику — єдиної сьогодні на всю слобідку. Старий Гайдай, очевидно, не боявся ні трусу, ні арешту й не ховався в хаті. І сей вечір для нього був незвичайний тільки тим, що його артіль у сю мить не в шахті, а тому глибока кишеня хазяїна сьогодні, як і вчора, не погрубішає на певну вираховану давно міру. А вона... Певне, так, як і я, ловить згуки нічної тривоги й по них силкується відгадати, що діється — бажане чи небажане. Небажане — се коли мене ув'язнено: бажане — коли я втік гаразд. Гармидер потроху затихає; для старого батька не таємниця, що мене не впіймано, і Наця заспокоюється і з блискучими від задоволення й радощів очима дратує батька раптово відмінним настроєм.
Так мені здавалося, таку любу мені картину малювала моя фантазія. Не думаю, щоб тут особливу ролю відіграло моє виключно вигідне для фантазування мешкання на несподіваних високостях. Се була простісінька собі логіка. Вона — кохає мене без міри, ergo[2] — сумує, коли мені загрожує небезпека, і радіє, коли дізнається, що небезпека зникла... Дослухаюсь і чую бренькіт гітари. Виходить, я не помилився: моя Наця моє визволення святкує піснею. Чудово, і бовдур я буду, коли сієї ж таки ночі не побачу її, не обійму міцно, не поцілую.
А довкола й справді потроху затихало. Я чув, як один по одному під'їздили до стайні козаки, порались недалеко від мене, за ожередом соломи, біля коней і голосно балакали,— про що саме — трудно було розібрати. Лаяли, мабуть, і мене й тих, хто послав їх ловити мене. Запанувала тиша. Шахта мовчала, немов заснула, і соловейкові в саду за конторою ніщо вже не перешкоджало виливати свій захват. А мені не лежалося на стіжку, і я нетерпляче чекав, поки затихне останній крок на вулиці і козаки на стайні, ляжуть спати.
Спуститись на землю було зовсім не важко. За хвилину я вже перестрибнув безгучно паркан, зігнувшись пройшов до рогу й оглянув вулицю. Було темно, і тільки десь далеко, за конторою, яснів електричний ліхтар. На вулиці ні духа. Я швидко перебіг шлях і опинився біля Гайдаєвого присадку. Тихо переліз через низенький частокіл, бо зокола небезпечно було стояти. В гущавині бузку й вишень було темно, як у льоху, а світло лампи на столику біля ганку робило пітьму ще більш непрозорою. Я став і прислухався. Недбалі акорди й перебір струн на гітарі свідчили, що той, хто грає, витає десь далеко думками, може, глибоко сумує й приграє своєму сумові на струнах. Так, я добре розумів її настрій, я розумів, що він подібний до мого. Се хвиля — коли за мить побачення можна віддати все. Я благословляв за се і обставини, що дали мені змогу пережити такий момент, і свою пригоду, і козаків, і поліцію... Витерплювати далі було несила, і я трохи не прожогом продерся крізь кущі і став перед нею...
Не перед нею, власне... Те, що я побачив, так оглушило мене, що я тільки потім, сидячи в тюрмі, пригадав потроху, дійшовши до пам'яті, все... Пригадав, що Наця сиділа на ослоні за столом, схиливши голову на плече молодому, з чудовими білявими усами, поліцейському надзирателеві, і мрійно перебирала своїми хорошими пальчатами на струнах. Новенький, з блискучими ґудзиками й вузенькими сріблястими погонами мундир щільно обтягував його струнку фігуру. Я іменно докладно пригадую собі, що на нім був напрочуд гарно пошитий мундир, і мені, я теж добре пригадую, блискавкою мигнула невість чого химерна думка про те, що коли б на мені був завше студентський мундир мій, то... сього не сталося б. Та се була мить. Угледівши мене, вони обоє схопилися, ніби хто підкинув їх, і з жахом витріщились на мене — Наця своїми синіми озерами, а він... А втім, я не бачив його — я ще раз, останній раз, поринув поглядом у ті озера і очунявся тільки тоді, як двоє поліцаїв вчепилися в мої лікті. Наця скрикнула і заридала, впавши головою на стіл. Чого? З ляку?.. від несподіванки? з каяття?..
Чи ж знаю я, коли ось уже четвертий рік не бачу та й не хочу бачити її, тепера жінку N-ського пристава, колишнього поліцейського надзирателя?.. Чи ж знаю я, чого вона ридала тоді?..
Не знаю... Я тільки знаю, що... пустка душа моя, занедбана безпорадністю, пустка, що чекає на нового мешканця, який зігрів би холодні стіни її палом кохання, а в мою працю, високу над усе, але холодну, повну розуму й розважності, влив би огонь безумства. Пустка чекає на нового мешканця... Що?! То буде знов Наця?..
Ат, чорт його бери! Нехай!.. Що можна мати проти сього, коли в тих Наць такі чарівні озера замість очей?..
Нехай!..
[1] Слідами апостолів (латин.).
[2] Отже (латин.)