А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.
— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.
— Що?
— Віспа... віспа прищепилася.
— Віспа? На носі?
Лікар аж рота роззявив від несподіванки.
— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.
Каюченкові обридла ся комедія.
— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.
— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?
— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.
— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.
— Отже ж, прищепилася.
— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.
Лікар знову здригнувся від реготу.
— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.
— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.
— На мене... я б його й близько не підпускав до хворого.
— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!
— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.
— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.
— Ну, дурне... годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.
Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.
— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.
— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, "П'ять Хом"!
— Можна... А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.
— "П'ять Хом", кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.
— "Согрішихом, беззаконовахом"... Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він...
— Ну-ну, се ж тільки два "Хоми",— сміявся лікар...
"... Неправдовахом перед тобою",— провадив далі Смалець.
Каюченко плюнув і одійшов до вікна.
— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: "Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!" — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.
Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.
Нарешті лікареві набридло сміятись.
— Клич,— звелів він Смальцеві.
Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.
— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.
В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.
— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.
— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.
— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.
— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.
— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?
Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.
— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє...
— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.
— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.
— Гаврило.
— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.
Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.
— А на прізвище?
— Синько, ваше благородіє.
— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.
Каюченко обурився:
— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж... я не знаю, як і назвати.
Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.
— Ах, так... Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?
— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.
— Точно так, ази знаю.
— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:
— Яка се літера?
— Ши,— відповідав йому шахтар.
— А отсе?
— Ри.
— "Ри"... Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?
— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.
— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик... сволоч, значить.
— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.
— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.
— Покорно благодарим, ваше благородіє.
Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.
— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?
Парубок злякано подивився на лікаря.
— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.
Парубок хитнувся й промовив пошепки:
— Охляв... два дні не їв...
— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?
— На Семенівській.
— За віщо прогнали?
— Сам кинув.
— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.
— Молоде, сказано...— додав старий шахтар.
— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде... Все й лихо від сих молодих... Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?
— Грамотний.
— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.
Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:
— Се що?
— Ю.
— А се?
— Ер.
— А се?
— Ен.
Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.
— Иш ти... Та ти, бачу, професор. Хм... "Ер"... "єн"... хе! Одразу видно, що з тих...
Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.
— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.
— А... а... квитка? — промовив глухим голосом робітник.
— Квитка?.. Хм... не буде тобі квитка: ти — хорий.
Каюченко здивовано знизав плечима.
— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.
— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.
— Але мені дивно...
— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.
В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.
— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?
Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.
Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики "кукушки".
Каюченко підійшов до вікна.
— А що там таке? — спитав його лікар.
— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?
— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.
До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.
— Ваше благородіє, людину зарізало.
— Де?
— "Кукушкою".
— А ви ж куди дивилися?.. Що йому там одрізано? Смалець, піди.
— Надвоє перерізано. Сам кинувся.
— Хто ж то?
— Якийсь високий парубок. Вийшов звідсіля, підбіг до "кукушки" й кинувся під колеса. Машиніст не встиг і "кукушки" зупинити.
— От сволоч! — вилаявся лікар і гидливо скривився.— Несіть у лікарню. Смалець, піди.
Стрілочник і Смалець вийшли.
Каюченко повернувся до лікаря й злісно промовив:
— Се, запевне, той парубіка, котрому ви не дали квитка.
— Ну, то що? — зиркнув на нього лікар.
— А то, що ви винуваті.
— Як саме?
— Він же здоровий і... два дні не їв.
Лікар замішався, зняв окуляри й почав їх протирати хусткою до носа.
— Хм... хто ж його знав, що він такий... необачний... Я, признаться, подумав, чи не з тих він... із забастовщиків. Дуже великорозумний... Аякже... "ер", "ен"... хм!.. Всі вони здебільшого кажуть: "ри", "ни"... А тепер, знаєте, строго. Сі, дуже вчені, взагалі елемент не того... хм!... Оказія, та й годі...
Каюченко взяв бриля, зневажливо зиркнув на лікаря й кинув йому, виходячи з прийомної:
— Ех, ви!.. "Ер", "ен"... Коновали ви, а не лікарі, і душа у вас коновальська. Ноги моєї не буде тут більш!..
Він люто грюкнув дверима й вийшов.
Лікар замислився на мить, заховав окуляри, потім витяг цигарницю й запалив цигарку.
1910