він мріяв про інше: йому конче треба було, щоб стріла влучала за сімдесят п’ять ступнів у ціль.
— Слухай, хлопче,— наприкінці сказав він стрільцеві,—
ти стріляєш дуже добре, але лук твій слабкий. Я спробую зробити лук по-своєму, і тоді ми вдвох стрілятимемо: я теж почну вчитися... , ^
— О, тоді я ворон і галок битиму... *а може, й дику качку!
Одне слово, хлопець був у захваті, і вони, повернувшись
додому, взялися до діла: хлопець кинувся по дворах, щоб
знайти великого дубового обруча, а попович подався по залізних склепах шукати сталеву пружину.
Через два-три дні все було добуто за допомогою гаманця поповича,— навіть бичача шаповальська струна,— і попович заходився споруджувати лук. Хлопець був у телячому захваті від цієї нової зброї; особливу втіху давав йому дзвін тятиви, що супроводжувався довгим завмираючим звуком; лук був тугий, і натягати цю тятиву було важко... Але хлопець нею дзвонив, тренував м’язи і божився, що він невдовзі буде орудувати нею як слід.
ІДо ж до стріл, то вийшла була суперечка. Попович пропонував робити їх із сосни й оперити з одного краю, як те роблять дикуни, але хлопець обстоював очерет, в останнє коліно якого погоджувався вставляти сосновий циліндрик; до наконечника ж стріли неодмінно вимагав цвяшка з загостреним кінчиком. Попович надав йому право постачати стріли, і через день їх було заготовлено десяток.
Стрільці негайно пішли випробовувати свою зброю в межигір’я за Кам’янцем, куди повів хлопець:' воно було найглибше, і верхній край стрімчака підіймався вище двадцяти сажнів, а на ній угорі ще росли й дерева.
Коли вони опинилися коло підніжжя скелі й хлопець пустив стрілу вгору, то вона полетіла й зникла з очей. Хлопець почав стрибати на радощах та й Хоздодат вкупі з ним.
— Ось вона! Дивіться! Як голочка! — показав він рукою на блискучу рисочку, майже цятку, що спинилася на мить у повітрі; день був сонячний, а тому очерет виблискував золотом.— їй-богу, вище за лаврську дзвіницю!
— Вище — не вище, а, без сумніву, вище тих дерев,— був у захваті й попович.— А давай ось що: повісимо на тому яворі ось ці дві склеєні папірчини й почнемо^звідси влучати в них.
— Давай! — І хлопець кинувся з подвоєним аркушем через бічний вихід дертися по виступах каміння й по звивистій небезпечній стежечці вгору. Через півгодини він показався на вершині кручі й поліз по гілляках, що розляглися над проваллям, на верхівку явору, де й почепив ціль. Тільки, надвечір могли наші нові Робінзон і П’ятниця відкрити стрільбу в ціль. Хоздодат пустив стрілу, але вона не влучила навіть і в явір, а хлопцеві стріли всі лягали на гілляках явора, та з десяти стріл влучила в папір тільки одна.
Хоздодат був дуже задоволений наслідком і, заплативши господині, щоб не гнівалася за відсутність сина, почав ходити з ним щодня учитися стріляти. Сам попович посувався туго в цьому мистецтві, але хлопчак на третій день з трьох стріл однією влучав у папір.
— Ну, цього досить,— сказав Хоздодат,— більшої точності мені не треба... Тепер скажи ось що: чи можеш ти цю паличку загорнути в папірець, чи не погіршає політ стріли?
— Ніскілечки! — відповів хлопець.— Підстругати тільки трошки паличку, щоб не розкололася очеретина,— і все!
— То ходімо ж додому, приготуємо з папірцями стріли... і за вдалий постріл ти одержиш від мене два червінці!
В затишному будуарчику своєї кам’янецької квартири на-півлежала на кушетці Розалія. Недалеко від неї у вольтерівському кріслі сидів з чашкою кави в руках комендант фортеці. Розалія з ним особливо близько зійшлася й за звичкою трошки Кокетувала, випробовуючи серце воїиа-вотераиа. На обличчі її, схудлому й блідому, лежали сліди пережитих знегод і відбивалася туга, що гнітила її душу, та все ж таки воно, завдяки косметичним засобам, було ще принадливо гарне. З третьої кімнати — їдальні — часом чути було веселу розмову, а то й розкати сріблястого реготу.
— Ні, мій любий пане коменданте, що доброго? — спитала Розалія, прибираючи зручнішої пози на кушетці.
— Та що доброго, кохана пані? Ніц! — роздратовано заговорив комендант.— Сплять там у Києві чи в бостон 65 загралися,— не знаю, а от па три донесення пана губернатора ніяких ні відповідей, ні розпоряджень, ні контраверсій 66.
— А що?
— Та помилуйте мою душу, пані! Прислали військову
допомогу — це правда, але ніяких надзвичайних заходів для пристрашки цих гайдамаків і хлопів не вжито. Ну, головний диявол сидить у мене, а допитів йому не роблять і до суду не приступають... ч
— Чому? — озвалася пані немовби з цілковитою байдужістю.
— Та тому, що ми домагаємося польового суду, сиріч щоб просто повісити шельму... А що цьому дияволові звичайний суд? Витримає і півтораста канчуків, а все-таки з Сибіру знову втече сюди на наші голови... Губернатор ось цими днями послав наполегливе прохання, щоб звелено було не токмо його, а й усіх головних ватажків судити польовим судом. Одне слово, перевішати, як собак...
— Ой! — вихопився зойк у Розалії, і вона, вхопившись рукою за серце, закинула назад голову.— Проше пана.., флакончик... там... на туалеті...— протягла вона болісно.
— Що з пані? — стурбувався комендант і кинувся по флакончик.
— Ніц... то нерви... Не можу чути про всі ці страхіття.., І вони ж люди!.. Ох, не будьмо злі, пане! — сказала вона.— Адже за кожне добре почуття нам сторицею віддасться там,— піднесла вона вгору свій, мов виточений, прикрашений перснями пальчик.—-Адже й тепер у вас усі в’язні голодують, а ми ось... Ага, до речі! Чи можна в’язням прислати що-небудь?..
— З їжі? Звичайно... Доброхітні пожертви не забороняю
ться... Само собою зрозуміло, через наглядача, не інакше... Якщо хто й гроші присилає на поліпшення харчів, то знову ж таки через наглядача... Але присягаюся, пані, що ці лотри такої жалісливості не заслуговують. Уявіть, собі, що під час останньої втечі' одна жінка із зграї цього вельзевула вбила двох вартових! *
— То коханка його! — зашарілась Розалія й злобно блиснула очима. ,
•— Дуже ймовірно... У гадюки повинна бути й подруга життя — гадюка!
— Але ж її вбито? Коли ловили Кармелюка, то всіх же перебили?
— В тому то й біда, що ця шельма вислизнула...
Як? — від подиву навіть підвелася на кушетці Розалія; обличчя її від ненависті спотворилось і одразу постаріло.
— А так: вона та ще один гайдамака втекли іншою дорогою і їх не знайшли... Можуть знову появитися тут... знайти однодумців... і допомогти втекти цьому дияволові... Хоч я подвоїв варту... скував бестію... та все ж таки побоююсь... А начальство бариться з судом...
— Хіба вбивці насміляться з’явитися на очі представникам влади?
— О моя пані кохана! Ці каналії на все здатні... Ось і тепер появилося в нашому місті кілька підозрілих осіб... Слід було б хоч простежити, вишпигувати... дати нагороду за викриття... а мені на це грошей не дають... Міська ж поліція, відомо...
— А між підозрілими особами є й жінка? — спитала, затаївши подих, пані.
— Звичайно... якась циганка...
— Циганка? — протягла Розалія.— Всяка циганка підозріла...
— Так, так, Розюню... твоя цілковита правда! — Із цими словами впурхнула в будуар Агата, вона приїхала до Кам’янця провідати подругу й трохи розважитись. Суддя вже одужав і відпустив її, доручивши своє золотко другові дому Алоїзові. Агата яскріла радістю й здавалася врівноваженою.— Знаєш, що пан Янчевський розповідав?.. Ах, моя любко, се gu’il est drol! 67Бідолашненький! Коли б тільки вуха, то ще нічого: він відпустить довге волосся та ним і закриє... Але кінчик носа! І чималенький... Ха! Це так смішно! Демосфенові ж промови потрібні... а тут замість прикраси... Еге ж, так уяви собі, він казав, що вже раз заарештував був стару відьму-циганку з костуром...
— І тут бачили відьму з костуром,— докинув комендант.
Розалія помітно зблідла.
— Так це вона, пане коменданте! — нестямно скрикнула Розалія.— Та циганка з костуром, що тиняється тут, без сумніву,— Кармелюкова коханка... убивця двох вартових... Вона з’явилася сюди, щоб викрасти свого коханого... Звеліть її негайно схопити... закувати... пошматувати...
— Легко сказати... але ж треба мати добрих лазутчиків... а для лазутчиків конче потрібні пеньонзи...
— Для загального добра я нічого не шкодую,—казала й далі пані маршалкова з такою ж запальністю, що аж біла піна сідала на її рожеві губки й злітала з них бризками.— Що б там не було, а треба впіймати паскудну тварюку... це страховище пороку... страшну вбивцю... Ось панові сімсот злотих.,. Розпорядіться ними!
— От справжня патріотка! — урочисто промовив комендант.— І від себе, й від усього краю сердечне спасибі!
— Браво! Браво! — заплескала в долоні Агата.— Це буде найкращий доказ проти Демосфена... Уяви собі, він гадає, що циганка... Ну, apres... 68 Взагалі він на тебе дметься... а може, й на всіх ображений... Звичайно, на всіх,— ркрекота-ла вона, мов сорока,— намір має докопатися до чогось, вивести на чисту воду... помститися,.. Ну, звичайно, він обурюється за свій носик... Ха-ха. Жахливе потворство! Але ми поговоримо... Алоїзе! Алоїзе! — нараз підвищила вона голос, заглядаючи в залу.— Де пан застряв? Знову пити? Ні вже, пшепрашам! — І вона випурхнула, так само несподівано з будуара, як і влетіла.
Розалія глибоко зітхнула, понюхала флакон, натерла спиртом скроні й, трохи опанувавши себе, промовила втомленим голосом:
— У мене до пана коменданта щире прохання...
— Служу пані всім можливим і неможливим!
— О, це цілком можливе: це пустощі... цікавість жінки, якщо хочете... примха... Ось що: ви, без сумніву, коханку впіймаєте... і всіх їх перевішаєте. Але до цього... до суду ще... дайте мені можливість хоч одним оком поглянути на цю парочку... Занадто вже рідкісні суб’єкти... Цікаво.
— З задоволенням,— відповів комендант.
— Мерсі! — обронила Розалія й простягла милостиво руку. Комендант кинувся цілувати її.
На тому ж самому майдані, де жили Фінгери і який становив аристократичну частину міста, на задвір’ях, що виходили до протилежного від мосту провалля, тулилися мало не печерні будівлі кам’яного віку; такі приміщення мали характер шинків, їх тримали євреї, були вони притулком для босяків та волоцюг. Головний вхід у ці "таверни" був не то з провулку, не то з купи безладно накиданого каміння чи з якоїсь руїни і являв собою кам’яну діру; вузькими сходами вона вела в перекошену халупу. В