вірити ж комусь свої таємні думки й страждання вона, звісно, не могла.
Не знаходячи ніякого плану, як урятувати Кармелюка, вона тепер уже думала тільки про те, щоб знайти якийсь спосіб листуватися,— тоді все буде врятовано. Кармелюк сам придумає щось, якщо тільки довідається, що вона тут.
І Розалія почала часто їздити прогулюватися на фільварки по Турецькому мосту, за котрим на протилежному боці височіла фортеця.
Кам’янець колись, за часів володіння Польщіб6, являв собою неприступну твердиню. Споруджений на гранітній скелі циліндричної форми, з прямовисними гранітними стінами, він з’єднувався з плоскогір’ям єдиним мостом, який побудували турки, що якось захопили були цю фортецю.
Міст той перекинуто не з повної висоти одного берега на другий, а з напіввисоти; по краях мосту на тому й другому березі висічені в скелі положисті гвинтові спуски, а самий міст являє собою вузьку, увігнуту дугою, суцільну кам’яну стіну з єдиним прогоном посередині. В цей прогін протікає, стрибаючи по камінню, річечка Смотрич, яка оперізує з своїм притоком міську скелю'.
Задля охорони цього мосту турки збудували на боці фільварків фортецю, яка частково збереглася й донині. Один бік фортеці йшов від початку мосту, тільки на десять сажнів вище нього, по прямовисній скелі, паралельній з містом, що височіла з самого краю його ще сажнів на п’ять угору, а башти по краях її були підняті ще сажнів на три; другий же, підковою вигнутий, бік дивився4 амбразурами в поле; тут теж були збудовані дві бойові башти.
Якщо зійти з мосту в яр,— там зроблено бічні східці для перехожих — і підійти до фортеці, то горішні вікна її висітимуть над прірвою сажнів на двадцять п’ять, а башти — сажнів на тридцять...
По цьому мосту й почала роз’їжджати Розалія, сподіваючись, що в’язень може побачить її й зрозуміє, що вона шукає засобів урятувати його. Але сама Розалія не дуже довіряла цій сподіванці: вікна в баштах були пороблені так високо, що навряд чи міг до них добратися колодник, тим більше, що, як усі запевняли в місті, Кармелюка булог прикуто ланцюгами до стіни й до підлоги... Та й, нарешті, в котрій з чотирьох башт він перебуває,— вона не знала.
Але Розалія, проте, їздила, здається, в єдиним бажанням поглянути хоч на кам’яну домовину, що поглинула її кумира.
Одного разу вона зустріла на мосту високу постать, котра милувалася виглядом фортеці, і риси обличчя цього чоловіка видалися їй знайомими, та хоч і як вона напружувала свою пам’ять, все-таки не могла пригадати, хто б він був.
Нарешті Розалії пощастило на рауті в губернатора познайомитися з комендантом фортеці.
Зацікавлена цим історичним пам’ятником, вона виявила бажання оглянути його, і комендант люб’язно запросив її.
Наступного ж дня Розалія вирядилась у фортецю. Комендант показав їй усі плани фортеці, старовинні гравюри, що зображували, як турки здобували фортецю,67 перший вигляд її. Розалія вміло навела розмову на теперішнє значення фортеці й63 діставши відповідь, що ця фортеця не має тепер, за сучасної артилерії, ніякого значення, а годиться тільки під тюрму, почала розпитувати, чи багато вона може вмістити арештантів та де сидять найнебезпечніші.
Наглядач тюрми розповів . цікавій пані, скільки в нього тепер ув’язнено в загальних казематах і скільки в одиночних.
Розалія побажала оглянути все. сама. Комендант дав дозвіл наглядачеві. Послужливий кавалер по тому, як арештанти пішли на роботи, показав загальні приміщення й потім повів Розалію вузьким коридором, у кінці якого стояв вартовий.
— А це куди хід? — поцікавилася вона.
— В окремі башти, пані, для особливо важливих злочинців...
— Ах, це так цікаво!.. Похмурі кам’яні мішки, ланцюги... ніби в шильйонського в’язня... Якби поглянути!
— Ці башти, вельможна пані, від фільварків обидві зайняті,— з жалем відповів наглядач,— і ва законом ніхто туди заходити не має права та и ключі до них подвійні: одні зберігаються в мене, а другі в пана коменданта фортеці, так що окремо ніхто з нас увійти в башту не може...
— Як прикро! А хто ж там сидить? Якісь страшні звірі? У!! Хоч би одним оком глянути...
— Нічого, ласкава пані, немає цікавого: жовті, брезклі обличчя, каламутні очі... А хто вони — мені невідомо: приведуть з наказом посадити в такий-то номер башти, і все! Навіть прізвища не сповістять; так і значиться: арештант
; № 1, № 2.
губу, глянувши на свого чичероне холодним, недовірливим поглядом. Всі її маневри ие дали ніякої користі: не тільки побачити його, а навіть довідатися, де він ув’язнений, не вдалося їй.— Це вже занадто! — кинула вона й одвернулася вбік.
— Ой пані наймиліша! Не занадто! — захвилювався наглядач.— За тими шельмами треба сто очей та й то не вгледять... Моє місце найтривожніше, иайнебезпечиіше! Ось не далі як позавчора приїжджає до мене в кареті якийсь архімандрит... Поважне обличчя... біла борода... клобук... наперсний хрест... і з ним молоденький послушник... превелебна особа. Бачите, пані,— хоче оглянути фортецю, а разом з тим сказати слово запеклим лиходіям і розчулити жорстокі серця... Що ж? "Спасенне діло, чесний отче! — сказав я й хотів був зразу ж повести особу, та згадав, що перед начальством треба показати, як я суворо дотримуюся приписів, а тому додав: — Звичайно, я з найщирішою готовністю... але в нас непохитні правила: конче потрібен дозвіл градоправителя, а для духовних осіб, тим паче на казання слова,— від його милості місцевого російського архієрея".— "Невже,— здивувався архімандрит,—і для моєї особи такі формальності?" — погладив так бороду, поправив хреста й суворо поглянув на свого послушника, а той аж почервонів... "В прописі не зазначено винятків,— я йому,— але не звольте турбуватися, найпревелебніший отче,— я можу зараз злітати до його превосходительства пана градоправителя й сим обмежуся".— "Ну, знаєте, пильний і вірний страж предержащої власті,— сказав він, підводячись з крісла,— не хочу,— каже,— вводити вас у спокусу, щоб порушити, цікавості моєї ради, і найменщу частину від наказу. Я сам буду в градоправителя, а в його преосвященства й перебуваю, то завтра вже з належними дозволами одвідаю!" Поблагословив мене... Приклався я до руки, провів, а потім звелів поприбирати все в камерах та й подався з доповіддю до градоправителя, щоб самому привезти дозвіл до архієрея, не обтяжуючи таких високих персон... І що ж би ви думали, пані?— Наглядач аж відступив і для ефекту зробив велику паузу.
— А що? — нетерпляче спитала Розалія, відчувши, що в неї ворухнулося якесь підозріле передчуття.
— Не був сей архімандрит ні в його превосходительства, ні в його преосвященства! — випалив наглядач.
— Як так?
— А так, пані! Сей лжеархімандрит був шельма, гунцвот, шахрай! Я його чекав учора вже з прихованою охороною, але не з’явидся, бестія! А ще поцілував йому руку! Тьху!!
— Хто б же вія міг бути?
— А дябли його знають! Може, з тієї ж компанії, що тут сидить... Істинно!.. А той послушник теж...
— Переодягнута жінка? — скрикнула Розалія й позеленіла, як стіна коридора. "Чи не знову її затія?" — мигнула в Розалії думка й розбудила ревнощі, що були заснули.
— А що ви думаєте? — ніби підтвердив її думку наглядач.— Тепер такі часи, що й самому собі не вір!
Розалія задумалася: хто б вони були? І до кого? "Та до нього ж, до нього! І це твої вороги: вони вирвуть його в тебе з рук і завезуть далеко!" —щось кричало їй у вуха, й вогненними голками ті крики впивалися їй у груди...
Наглядач, помітивши поганий настрій у пані, поспішив розвіяти його.
— Ага! — ніби схаменувся він.— Одну башту я можу показати пані.
— Ах, ходім, ходім скоріше! — заметушилася Розалія.
Коли вони ввійшли в другий, такий же самий вузький
коридор, то побачили в глибині його двох вартових.
— Що це? — засміялася нервово Розалія.— Там для страшних злочинців був один вартовий, а тут дл/і порожнього коридора — два?
— Пшепрашам, пані! Ця перша башта пуста, а друга, за рогом коридора,— та зайнята...
— Ще страшнішим розбійником? — підказала Розалія й поблідла: вона відчула в своєму серці ніби грудочку снігу, від якого побіг по її тілі дрож.
— Так, ще страшнішим,— усміхнувся наглядач,— якого посадили туди недавно.
У Розалії помутніло вочу. Замість снігу в неї тепер спалахнув у грудях вогонь і залив рум’янцем обличчя. Добре, що в корцдорі, чи, ліпше сказати, у вузькій і високій щілині було зовсім темно і її хвилювання ніхто не помітив; та все ж таки Розалія змушена була вхопитися рукою за стіну й перечекати якусь хвилину, щоб опанувати себе.., Потім вона нараз заговорила жваво, намагаючись загладити збен-. теження:
— Не думайте, пане, що я злякалася,— ніскілечки! Хоч і догадуюсь, хто там...
Наглядач ствердно опустив очі...
— А тут, напевне, хороший резонанс,— протягла^Розалія співливо голосно і потім зненацька залилася треллю й виконала кілька звучних рулад... Потім несподівано проспівала куплет із свого улюбленого романса, якого років три й не згадувала.
Наглядач не міг зупинити ексцентричної витівки поважної пані й тільки захоплювався її голосом.
— Ой, як високо в камері вікно і нащо його замазано? — скрикнула Розалія, заглянувши через поріг у башту.
— На те, пані, щоб злочинець не міг вилізти й переморгнутися з спільниками.
— Та-ак? — наївно здивувалася маршалкова й, обернувшись обличчям до вартового, додала; — Яка, однак, дивна над вікном фігура, наче бурдей! — Слова "фігура" та "бур-дей" вона просто викрикнула й потім розреготалася.— Чуєш, пане, як відгукується в різних місцях луна! Але... годі жартів, ходім!
Наглядач був дуже радий цьому й швиденько повів на-віжену магнатку до її карети... '
По той бік кільцеподібної фортеці, яка оточувала кам’я-нецьку скелю, ліворуч по притоці Смотрича, тягнеться ущелина, де добувають будівельний камінь. У цій ущелині щодня працювали й арештанти з турецької фортеці. Був холодний ранок; після дощу, котрий лив цілу ніч, мороз одразу схопив кригою й дерева, й дорогу, й каміння. Просто не можна було ступити ногою; та арештантів, не зважаючи ні на що, погнали на каменоломню.
Доправившись з великими труднощами до місця, вони помітили на купі набитого каменю якусь людину, що стогнала. Арештанти оточили нещасного; підійшли до нього й вартові, і старший унтер.
Невідомий був ще живий, але лежав непритомний, одяг його, скуфійка на голові, торба за плечима свідчили, що бідолаха був прочанин. В