ереженого й бог береже. Я ось вам пораджу помістити солдатів у заїжджій корчмі,—тут недалеко, за півверстви, при в’їзді в містечко, критий двір, фуражу вволю й душ на десять-двадцять приміщення.
— Гаразд,— погодився корнет,— але дозвольте мені залишити тут у вас на стайні п’ять-шість верхівців на всякий випадок, знаєте...
Наглядач подумав і відповів, що на шестеро коней приміщення немає, а на четверо навіть кормів може знайтися.
Потім, закінчивши з усіми цими розпорядженнями, капітан дав. наказ одчинити тюремні ворота, и після його команди: "Чотири в ряд, марш!" — партія, дотримуючись належного ладу, ввійшла в тюремний двір.
Перевірка-тривала недовго, і вся шпанка кинулася, як справжня отара овець, штовхаючись і випереджаючи одне одного, захоплювати на нарах кращі місця.
— Ну, панове, а тепер до мене — ласкаво прошу! — запросив наглядач офіцерів, замкнувши камеру й доставивши скрізь вартових.— Недалеко, тут же, за муром, Чайок з араком не пошкодить, панове?
— Не пошкодить! — радо погодилися офіцери.
— Та й зелене суконце можна розстелитй!
Вони вийшли за ворота тюрми й повернули до невеликого будиночка, який стояв тут же ступенів за п’ятдесят за муром.
У сінях їх зустрів денщик і допоміг нещасним подорожнім пороздягати намоклі шинелі. По чистих постілках, розстелених на підлозі, офіцери зайшли до просторої кімнати, що була в наглядача за їдальню й вітальню; їх одразу ж охопило живодайне тепло, що побігло по всьому тілу й, здавалося, пройшло до кожної кісточки.
В печі яскраво горіли дрова, кидаючи грайливі відблиски на блискучу фарбовану підлогу. Біля стіни проти печі стояв великий диван з високою загнутою дерев’яною спинкою й незграбними дерев’яними ручками. Перед ним на круглому столі, застеленому камчатою скатертиною, шипів, викидаючи струмочки пари, блискучий, мов дзеркало, самовар. Тарілки з грибками, оселедцем та іншими закусками були розставлені симетрично, а дві горласті пляшки довершували прикрасу столу. Над диваном висів вишитий гарусом килим, на якому була зображена чарівна гола мусульманка; тут же, поряд з ним, висіла гітара й бісерний кисет на тютюн. По другий бік кімнати стояв розкритий зелений столик.
— Ху ти, благодать яка! — мимохіть вихопилось у капітана, він аж провів рукою по грудях.
— Еге ж,— підтримав і корнет, потираючи задубілі ру
ки,—неначе в царство Семіраміди64 попали!.. А дощ же, дощ як заливає! ^
Всі прислухалися. ПІум дощу справді, здавалося, зростав щохвилини.
— Еге ж,— сказав наглядач.— Стихії розбурхалися неабияк, і якщо сей дощ до ранку пе перестане, то завтра рушити далі не можна буде ні в якому разі. Але почнемо! — Він на-джв три чарки і жестом запросив своїх гостей передплати їх...
Арештанти почували себе в замкнутій камері не менш затишно. Після сльоти й холоду навіть і ця кімната, похмура й непривітна, неначе погріб, ледве освітлена каганцем, що миготів над дверима, видалась їм чудовим притулком. У всякому разі, тут. було сухо й тепло; велика груба, що двома боками виходила в камеру, була добре натоплена та й сорок душ, напханих у порівняно невеликому приміщенні, теплом свого тіла зігрівали одне одного. Шум дощу, який було чути знадвору, робив ще відчутнішим почуття насолоди від тимчасового захисту й тепла. Арештанти сиділи на нарах; тільки двоє з них стояли коло дверей, наглядаючи за "совиним вікном" і прислухаючись до розмірених кроків вартового, що лунко гупали по кам’яних плитах коридора.
На розстеленому на одних парах рядні лежала провізія, котру купив Андрій, але ніхто не приторкався до неї. Всі сиділи мовчки, обернувшись до каторжника й слухаючи його промову. Через те що перевірка вже минула й предмет розмови був секретний, то промова виголошувалася пошепки. Біля нього з одного боку сиділа Уляна, з другого — Андрій і Явтух.
— Ну, братці,— заговорив каторжник, звертаючись до товаришів,— либонь, знаєте, який сокіл прибув сюди вкупі з нами? Кажіть же: повинні ми його випустити з клітки чи ні?
— Повинні, повинні! Скажи тільки, що роботи? — загомоніли навколо голені голови.
— Так я й знав, братці, що ми всі будемо за одне. Та й то правда: не були б ми чесними арештантами, коли б не ви-* рятували такого брата. Про себе нам думати нічого, наше діло попереду,— завжди встигнемо втекти... Глядіть же, наперед кажу: тут не жарти. Пристаєте всі?
— А то ж як.,.
— Не базікай, кажи, що робити? — відповіли нахилені голови.
— Спасибі, братчики, за отамана! не втрималась Уляна, щоб не відповісти на це гаряче.— Коли вже бог приведе на волі нам зустрітися, йи вам од платимо!..
— Ну-ну, чого там!..-^ забурчали кругом арештанти, розчулившись від гарячих слів отаманші.— Махнидралов, кажи далі!
— Гаразд, тільки ще раз кажу: пам’ятай, шпанко, об?я*" виться якийсь язикатий, надумає підсипати — своїми рука-* ми порішу!
Та ну тебе до паскудної відьми, чого по сто раз|в нага*
дуєш! — вилаявся з найближчих нар велетень з напівсивою, розкошланою бородою й похмурими сірими очима.
— Так от, хлопці,— почав уже спокійно Махнидралов,— казав я вам уже в дорозі, іцо сидів я в цій тюрмі позаторік в одиночці й геть був підпиляв грати, та несподівано перевели в інший етап. Камера ця буде .поруч з нашою, ось із цього, з лівого боку, і вікно виходить на той бік у двір. Грати ці тепер за півгодини й дитина висадить, та ще й до того в мене там під камінчиком і інструмент призапасений.
Ловко, чорт його візьми! — схвально обізвався чийсь хрипкий голос із найближчих нар.
^ А як же до тієї камери добутися? — спитав другий.— Почнемо двері ламати — вартові почують.
— Ех ти, собача ніздря: "Двері ламати!" — передражнив його Махнидралов.— Хіба інших способів немає? Підпоїмо служивих, а тоді й обробимо діло; всього ж дві годийи, більше не треба. Отамана в рядно посадимо, у вікно спустимо, а там на дворі вартових заспокоїти я й сам візьмуся. Стіна не висока: один одному на плечі — та й усе. Голопуцьок жовтокрилий кінних на постій розставив, ніші нас у таку сльоту ніколи по доженуть, а тут і ніченька — матінка рідна!
— Грошей, братику-голубчику, я по пошкодую... ще візь-' ми.," у мене в очіпку зашиті!..— з хвилюванням у голосі промовила Уляна.
— Коли треба буде... візьму... от хоч на випивку.
*— Малина! — весело скрикнув чийсь, молодий голос.
— Цить, курча ошпарене,— пробурчав хтось із поважніших.
Все, брат, добре,— схвально сказав Андрій,-— тільки як тут горілки добути?
А якщо/вона, може, вже й у двір прийшла й до нас на ганок іде? — каторжник глянув з-під брів на Андрія.
Та як же ти її добув? Коли встиг?
"є* Цебто я, Махнидралов? За двоє морів ходив, та щоб це сліпе щеня не одурив? Даром, чи що, ми під ворітьми стояли? Не сумлівайтеся. Горілка буде, а поки її немає, — треба розвідати, в котрий мішок заховали отамана. їх тут чотири: два насупроти, а два по боках од нас. Ану лишень постукайте, братці.
Ту ж мить з нар зіскочило кілька охочих і заходилися стукати в сусідні стіни.
Спершу постукали праворуч, — відповіді не було. Тоді перейшли на лівий бік.
От коли б тут отаман виявивсь, от добре було б! — мовив Махнидралов.
Однак на стук не обізвався ніхто.
— Ще раз постукайте, хлопці, — звелів він.
Знову постукали — й знову даремно.
Обличчя арештантів спохмурніли. '
— Діло погане, — почав був каторжник, як ось нараз від лівої стіни почули кволий стук.
— Стукає!..— радісно скрикнула Уляна.
Всі насторожились.
Стук почувся ще й ще раз.
— Стукає! — сказав рішуче й Махнидралов. — Та тільки хто стукає? А що, як посадили там якогось іншого диявола? Га?..'
Стук одразу затих.
Всі збентежено замовкли.
— Розпитати вартового, — нарешті подав думку Махнидралов. — Ну, мати отаманшо, отопер і виймай свої грошикиї
Уляна хутко підпорола очіпок і, вийнявши з нього два червінці, всунула їх у руку каторжникові.
— Вистачить?
— Важкенькі,— підкинув їх той на руці,— розв’яжуть базікало! Ну, хлопці, замріть!
Він узяв у другу руку смажену рибу, паляницю й підійшов до маленького віконечка в дубових, кованих залізом дверях.
Всі поприпадали до нар; здавалося, вся камера поринула в сон, а завмерлі на нарах постаті застигли, тривожно чекаючи закінчення переговорів Махиидралова з вартовим.
Шепіт каторжника долітав уривками до їхнього слуху, але відповідей вартового не можна було розібрати.
А втім, нарада тривала недовго. Хвилин через п’ять каторжник повернувся назад, злий і здивований.
— Не бере, чортів син! — сказав він коротко голеним головам, що видивилися на нього.
— Грошей не бере? — навіть з якимсь жахом прошепотіли товариші.
— І не поглянув... Кремінь, а не людина!
— Що ж робити? — прошепотіла занепалим голосом Уляна, безпорадно озираючись на Явтуха й Андрія.
— А може, його і не в цьому будинку запаковано? — зауважив велетень із скуйовдженою бородою.
—. "Не в цьому будинку"! Ех ти, борода! — передражнив його Махнидралов. — В якому ж іншому болоті був би він, як не в цьому? Нас ото, дурна голівонько, за ворітьми навмисне залишили, щоб ми не розвідали, куди отамана заховають. Тут він. Та ти, матусю, не бентежся,— звернувся, він до
Уляни.-— На горілку надія. Почує дух — не витримає. Та ось, либонь, і вона, голубочка.
Справді, біля віконечка в дверях почувся якийсь шерех.
Каторжник підбіг до віконечка й побачив літнього солдата з чорними бурцями.
— Ну що, дядечку, роздобув? — пошепки спитав він.
— Бери, — коротко відповів солдат, просовуючи у віконечко одну за одною чотири зелені пляшки.
— П’яту собі залиш, — показав Махнидралов на п’яту пляшку... — Пригости й тих, що на дощі мокнуть.
— Діло, — кивнув головою солдат.
— Про що шепчетесь? — підійшов у цей час до дверей вартовий.
— Та ось кип’яточку партії приніс.
— Знаємо ми той кип’яток. Гляди!
— А що ж, братику, промерзли ми до кісток, погрітися не гріх, — докинув запобігливим тоном каторжник. — Певно, й твоїй милості не душно. Пропустив би скляночку чайку? Га? Ми ж з радістю.
— Резонт, — підтримав солдат. — У цьому коридорі, як у погребі... Одна тільки груба й топиться на весь коридор.
— Ну, ну, ти... номовч! — прикрикнув на солдата суворий вартовий.— Гляди, щоб я начальникові не доповів, а ти — геть до вікна! —обернувся він до Махиидралова.— Коли щось узяв, лізь під нари — й мовчи...
— Ач, старовір 65 проклятий! — сердито пробурчав солдат, відходячи від старого вартового.
Махнидралов почекав, поки солдат зник, і знову звернувся з приємною пропозицією до суворого аргуса, але той так —грізно прикрикнув на нього, що каторжник мало не впустив своїх пляшок і поквапно зник у глибині камери.
Всі присмирніли й якусь хвилину нерішуче перезиралися одне з одним.
— Старовір! — нарешті прошипів Махнидралов. —