Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 124 з 149

— промовив він швидко.— Благословіть провіант закупити.

— Купуй! Проси їхнє благородіє,— загомоніли кругом ареінтанти.

— Що ти надумав? Скажи! — шепнула Уляна, вп’явшись Андрієві в руку.

— Чш! Мовчи... Слухай! — відповів ледве чутно Андрій і звернувся до найближчого солдата з проханням передати фельдфебелеві, що партія хоче закупити провіанту й просить їх благородіє, щоб він дозволив йому зробити цю купівлю.

Андрієві здалося, що минула ціла вічність, поки солдат сходив до фельдфебеля, поки зібрали гроші й поки, нарешті, прийшов дозвіл. І аж коли він у супроводі двох вартових попрямував до групи перекупок, тільки тоді зітхнув він БІЛЬ-но й навіть інстинктивно підніс був руку, щоб перехреститися, та вчасно схаменувся...

І ось вони спинилися коло ряду перекупок. Андрій на мить оглянувся в бік гусарів, що оточували Кармелюка, ніби зміряв очима відстань,—вона була невелика...

— Пироги! Бублики! Сластьони! Риба печена! Ноги свинячі!— загаласували одразу всі перекупки, простягаючи * Андрієві зразки свого товару.

Андрій скептично глянув в один кошик, у другий...

— Ге-ге-ге! Що ж до за товар? — сказав вігі глузливо й протяжливо свиснув.

— Чого свистиш, ідоле? Чортів, чи що, скликаєш? — суворо обірвав його конвойний.

— Не по Губі їхньому мордородію чи не по кишені,— іронічно зауважила гладка перекупка з червоним огрубілим од вітру обличчям, у засмальцьованому фартусі й великій хустці, перехрещеній на грудях.

— Чи по губі, чи по потилиці, а тільки нічого купувати, тітонько,— голосно промовив Андрій.— Нам треба багато, нас же сорок душ і одна формена жінка.

Останню фразу вія голосно викрикнув, з особливою гордістю.

— Аби гроші, а тут вистачить позатикати ваші пельки... Докупи ось у мене рибку печену, свіжа рибка. Гуртом усе дешево віддам!

Перекупка вийняла смажену рибу й подала її Андрієві. Той узяв її в руки й заходився пильно роздивлятися хвоста.

— Та чого ти її з хвоста роздивляєшся! — розсердилася гладка баба.— Ти ось на зябра дивись! Хоч і печені, а червоні.

Вона підняла хрящ, який прикриває зябра риби, й тицьнула її майже в обличчя Андрієві.'

— Та що ти мені зябрами межи очі тицяєш, коли* в неї в

хвості гандж! "

-Останні слова Андрій викрикнув навмисне голосно.

— У твого батька, дурню! — сердито плюнула перекупка й вирвала з Андрієвих рук рибину.

Зауваження гладкої баби викликало голосне схвалення серед солдатів.

— Дивись ти, босий ірод, а ще й перебирає! — виказувала баба, розходившись.

— Ну що ж, тітко. Чобіт дірявий, та в ньому козак бравий,-— весело підморгнув Андрій червонопикій бабі.— А як поможуть ноги, то й у гречку через пороги!

Ловко! —підтримали солдати, що підійшли до гурту.— По слово в кишеню не лізе.

Всі пожвавіли; та жарт арештанта не власкавив розгнівану матрону.

— Так би він скоро по гроші в кишеню ліз! — відповіла вона.— Ач ти, чортів син, риба йому не свіжа! Та чи ти їв коли таку, волоцюго чортів? Вона в мене ще сьогодні на сковороді підскакувала, як не підскочить і добрий козак навприсідки. Просто з води!

— А мені треба таку, щоб з рук випорснула і в воду втекла! — перебив її з гучним сміхом Андрій.

— І втекла б, утекла б, коли б я її зразу не вийняла з невода.

— Ге-ге, дірявий же в тебе невід, бабо! — скептично за-уважив Андрій.

Слухачі гучно засміялися, а перекупка остаточно знавісніла.

— А ти звідки знаєш, який він? — закричала вона, беручись у боки.— Бачив ти його? Га? Бачив? Кажи!

— Покійна бабуся казала, що сиділа в ньому й прорвала... Та одійди ти, сатано! Цур тобі! — відмахнувся Андрій од перекупки.— Я ж тільки горюю, що немає щуки.

— А навіщо тобі щупак? — заговорила інша перекупка.— Ось лини, ось карасі, ось окуні, а тут і таранька знайдеться.

— Без щупака не виходить діло! Ну, давайте обидві, заберу все,— поспішив закінчити Андрій, побачивши, що перша перекуцка стала у войовничу позу.

— Так би й зразу, а то пішов! — похвалила перекупка.

Після короткого торгу в ціні зійшлися. Перекупка голосно

висякалася набік, витерла брудні пальці об засмальцьований фартух, вийняла з-під нього потертий гаманець і взяла гроші.

— Чекай-но, а в що ж я заберу товар? — Андрій спантеличено розвів руками.— Чи немає в тебе кошика якого або ряденця?..

— Кошик і мені потрібний, а рядно, коли хоч, продам,— погодилася перекупка, виймаючи з другого кошика складене в кілька сталок рядно.

Очі Андрієві загорілися.

— А чи витримає?

—* Це рядно? — перекупка навіть образилась і, труснувши, розгорнула його перед Андрієм.— Та воно не те, що весь товар наш, а й тебе витримає!

— Ну, зсипай уже!—швидко промовив Андрій,— Ніколи!

— А ноги, ноги, дядечку, жирні свинячі,— підбігла до Андрія третя перекупка, молоденька, червонощока, з широким кирпатим носом.

— Назвала дядечком, то не можна й скривдити тебе,— усміхнувся Андрій,— за иоги-то ми й турбуємося... Якщо є рядно, кидай їх туди, заберем і ноги на плечі!— скрикнув він по-молодецькому.

За першою перекупкою протовпилися до Андрія друга й третя, і незабаром усі жінки з’юрмилися навколо веселого жартуна-арештанта.

А Кармелюк тим часом сидів на возі, придержуючись закованими руками за його щаблі й жадно ловив уривки ареш-таитової мови, що долітала до його вуха... І обличчя його вже не було бліде, а очі загорілися вогнем.

Тим часом молодий корнет виявився набагато передбачливішим, ніж можна було сподіватися з його хвальковитої розмови. Коли партія, що перемерзла й промокла до кісток, допровадилася, нарешті, до етапу, що стояв на віддалі за містечком, він попросив капітана дати наказ партії почекати за ворітьми, поки остаточно не влаштує Кармелюка.

Підвода з— отаманом уїхала в тюремні ворота, котрі зараз же й замкнули.

Офіцерів зустрів наглядач етапу — худий чоловічок, невеликого зросту, років п’ятдесяти, з сивуватим чубом, зачесаним на скроні, і трохи підозрілим червоним кінчиком носа; держався він з доброю солдатською виправкою й говорив, часто вживаючи ввічливе "пане". Після звичайних формальностей корнет звернувся до наглядача:

— Ну що, знайшлося в етапі гідне приміщення для мого гусака?

— Мішок, пане? Птах не вилетить! — відповів наглядач.— Чи не хочете поглянути? Будь ласка! В мене скрізь чисто, лад... Суворий, але — справедливий.

— Чи не хочете полюбуватися й ви?..— звернувся корнет до свого супутника-товаршпа.

— Гаразд,—погодився капітан.

Офіцери ввійшли в широкий похмурий коридор, з котрого йшли двері праворуч і ліворуч.

— Звольте лишень подивитися, оглянути,— звернувся наглядач до офіцерів, постукуючи ключами по стінах коридора,— не камінь, а залізо, панове. Побудова не теперішня.., Колись був палац, та от сконфіскували й під моїм наглядом

пристосували. Етап не етап, пане, а просто золота клітка... Міцне дно, пане!.. j

Офіцери ввійшли в призначену для Кармелюка камеру. Капітан і корнет схвалили приміщення.

— Тут якийсь молодець... з бубновим тузом, пане...63 надумав був підпиляти грати, пане.., так я... хе-хе! замурував вікно... Стіна, пане! Лобом пробий, шельмо!

Корнет похвалив винахідливість наглядача й звелів увести Кармелюка. В’язень спробував був сам злізти з воза, та, незважаючи на своє бажання, не міг стати на ногу, так що в камеру його внесли на руках чотири солдати.

Поки солдати несли його через коридор, отаман уважно роздивлявся все; та тільки до слуху долинула розмова офіцерів, як ту ж мить очі його заплющилися й обличчя набуло безживно-мертвого виразу.

— Ге-ге, що ж це сталося з цим соловієм-розбійником? — здивувався наглядач.— Охляв? Ослаб?

— Та ні, нога в нього, хто його знає, поламана, чи що,— відповів корнет.— Упав він у рів і під коня.

— Гм, погано,— сказав наглядач.— Так же можна й становий хребет переломити, пане. А дозвольте поглянути, пане?

Кармелюка поклали на нари.

<— Розмотай ногу! — скомандував конвойному корнет.

Солдат розмотав ганчірку, що прикривала Кармелюкові ногу, підніс лойову свічку, й офіцери, стовпившись перед отаманом, побачили жахливу картину: вся нога нещасного отамана, від кісточки до коліна, розпухла, мов колода, і в багатьох місцях була вкрита глибокими розривами, внизу ж, коло залізного браслета, що перетягував ногу, пухлина мала лиховісний синьо-буряковий, майже чорний колір, і так звисала над кісточкою, що майже геть закривала все залізо.

Наглядач подивився на ногу, багатозначно покивав головою й сказав офіцерам, що перелом і антонів огонь безсумнівні, а тому, бажаючи хоч на короткий час продовжити життя отамана, треба негайно зняти кайдани.

А щодо втечі ви не звольте турбуватися, пане,— закінчив він.-— Ви, як видно, ще мало знайомі з нашим ділом,—а я на ньому, панове, собаку з?їв і пацюком закусив: ні кайдани, ні ланцюги, ні нашийники для втечі цим паничикам — не перепона. Гадаєте, і сей би гусак, якби в нього тільки нога була ціла, не скинув би кайданів? Го-го! На наших би очах скинув, от на такий манір, як ми скидаємо чобо‘ти. Так, тюрма та конвой — сії твердині — перепони непереборні, а кайдани й інші вигадки — пусте! Ось,— стукнув він знову в стіну,— об заклад: порозковуйте їх усіх і дайте їм, панове, хоч сталеві долота й терпуги в руки,— не втечуть! Як бог святий, не втечуть!

Корнет погодився з думкою наглядача і, звернувшись до^ конвойного, звелів розклепати й зняти з арештанта кайдани й дати йому гарячої їжі. Офіцери вийшли з камери. Наглядач власноручно замкнув двері.

— Ключики, панове, в мене зберігаються,—сказав вігі, ідучи за офіцерами по коридору,— і нікому й на хвилину: суворий, але справедливий...

У дворі до корнета підійшов вістовий і, тримаючи руки по швах, одрапортував:

— Ваше високоблагородіе, в поміщика в місті фуражу не знайшлося; з економії, зважаючи на нічний час, дістати не можуть!

— Йолопе, чим же я коней годуватиму?

— Не можу знати, ваше благородіє.

— А в міщан ти питав?

— Ні, не питав, ваше благородіє. .

— Що ж ти, віслюк, сам не догадався скрізь розпитати?.. За рукав тебе водити, чи що?

— Ні, ваше благородіє; я то догадався, та й вони догадалися: куди не піду, відхрещуються, як від сатани, кажуть, нема нічого.

— Брешуть, чорти! — вилаявся корнет.— Та що ж роби^ ти? — звернувся він до'Своїхспіврозмовників.

— Розставити солдатів на постій,— порадив капітан.

— Ні, далеко,— похитав головою корнет,— на випадок тривоги, де я їх шукатиму?

— Слушно, пане! — погодився наглядач.— Хоч з мого етапу й курчатко не вилетить, але все ж таки...