Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 121 з 149

справді, якби пані маршалкова не затримувала нас у своєму замку, як німфа Каліпсо Одіссея62, я б давно вже вивудив цього чорта з болота, в якому він застряв, і привів би сюди, як ведмедя, з кільцем у губі.

— О, тільки, будь ласка, не сюди! — скрикнула з удаваним жахом Розалія.— Мені здається, я б умерла, тільки глянувши на.того страшного головоріза!

— Пані перебільшує силу враження від того негідника,— поблажливо посміхнувся бравий герой.— Правда, йому пощастило вчинити кілька чималих грабунків і вбіивств, але ж він усюди діяв за допомогою челяді панської, двірні й мужиків —— у цьому й секрет його успіху, сам же він не має в собі нікого, жахливого, просто — солдат-утікач...

— Однак,— перебила з вимушеною усмішкою майора

Розалія,— зустріч його з нещасним паном Янчевським до-* водить протилежне: він же тільки помстився йому, а не пограбував, та й пішов, як видно, сам на сам!

— Але звідки це видно, що він пішов сам на сам? — зди-вувався майор, При цьому зауваженні Розалія збентежилась і нервово прикусила губу; але офіцер вів далі, не помічаючи враження від своїх слів на красуню,—Навпаки, спосіб покарання, вигаданий для нещасного пана, доводить, що роз-бійник був не сам: не міг же він сам і держати, і шмагати пана,— очевидно, були помічники. А от яким чином сам пре-зус ваш напоровся один на зграю —це подиву гідне!

LXXXIII

Почувши прізвище Япчевського, маршалок і Пігловський поспішили приєднатися до співрозмовників.

— Ах так, наш нещасний пан Янчевський! — підхопив зітхнувши маршалок.— Скажіть, дорогий пане майоре,— доторкнувся він до рукава офіцера, ми ж і досі не знаємо: чи не відомо вам, що спонукало його відлучитися від війська й кинутися самому на одчай душі в ліс?

— Зовсім незрозумілий вчинок,— майор розвів руками, не тямлячи нічого,— вельмишановний пан провів нас, ми вже майже вивідали, де засів проклятий розбійник, і нараз довідуємося вранці, що пан Янчевський поскакав з двома челядниками невідомо куди й обіцяв повернутися тільки ввечері.

— Нещасний! — зітхнув маршалок.— Дуже ймовірно, що він поспішав до нас... Але чому він подався в той ліс?.. Ти, пане коханку,— звернувся він до Пігловського,— здаєтьоя, бачив його на дорозі; чи не пояснив він тобі свого дивного вчинку?

— Нічого! — Пігловський так само непорозуміло знизав плечима.— Він сказав мені всього одну фразу, що його ошукали й одурили і що хитрий диявол від його рук не втече* та от спитав ще про здоров’я нашої дорогої пані маршал-кової.

— О добрий друг, вірний друг! — Маршалок розчулено підвів очі до стелі й немов застиг у мовчазній молитві.

З перших слів цієї розмови Розалія якось неспокійно за-совалась у кріслі, та коли Пігловський згадав про обман, вона трошки почервоніла й поквапилась сказати:

— Якщо наш дорогий пан Демосфен казав про те, що його одурили, то мова йшла, звичайно, про Кармелюка. Той негідник — мастак на такі витівки: він уміє підробляти і письмо, й печатки, і тому що він давно вже шукає пана Янчевського й ненавидить його понад усіх, то, дуже ймовірно, і вигадав якийсь жарт, щоб заманити пана Демосфена до нашого лісу.

— Цілком слушно! — скрикнув маршалок.*— Ох, як ти розумно все це розміркувала, моя крулево.

— Вельми, вельми правдоподібно,— підтримав майор і Пігловський.

Я поговорю з ним про це...

— Боже тебе борони, мій друже...— Розалія поквапно перебила свого чоловіка,— хіба можна сномииати нашому славному героєві про таку жахливу подію?..

— Так, так! Бідолаха страшенно мучиться,— підтвердив Пігловський,— він сказав мені, що в нього залишилась тепер одна мета в житті — помститися ворогам.

— За цим діло не стане. Завтра ж піймаємо волоцюгу й передусім розпишемо в нього на спині список усіх його лихо-дійств,— заявив майор.— Його вже обступили, він у наших руках, і я б узяв його навіть сьогодні, коли б наш милий пан Рудковський, який обіцяв провести лісовими хащами загін, щоб відрізати відступ зграї, не відлучився на цей час... А, до речі,— звернувся він до Розалії,— чи не може ясновельможна пані пояснити мені, куди треба було її секретареві так негайно виїхати й навіщо вій узяв у мене півсотні гусарів?

— О ні,— лукаво усміхнулася Розалія.— Цього ми не можемо пояснити панові до завтрашнього дня.

— Так, так, нізащо, це наша таємниця! — підхопила Агата, яка приєдналася до товариства, й навіть посварилася на страшного москаля пальчиком.

— От як!

— То, виходить, і чарівні пані допомагають нашому щасливчикові?

— Вони хочуть нас заінтригувати зовсім,— усміхнувся Пігловський.

Тільки маршалок не виявив цікавості до таємничих слів Агати, а тривожно засопів і з жахом глянув на Розалію.

— У всякому разі, в таємниці нашій немає нічого жахливого, пане,— з граціозною усмішкою мовила Розалія.— Завтра ви довідаєтесь про все, і пан майор не пожалкує за тим, що на день позичив нам загін гусарів.

— Вся моя команда до послуг панських.— Бравий майор ловко дзенькнув острогами й уклонився Розалії.

О, нам не треба всього загону, ми з однією жменькою подаруємо вам, панове, такий дорогий подарунок, про який

ви навіть і не мрієте! — Агата по-дитячому надула губки й окинула всіх переможним поглядом.

— Пані остаточно хоче примусити нас умерти від цікавості!

— Але я на правах батька питаю наших чарівних володарок, з жартівливим уклоном додав Пігловський,— що ви зробили з моїм сйном? Куди ви послали його?

— Ні, ні, хоч як розпитуйте, не скажу,— це таємниця, а жінки їх уміють берегти,— заторохтіла Агата,— і от щоб ви не випитували в мене, я йду в найдальший куток і мовчу, мовчу, мовчу!

Вона відпурхнула від Розалії і в супроводі майора й старого Пігловського відійшла в глибину вітальні. .

Незабаром туди ж за гарненькою цокотухою пішли й інші офіцери. Сам тільки маршалок зостався коло Розалії.

— Розюто, ангеле мій...-* прошепотів він, нахиляючись tfo неї,— невже?..

— Ах, заспокойся, на бога! Простий жарт — і більше нічого,— з досадою відповіла Розалія й, підвівшись з місця, спинилася коло найдальшого вікна, що виходило в сад.

Вона притулилася гарячим чолом до холодної шибки й застигла в тривожному чеканні.

Зовнішній спокій і кокетлива жартівливість, котру вона проявляла з гістьми, надзвичайно гнітила її. Нерви її були напружені до краю: сьогодні вона багато чого поставила на карту і нетерпляче чекала тепер наслідку затіяного діла...

Цей план вона вимучила в своєму серці, а після фатального побачення з отамацом він став її пекти невгасимим вогнем... "Та чи вдасться Рудковському піймати Уляну? А якщо зірветься?"

І як поставиться до цього Кармелюк? Чи не подумає він, що це вона, Розалія, влаштувала засідку на його коханку? Та ні... діло обставлене так, що на неї не може впасти й найменша підозра: пани й комісари придумали цей диявольський жарт, "Але все-таки він може подумати... Треба пояснити йому.., Але як, як, куди їхати, як побачити Кармелюка? Чому ж він не потурбувався про це? Так, справді, чому він не потурбувався про це? — казала вона сама собі настійно, т-Йому ж це зовсім легко зробити. П’ятий день вона не бачить його, не знає про нього нічого, а він і звістки ніякої не пришле!"

Розалія зім?яла в руках тонку батистову хусточку.

Він же піддався її чарам, утратив розсудливість... Не міг же він так прохолонути за один день?.. О ні, ні, це та, нена-висна суперниця, перешкоджає їй у всьому! Вона, як та кішка, слідкує за ним скрізь, як кошмар, переслідує його. А може, знову розбудила в ньому захололе почуття, впоїла його своєю скаженою пристрастю? У, ненависна!..— Розалія до болю закусила губу й знову, тільки подумавши про те, що та жінка там, поблизу Кармелюка й, може, поділяє його ласки, відчула, як кров шугнула їй у голову й скажена злість запалала в її серці.

Скоріше, скоріше позбутися її, і тоді край усім мукам!

Розалія одвернулася од вікна й оглянула вітальню. Мар-шалка не було в кімнаті... Серед гостей, які оточували Агату, чути було веселий гомін і сріблястий сміх красуні.

Розалія прислухалась; ні з саду, ні з двору не чути було ніякого шуму.

"Ах, чи тільки зуміє той хвальковитий хлопчисько впоратися з ділом? Чому й досі не їде?" — прошепотіла вона роздратовано й знову задумалась, але тепер думки її пішли в іншому напрямі. Історія з Янчевським почала набирати гострого характеру... Янчевський згадував про якийсь обман... Невже догадався, розвідав? Припустимо... Але в який спосіб? Що могло її виказати? Записка? Але вона писана зміненим почерком і адресована невідомо кому. Та й хто міг показати йому, де сховано записку? Циганка?

Розалія нахмурила брови... Еге ж, прикро, що вона довірилась їй. Всіх; інших легко впевнити в тому, що це витівка Кармелюкова, та Янчевського не ошукаєш. Проте якщо циганка й виказала її, то в усякому разі, тепер, після сьогоднішньої облави на Уляну, можна буде сміливо запевнити і Янчевського, що записка ця покинута була на те, щоб заманити розбійницю, що його недовірливість та підозріливість і втягли його в халепу. А найкращим виправданням її, Розалії, може бути те, що вона лежала хвора в ліжку й не виїжджала з двору... Але Кармелюк невчасно розчулився,— міркувала далі Розалія.— Ех, навіщо ото він відпустив Янчевського? Чи не простіше було б не показуватися йому на очі — або вже коли покарати* його, то як слід,— вирвати назавжди жало в гадюки! Все це так безглуздо! Таким вузлом сплелися навколо неї всі нитки, що тепер уже важко їх і розплутати... Та все це пусте,— аби тільки він, незрівнянний і любий, був з нею, а тоді, чого не можна буде розплутати, те можна буде й розрубати!

Розалія о дійшла од вікна й попрямувала була до гостей, що оточували Агату, коли нараз до її слуху виразно долинули з двору шум, крик і ляскання пуг.

І Агата почула це.

— їдуть, Розюню, їдуть! — скрикнула вона й побігла до подруги.

Від тривоги й напруженого чекання пані маршалкова побіліла, як папір, і вхопилася руками за спинку крісла.

В цю хвилину в сусідній кімнаті пролунали гучні кроки, двері розчинилися, і до зали швидко зайшли заболочені Рудковський, Алоїз та ще кілька молодих шляхтичів; обличчя їхні сяяли тріумфом; за ними виглянуло з дверей і лукаве, радісне личко Фросі.

— Ну що? Як? — кинулася до них Агата, але її голос потонув у гучних криках: "Віват, віват!"—-з якими ввійшли до зали шляхтичі.

— ЇИват! Наш славний презус! —— вигукнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.

Дружний хор підхопив його вигук.

Гості, які були в залі, стовпились коло обох дам.

— Впіймали? Схопили? — швидко промовила, почервонівши, Розалія.

— Пані презус — наш перший герой,— захоплено казав Рудковський,—все відбулося так, як розрахувала пані: впіймано розбійницю, а слідом за нею впіймався й Кармелюк!— випалив він.

— Кармелюка впіймано?! — крикнули всі, хто був у залі, не вірячи своїм вухам.

— Лежить зв’язаний під вартою москалів...

Розалія похитнулася... і