оли?! — скрикнули разом усі ватажки загонів, оточивши Кармелюка.
Кармелюк неохоче розповів історію покарання Демосфена, сказавши, що він натрапив на нього випадково в лісі. Розповідь Кармелюка викликала надзвичайне збудження серед ватажків загонів і всіх гайдамаків.
Таку новину не гріх і сприснути, отамане! —з захватом вигукнув Дмитро, вдаривши шапкою об землю.— Звели відкрити барило меду, є добрий.
Передусім діло, рруже, а потім не дамо спуску й медові,— сказав Кармелюк.
— Слушно,—погодився Дмитро.
— Ну, то от скажй, чи всі наші зібралися?
Вважай, що всі, от тільки Хоздодат з хлопцями не вернувся.
Хоздодат?.. Так, так, він же куди поїхав?
— У Кальну Деражню послав ти його, пане отамане, з гостинцем до пана Сливинського...
Так, так...— Кармелюк у задумі провів рукою по чолі. Назва села, яке згадав Дмитро, викликала в його пам’яті дорогий спогад, і серце його болісно занило. Він провів рукою по голові, немов бажаючи відігнати смуток, що • налетів на нього, й промовив уголос: — То, кажеш, не повернувся ще?
Ні.
— Не попався б попенко!
— Де там йому попастися: він же в тих лісах, як риба у воді, з ним же й хлопців три найкращих, надійних...
— Гм... так. А чого ж це я не бачу отаманші... вона ж з тобою була?
— Та от, вийшло діло,— Дмитро розвів руками.— По тому, як ми почастували Дембицького, то надумали з отаманшею одним махом порішити й пана Бойка, тим більше що — жироїд, а він же недалеко, всього верст за двадцять від Дембицького. Ну, вирушили; виявилося, що сей пан комісар того ж дня з усіма своїми тельбухами з села драпака дав... Забрали в нього все, що можна було, та й повернулися з хлопцями додому... А отаманша й відділилася від нас десь з півдороги, сказала, що треба їй до одного бидла зайти,— корчмар він, чи що, у Вівсяниках, ну, либонь, хотіла його про щось розпитати... Я й казав, щоб не йшла вона, та де там, і слухати не схотіла!
— А давно ти повернувся? — перебив його Кармелюк,
— Позавчора.
— Погано! — Кармелюк на хвилину задумався, прикидань чи в умі відстань од Вівсяників до нового табору, й знову промовив уголос: — Погано! Повинна б уже тут бути.
— Я й сам так думаю, чи не попалася де? — погодився й Дмитро.
— Треба виручати,, вона ж товариш вірний...
— Душа, а не товариш! — гаряче обізвалися гайдамаки, які стовпилися коло Кармелюка.
— За отаманшу голови!
— Спасибі, братове,— схвильовано відповів Кармелюк. Хоч за останній час його стосунки з Уляною дійшли до ворожої холодності, та в усякому разі вона була не тільки його коханкою, а й вірним товаришем, і він вважав за перший свій обов’язок урятувати цю жінку, яка стільки разів доводила йому свою дику любов і свою собачу відданість.— Спасибі, братове,— сказав він ще раз.— Ну, та про це ще поговоримо вранці, а справа тільки в тому, що вирушати, виходить, з табору зараз не можна.
— Ніяк не можна, батьку,— погодився Дмитро,— тут же Вч нас і скарбниця, і всякий фураж,— не покинути ж обоз! Знову ж таки і всіх людей зараз вивести важко...
— А скільки москалів?
— Та сила-силенна, мало не цілий полк... ^
— Гм... так би мовити, душ по десять на брата? Ну що ж, позиція в нас добра, в разі чого, то й облогу витримаємо,— через болото ж ніякий диявол, не вкусить, а з лісу загородимося та в разі чого навалимо дерева, зробимо засіку, в нас є на всякий випадок для відступу й своя гребля.
— Якщо тільки не займуть її...— докинув Андрій.
— Ну, про неї тільки ми знаємо, навіть із селян ніхто не знає! — заперечив Кармелюк.— Та це ж усе тільки на всякий випадок, а річ у тому, що треба москалів звідціля виманити. Вони ж без Янчевського блукають у нашому краї, мов сліпі. Треба, щоб Кармелюк для них об’явився в іншому місці і щоб командирові про те доповіли вірні люди. Все це ми зорудуємо завтра. На тебе надія, брате,-— звернувся, він до Дмитра.
— Чудово! Упораємо діло в акураті, отамане! — радісно відгукнувся Дмитро.
— Отож-то. Йоржа з хвоста не проковтнуть! А тепер, щоправда, не гріх дати роботу й зубам та й спочивати! — закінчив Кармелюк.
Після товариської вечері, яка супроводжувалася веселою розмовою й дружною миятикото, всі розійшлися спати. Для більшої бозпеки розставили по всіх пунктах подвійну варту, і в таборі запанувала цілковита тиша. Кармелюк теж ліг; він був дуже втомлений і йому давно вже треба було б відпочити, та, скільки він не перевертався з боку на бій, все йому не вдавалося заснути. Не небезпечне становище турбувало його,— цього разу він почував себе спокійніше й певніше, аніж коли б то не було,— але його гризли глухе невдоволення собою .й безпричинна туга, гризли й не давали йому заснути. Розпеченими голками вп’ялося в його серце й мозок останнє побачення з красунею, та не захоплення викликало воно в його душі, а якесь важко почуття, немов болісну млость після чаду. Образ красуні якось роздвоївся в його уяві: з одного боку, він бачив чарівну жінку, яка пристрасно покохала його, з другого — з-за цього образу виступала запекла папі й полька.
"Еге ж, саме пані й полька,— от і розгадка незрозумілої поведінки красуні: вона рятує мене, перестерігає про небезпеку, чарує — все для того, щоб перевести в свій стан. їй треба проводиря для шляхетської справи, а свобода хлопів місточок, по якому пані гадає перевести мене... Ні, жартуєш, красуне! Кармелюк ласки купує, але душі за них не продає! От що про Бессарабію й Молдавію казала на той випадок, що діло кінчив би, щоб там сховатися, купити й зажити вільно,—це резон... Тільки далеко від рідного краю тужно... ой, як тужно! При такій нудьзі тільки ангел небесний міг би навіяти спокій... але не вона! Ні, ні, не вона!"
"Але вона ж любить тебе! — неначе вдарив йому в вухо інший голос.— Любить і довела це: попереджала про небезпеку, виказувала панські плани й посланців... нарешті, вона сама нещасна... Та чи правда ж? Ой, щось серце чує, що ні!
Чого б їй так гаряче стояти за панське повстання? Адже коли їй пани набридли, то вона повинна була б їх ненавидіти... а вона... А втім, могла звикнути до панських розкошів, запаніти... Навіщо вона мене так гаряче просила стати за панів?.. Навіть обіцяла мені шляхетство! Ех, любить і соромиться цієї любові! А, плювати я хочу на ваше шляхетство! Не підійму я за вас, мосці панове, не те що шаблі, а й пальця!"
Кармелюк сердито стукнув кулаком і перевернувся на другий бік. Та й цей енергійний рух не полегшив глухої досади, котра, мов миша, все шкреблася й шкреблася в його серці.
"Так чому ж він досадує, на кого й на що? — думав про себе в третій особі Кармелюк.— Сп’янила його краля, зачарувала, ну й що ж із того? Сп’янила на хвилину, чого ж про те згадувати? Ні, йому було прикро, що спокусливій красуні вдалося хоч на час ввести його в оману і впевнити в своїй відданості хлопам..."
Він сердито плюнув убік і перевернувся на спину, заклавши руки під голову. Нудна туга поволі виповзла з його серця й пригнітила йому груди... "Чого ж треба йому? — думав далі Кармелюк.—Душі чистої, ласки-дружньої, серця вірного?— зла усмішка скривила йому губи.— Якраз саме розбійникові думати про це! Бери, що пливе під руку,—от і все!"
Та грубе завершення думки не знайшло відгуку в серці отамана. Перед його очима постали обидві ланки, які були близько біля нього: страшна розбійниця Уляна з своєю не-поділеною, але пристрасною й дикою любов’ю, і красуня пані, вкрадлива й спокуслива, мов змія, але й невірна, як гадюка... Кожна з них знала тільки свою пристрасть і свої особисті інтереси, й кожна по-своєму намагалася одірвати Кармелюка від його діяльності й примусити його жити тільки для її кохання... Неприємне почуття піднялося в грудях Кармелюка при спогаді про цих жінок. Навіть у їхній жагучій любові не вистачало жіночості й ласки, які втихомирювали б схвильовану, бунтівливу душу отамана. 4
"Друга, душі чистої й ніжної,—ось чого бракує тобі",— знову спливла тужлива думка...
Вона спливла без слів і без образу, але зразу ж сповнила серце його почуттям смутку й самотності і понесла думки Кармелюкові до тихого будиночка, до світлиці, осяяної сутінковим: світлом лампади, до дівочої голівки, схиленої над книжкою біля вікна... І при одному цьому спогаді тихий спокій розлився в' душі Кармелюка... Слова Олесі, її рухи, усмішка її і вся вона з навколишнім оточенням постали перед ним, як живі; якийсь вкрадливий голос ніби шепнув йому, що дівчина тільки й думає про отамана. Йому нестримно захотілося поскакати туди й поринути хоч на один день у той тихий, чарівливий світ. Але зараз же злість і презирство до себе закипіли в серці Кармелюка.
— Цить, вовче неситий,— проричав він крізь зуби й сильно гупнув себе в груди кулаком,— над тихою хатою нехай витають святі ангели, а, ти, гайдамако, виймай свого ножа та кінчай, що почав! — Він простяг руку до пляшки з горілкою, що стояла недалеко, й, припавши до неї губами, випив майже все до дна, насунув на очі шапку, закутався дужче в кирею й заснув нарешті важким, болісним сном.
Райок приніс із собою багато клопоту. Ще до світанку вирядив отаматт Дмитра з частиною ватаги, давши їм перед тим докладні інструкції, як ошукати й одвернути москалів, сам же пішов оглядати місцевість, бо ухвалено було поки що залишити ядрові ватаги на своєму місці. На деяких дільницях лісу Кармелюк звелів прокопати рови, на інших — навалити стовбурів дерева, на третіх — довиконувати й накрити гілляками й листям ями. Потім він оглянув потайну греблю, яку проклали гайдамаки через непролазні болота, що прилягали до табору з іншого боку, поставив тут вірних людей і повернувся назад.
Весь час отаман діяв бадьоро й енергійно, але разом з тим невдоволення й туга, які насунулися на нього вчора, не залишали його й сьогодні. Повернувшись до табору, він одря-див Ониська з кількома хлопцями у Вівсяники розвідати там про долю, яка спіткала Уляну, й знову подався оглядати всі роботи, намагаючись посиленими турботами заглушити тугу, що гризла його серце. Ввечері, коли гайдамаки дібралися коло вогнищ на вечерю, Кармелюк несподівано почув радісний крик і гамір, що наближався до того місця, де вік сидів з Андрієм, дядьком Явтухом та іншими більш довіреними особами.
— Що там таке? — здивовано спитав Кармелюк.
Андрій миттю зірвався з місця й за дві хвилини повернувся радий, сяючи й махаючи здалека шапкою.
— Отаманша вернулася, батьку! — закричав він, ще бі-жучи.— Та ось вона й сама!
Всі посхоплювалися з місць. С