Серед драм М. Старицького єсть дві драми: "Юрко Довбиш" (перероблена з відомого роману Францоза "За правду") та "З темряви" ("Кривда й Правда"), оригінальна драма на 5 дій. Обидві ці п'єси малюють моменти соціальної боротьби пригнічених класів: перша — повстання гуцулів за землю під приводом Юрка Довбиша, а друга — боротьбу видатного селянського діяча Степана з глитаями села.
Видима річ, що в ті часи таких п'єс ніяким робом не могла дозволити цензура; тут і надалось вищенаведене "правило": М. Старицький до тексту своїх драм додав ще три мішки гречаної вовни і густо перемішав все, — вийшов славний твір! Хто б глянув тільки на перші сторінки його, одразу був би впевнився, що автор збожеволів. Тут йшла ніби й розумна розмова, але зразу вривалася, бо надходили несподівано хлопці й дівчата, починали співати й танцювати. Знов ішла попередня сцена, але її перебивали п'яні баби, що Бог його зна з чого заводили сварку; бабів розганяв дід і сідав ловити рибу трохи чи не серед степу; знов текст драми, і знов якийсь нікому не відомий дурень втручається в розмову і починає точить теревені; коротко кажучи, це була така мішанина, в якій ніяк не можна було домацатись змісту. Ми боки рвали з сміху, слухаючи цю галіматью. А справу було врятовано. Цензору, мабуть, з п'ятої сторінки обридло читать цей бред безумного, і він дозволив обидві п'єси до вистави. Тоді-то й пішла друга робота: автор почав викреслювати все те, що було намішано в пьєсу, і нарешті з шкарлупин вилупився дійсний твір. Згадувати смішно, а вигадувати було гірко.
Всі ці засоби проти цензурних порогів відносяться ніби до "области спиритуалистического"; бували і другі... Часами справа залежала од якогось останнього цензурного урядника...
Баснь эту можно бы и боле пояснить... Да чтоб гусей не раздразнить.
З літературною діяльністю других ювілятів української драми ми не маємо такої інтимної знайомосте, але, приглядаючись до неї ближче, ми бачимо, що й вона підлягала тим самим законам трансформації. Іван Карпович Тобілевич належав теж до тих авторів, яких най-пильніше пантрувала цензура. Скоро вступив був він до трупи М. П. Старицького, його заслали у Новочеркаськ на три роки, а через три роки знов було продовжено термін його заслання ще на три роки. Визволився І. К. тільки у 1889 році, та аж по 1895 рік лишався ще під негласним надзором. Справа була політичня; разом з Кар-
23 0-440
705
пенком-Карим заслано було Михалевича, Русова і других українців, через що, мабуть, цензура і приглядалась так до творів шановного автора. Не поталанило йому одразу. Перший твір Карпенка-Карого "Чабан" був заборонений аж до 1889 року. Кілька разів одсилав його він до цензури, і тільки у 1889 році дозволено його було вже в новій переробці під назвою "Бурлака". Друга п'єса Карпенка-Карого була "Не так пани, як підпанки", — вона пережила ще більші трансформації: до цензури їздила аж шість разі Шість раз міняла ім'я: "Не так пани, як підпанки", "Перед світом", "Підпанки", "Сельска честь", "Що було, то мохом поросло", "Прислужники". Під назвою "Прислужники" і дозволено її до вистави аж у 1904 році. Сливе 20 років їздила п'єса "из Воронежа в Чернигов и обратно". Автор мав силу переробляти свій твір, засилати прошенія в цензуру, допоминатися свого права і не втрачав надії! Третьою п'єсою Карого була "Безталанна". І цю пьєсу, драму кохання, не було дозволено авторові. Спершу п'єса називалася "Хто винен?" Потім її перероблено й охрещено "Чарівницею". Цензура знов заборонила. Автор ще раз переробив її, назвав "Безталанною" — і тоді тільки дозволено її цензурою.
Як же то нівечилося "святая святих" автора за такими змінами! Тільки пильно приглядаючись до п'єс, можна собі уявити, яке силоміцне каліцтво робили драматурги своїм творам. Спинимось, напр., на п'єсі "Прислужники", що, як відомо, малює нам стан крепаків-селян і відношення до них дворян, поміщиків, згола — безправ'є та ґвалт, які чинили вони над своїми крепаками. Глядача дивує, що ввесь "центр тяжести" п'єси спирається не на панові, а на його камердинері, який ніби призводить пана до всього недоброго, а пан сам начебто такий лагідний, хоч до рани прикладай. Добра нагода одразу напасти на автора, на його буржуазний світогляд і прочая, і прочая. Коли ж ми згадаємо всі ті метаморфози, що пережила п'єса, скільки разів ходила вона до цензури, скільки назв змінила і тільки получила дозвіл під останньою назвою "Прислужники", яка так вже яскраво підкреслювала думку автора, ніби винні не пани, а подлі ж
хами прислужники їхні, — тоді тільки зрозуміємо ми, що, мабуть, спочатку в первотворі nicht da war der Hund begraben 24. Автор, що з таким болем сердечним відносився до селян, розумів, мабуть, гаразд, що не пана втворе-но "прислужниками", а самі прислужники — продукт ґвалту панів і безправ'я селян . Правда, і в підцензурнім ярмі, яке б воно тяжке не було, завжди можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його "святая святих".
На жаль, ми не маємо можливости подати історію цензурної волокити п'єс третього члена української драматичної троїці — М. Л. Кропивницького, але, спираючись на його друковані спогади, можемо зазначити ана-льогічні факти. Ось що розповідає про це сам Кропив-ницький.
"Все почти мои пьесы отдыхали на Прокрустовом ложе (в цензуре) от полугода до года и более, и многие из них возвращались недозволенными или с помарками, равносильными недозволению. Переделывал я их наново, снова посылал и снова ждал, а дождавшись, снова получал их в изуродованном виде и снова принимался за Сизифову работу. "Глитай" и "Доки сонце зійде", уже разрешенные, были опять запрещены. "Глитай" в продолжение 7 лет, "Доки сонце зійде" — десяти лет, и только благодаря Савиной дозволены в 1900 году" . "В одном из благотворительных спектаклей в Петербурге обратился я с просьбой к генералу, причастному к устройству этого спектакля, прося оказать содействие в цензуре, и содействие было оказано, и пьеса, пролежавшая в цензуре без движения около 2-х лет, разрешена была в один день" .
Не легшу боротьбу вів за свої п'єси і молодший з старійших українських драматургів — Б. Д. Грінченко. Комедія "Нахмарило" звалася вперше "Дядькові примхи". Цензура заборонила її; автор дещо переробив, назвав її "Нахмарило", знов одіслав до цензури, і аж тоді тільки було її дозволено. Те ж саме було з "Степовим гостем". Звався він в першій стадії свого розвитку "За батька". Лежав лялечкою в цензурі, вернувся розмальований червоним чорнилом до батька, знов поїхав до цензури, знов полежав і вилетів вже на волю "Степовим гостем", з приборканими крильцями. "Серед бурі", — звалося в першій стадії "Зламана квітка", — пережило такі ж метаморфози. "Арсена Яворенка" цензура зовсім була заборонила до вистави, а дозволила вже згодом, викинувши увесь третій акт, і сама примусила автора змінити заголовок; задовольняючи бажання цензури, автор і назвав п'єсу "На громадській роботі". Взагалі, з кожної п'єси д. Грінченка цензура щось викреслювала. Переклади його з Шіллера "Марію Стюарт" та "Вільгельма Тел-ля" — цензура заборонила була й до друку, а в цьому 1907 році драматична цензура заборонила до вистави того ж таки самого "Вільгельма Телля", що торік обійшов всі російські сцени.
Здається, яскравий малюнок! Та це ще не все.
Над українським театром тяжіла не сама тільки цензура, а ще й адміністрація. Вона мала право "вязать и решить". Схоче — дозволить грати, не схоче — заборонить; схоче — примусить виставляти стільки російських актів, скільки й українських, схоче — обмежиться примусом виставляти тільки російський водевіль. Які п'єси не до вподоби адміністрації, викреслять, не вважаючи і на цензурний дозвіл, з репертуару трупи. Перероблять і саму п'єсу, коли схоче адміністратор.
З гол а старий принцип: sic volo sic jubeo 25. А треба було потурати, бо указ 1880 року цілком віддавав український театр до рук адміністрації. Найбільше коверзував славної пам'яти одеський градоначальник. В своїх спогадах Кропивницький згадує і за нього. "Ведь, помимо цензуры петербургской, над украинским репертуаром тяготеет еще и цензура одесская. Все вновь разрешенные пьесы обязательно представляются нами на просмотр одесскому градоначальнику. Словно бы в Главном Управлении за нами смотрят только в одно око, а здесь в оба, и во многих пьесах градоначальник, подозревая, должно быть, недосмотр, приказывает вычеркивать некоторые выражения и целые фразы и заменять их придуманными им самим. Иные пьесы вовсе не разрешал, иные приказывал снимать с репертуара уже после своего разрешения".
До слів Кропивницького додамо ще кілька цікавих фактів. Коли трупа М. П. Старицького приїхала до Одеси, між іншими п'єсами виставила і п'єсу Шабельскої "Під Івана Купала". Не сподобалася п'єса начальству, — загадують зняти її з репертуару. Що його робити? П'єса бойова, дає збори і показна. Туди-сюди... ніде дітись, треба вдаватись і до його превос... "Соблаговолите, Ваше Прев..." Де там! Адміністратор гніваються... адміністратора вразила "безнравственность пьесы": заміжня жінка та закохалась в парубка! Чи ж хто де в світі бачив таке? І ось вирок: коли дирекція трупи хоче виставляти п'єсу, то мають переробити її так і так відповідно бажанню адміністратора. І мусили переробляти. Так само обурився був на Тобілевича й Саксаганського той само градоначальник, коли почув на "Паливоді", що жид має поїхати на християнині. Подія ця мала ніби одбутись десь поза коном, але й сама думка про можливість цього злютувала "блюстителя"; він прикликав до себе Саксаганського і почав йому грізно дорікати.
— Что это у вас за безобразие? Да разве возможно, чтобы жид поехал на христианине?
— Но ведь это происходит за кулисами и вполне соответствует духу...
— Что там соответствует?! Какому духу?! Чтобы больше этого не было!! Посадите жида на жида!
І посадили.
Скачи, враже, як пан каже, а не хочеш — твоя воля, складай пакунки та й пускайсь на дно. Таке-то діялось, панове судді! La critique est aisée, mais la vie est difficile26. Важке воно скрізь, a на ті часи, та ще для українських діячів — було воно найтяжче. Проте не згортали вони рук, і хоч небезпечно було позиватись з "предержащими властями" — позивались і часами доходили правди.