Чи змалювали вони нам в артистичних образах героїзм і величию красу і чари могутньої тієї боротьби, чи навчили вони нас любити її, чи збуджували,
' Курсив скрізь наш [Л. Старицької-Черняхівської. — Упоряд.]
693
чи закликали до неї, чи казали нам умирати, тисячу разів падать в ній, але знову і знову підніматись і йти далі все вперед і вперед назустріч вільному сонцю нового життя? (6)
d) Українські драматурги ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народ-ніх типів, або в ліпшому разі малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу й притупляючу буденщину її (11).
e) Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя; на руйнуючий все старе і спорохніле процес революції наші драматурги не реагували (11).
g) Ні один із поривів масового гніву не знайшов відгомону в драматичній літературі нашій і не був повернений назад народнім масам в формі артистично оброблених моментів боротьби або палкого слова, яке б будило мертвих" (12).
"Проти такого засуду, — додає автор трактата, — можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драми вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні сімпатії і цілий комплекс його "святая святих".
— Ось ваш акт обвинувачення, "батьки" українського театру! Справдовуйтесь, мертві та живі!
Отже, чи справді українські драматурги відносилися цілком інертно до справи? Чи не боролися вони проти цензури й адміністрації?
Почнем ab ovo І9.
Заборона 1876 року захопила діячів українського театру на самій гарячій роботі і разом припинила її. Але, не вважаючи на те, що цей указ просто одбирав останню надію, та партія, яку адміністрація охрестила назвиськом "украинофилов", не згорнула рук.
Малюючи сучасне становище, поет 80-их років пише:
Погинеш, пловче, в боротьбі! Куди й боротися тобі З цією силою сліпою: Не одного борця вона Уже поринула до дна!
Під Заверюху та негоду
Серед буяння в світі зла
Чи не піти і нам в господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замкнути серце потай миру
Й наладнувати в себе ліру
Для власних мук, для власних сліз,
Для потайних лише погріз!
Спокушаюча на той час перспектива! Але поет з огидою одкидає таку пораду і скрикує, повний гніву: "Ні, тричі ні! Хай краще струни порве мій лемент навісний".
Співай, ридай, — говорить поет, —
І будь готовий
Замість лаврового терновий
Вінець узяти на чоло!
Нехай тебе роздавить зло...
Але що смерть? хвилинна страта,
А далі — слава голосна.
Той умирати певно зна,
Хто зна свого любити брата
І за таку лише любов,
Співець, ти жити будеш знов!20
Це настрій "украинофила". І час сказати безстороннє слово: партія українців, або, як охрестила їх адміністрація, "украинофилов", не згорнула рук. Здавалося, чим би й боротись невеличкій партії інтелігенції з сліпою силою мільйона штиків? Боролися словом та наукою. Де тільки була найменша нагода, волали до правди й справедливости, ясували ненормальне становище, яке утворив новий закон. Настирливо писали розправи наукові й публіцистичні і в чужих органах і засновували свої. "Товкли", пам'ятаючи євангельске слово, і, — дивна річ, — отверз-лося їм, бодай і почасти. Звичайно, і в такій культурній боротьбі можна було виявити більше енергії, та і "жатва убо многа, ділателей же мало", і ми досі молимося Господину жатви "да низведе ділателей на ниву свою".
Живий жаль стискає серце, коли стежиш тепер по пожовклих часописях за минулим життям! З яким зусиллям добували найменший крок! Скільки заходів треба було вжити, аби виґвалтувати дозволу одправити хоч панихиду по Шевченкові. Який тріумф справляє видертий всіма правдами й неправдами дозвіл на виставу "Моска-ля-Чарівника" або хор, що прилюдно проспіває під орудою М. Лисенка кілько українських пісень! А як то вже треба було походити коло пана цензора, щоб українська книжка побачила світа. А вони таки виходили на світ Божий, не вважаючи і на суворий указ...
Тепер, мабуть, не один здвигне з презирством плечима, оглядаючи цю минулу діяльність: чи варто було, мовляв, теряти на такі дрібниці час та життя?
В цій розправі не місце сперечатись проти такої постанови питання; зазначимо тільки, що така діяльність українців зробила вплив на адміністрацію і дала їм деякі культурні здобутки, і між них дозвіл на українські спектаклі. Доказ цьому маємо в оголошених нині потайних докладах ген.-губернаторів, київського та харківського, Черткова і князя Дондукова-Корсакова.
У 1880 році приїздив у Київ з Петербурга на ревізію сенатор Половцев. Київські українці — "укра-инофилы" — зараз же скористувалися з такої нагоди, склали депутацію до сенатора, яка з'ясувала йому становище краю і переконала його в ненормальности обставин, що втворив указ 1876 року. Як відомо, Половцев висловився за волю українського слова й українського театру . У 1881 році київський, подільський та волинський ген.-губ. М. І. Чертков подає записку до міністра внутрішніх справ. Одночасно з цією запискою подає записку до міністра внутрішніх справ і тимчасовий харківський генерал-губернатор кн. Дондуков-Кор-саков. Обидві записки виникли під настирливим впливом діяльности "украинофилов", і ті здобутки, до яких привели записки обох ген.-губернаторів, по чистій правді, належать їм.
Записка Черткова виникла з приводу прошенія М. В. Лисенка.
"12-го января 1881 года кандидат университета св. Владимира, артист Лейпцигской консерватории Николай Лисенко в поданом мне прошении объяснил, — починає свою записку Чертков і пише далі: — Не встречая со своей стороны препятствий к разрешению выпуска в продажу сборника песен Лисенко, я, пользуясь настоящим случаем, признаю уместным войти вообще в оценку целесообразности распоряжения 1876 г., положившего запрет на все роды произведений на малороссийском наречии, кроме произведений изящной словесности"*.
"Оценка" ген.-губернатора доводить його до такої думки, що він висловлюється проти заборони "на малороссийском наречии сценических представлений и музыки". І завважає: "По моему мнению, литературные и музыкальные произведения на малорусском наречии следовало бы поставить в одинаковые цензурные условия с произведениями на общерусском языке". На цю записку дадено було резолюцію: "Заслуживает особого внимания и подлежит безотлагательному рассмотрению и докладу по соображению с мерою 1876 и порядками, в которых она была принята".
Прошеніе д. Лисенка стало губернаторові приводом, нагодою написати записку про можливість скасування указу 1876 р. Цього мало: саму думку про неодмінно потрібне скасування цього закону натхнули губернаторам "украинофилы", — про це цілком ясно гворить кн. Дон-дуков-Корсаков.
"В числе вопросов, обсуждаемых ныне печатью и частью естественно возникших из требований жизни, частью искусственно возбужденных прессою с различными целями, обращает на себя особенное внимание вопрос о признании прав малорусского народа в губерниях, населенных малорусскою народностию". Кн. Дондуков-Кор-саков, не вважаючи на всі хитромудрі заходи, гаразд добачає, куди саме гнуть "украинофилы". "Если авторы одних статей, предыдущая деятельность которых заставляет предполагать в них полную сознательность и знакомство с предметом, очевидно, не решаются досказать многого, что ясно обнаружилось бы при откровенном изложении и изобличило бы их в стремлениях несимпатичных даже для большинства их единомышленников, то другие, бессознательно вторящие первым, являются отголоском того особого сантиментально-доктринерского либерализма, который составляет характеристическую черту русской столичной прессы. Первые из этих авторов несомненно знают, чего хотят и куда идут"*. "Желания партий, — пише далі князь, — выражаемые открыто в печати, петициях и заявлениях земств, восходят пока лишь до требования ввести преподавание на малороссийском языке в начальной школе. Другие пожелания касаются дозволения издавать в России труды и сочинения всякого рода на малороссийском языке, допущения местного наречия в церковном поучении, а также снятие запрета со сценических представлений и исполнений музыкальных пьес"**.
Щодо рідної мови в школі, то "украинофилам" не поталанило напутити губернаторів, але щодо сцени і почасти до літератури, вони таки дали відомі здобутки.
Князь рішуче одкидає "запрещение сценических представлений, исполнения музыкальных пьес, печатания текстов песен к нотам и т. д.". "Следующим шагом должна быть отмена ограничения в издании книг и сочинений и т. д.".
"Требования" ці виставлялися, по виразу князя, "враждебною единству России партиею". "Гг. Антонович, Драгоманов, Чубинский, Старицкий, Лисенко и Ильяшенко (певно, це Лука Ільницький 2І) — являются главными теоретическими и практическими деятелями в этом направлении"***.
Серед цих фамілій бачимо двох, яких українська література прилічує до корифеїв української сцени, — д. Лисенка та Старицького. Таким робом, бачимо, що й партія "украинофилов", і ті корифеї української сцени, що належали до неї, не покладали рук. Наслідком всіх цих заходів було те, що "Начальник главного управленияпо делам печати" зробив доклад міністру внутрішніх справ, у якому висловлював таку думку, що "представлялось бы полезным разрешить издание на этом наречии других оригинальных произведений и переводов под тем условием, если в изложении не будет ни ново-придуманного правописания украинофильской агитации и если внутреннее направление или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии. Под этим условием может быть дозволено также исполнение сценических представлений и издание музыкальных пьес с малороссийским текстом".
Нарешті 8-го октября 1881 року Височайше затверджено було доклад міністра внутрішніх справ, у якому висловлено було між іншим: "2) Пункт третий разъяснить в том смысле, что драматические пьесы, сцены и куплеты на малорусском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматическою цензурою и могущие вновь быть дозволенными главным управлением по делам печати, могут быть исполняемы на сцене, с особого, однако, каждый раз разрешения генерал-губернаторов, а в местностях, не подчиненных генерал-губернаторам, с разрешения губернаторов и 3) совершенно воспретить устройство специально малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии"
Затверджено було доклад міністра на підставі вищезгаданих записок ген.-губернаторів харківського та київського, а також "заявления со стороны многих губернаторов и частных лиц".