Молиться лагідно, спокутливо. Він знає: важка рука господня — отже, любить господь свого вірного раба. Небо послало йому нове випробування. Єдиний, кого він мав біля себе, духовний паросток його, нині — лукаво мудруючий єретик. Він виконає свій обов'язок, покарає гординю, хоч би що подумали там, у Римі, хай лишень пресвята діва Марія не відмовить йому в силі і твердості, бо він тільки людина, тільки меч у непримиренній боротьбі Всевишнього з лукавим.
Просвітлений молитвою, що пригасила вагання та сумніви, отець Франціско прямує через залитий сонцем монастирський двір до канцелярії святої служби. Тепер думки течуть звичним руслом, і з'являється навіть легке збудження, як перед кожним новим процесом. Воно молодить верховного інквізитора. Стрічні ченці шанобливо вітаються, а він уже підозріло приглядається з-під низько опущеного каптура до кожного, як до можливого однодумця Роберто Граціано. Єресь — то гнійна рана, і знешкоджувати її слід, не шкодуючи тіла. Хіба не благочестивіше пожертвувати сотнею невинних, ніж проминути одного винного? Що важить земне життя порівняно з вічністю? Мить, марево...
У канцелярії на отця Франціско чекає радник святої служби брат Юліус Мільх.
"У душі його — тривога і страх, хоч уміло маскує", — помічає тренований погляд отця Франціско, і одразу ж, вирішуючи долю радника, послужливо підкочується думка: "Його часто бачили з Граціано..." Брат Юліус ховає обличчя од суворих очей верховного інквізитора і починає говорити:
— Моя вірність католицькій церкві і моя совість зобов'язують донести вам, високоповажний отче, що брат Роберто Граціано, аби втолити нечестиву спрагу свого розуму, продався дияволу, споконвічному ворогові роду людського. Я маю незаперечні докази його добровільної спілки з духами зла і ладен присягнути на святім Євангелії...
Отець Франціско мовчить, розсипавши по бильцях темного крісла тонкі прозорі пальці.
— Коли брат Роберто шукав філософський камінь, — продовжує Юліус, — до нього з'явився диявол в образі подорожнього і запропонував свої послуги. Брат Роберто запитав, хто він такий. "Хто б я не був, лише я один можу вказати шлях до істини", — відповів спокусник. Тоді переляканий Граціано перехрестився, і диявол одразу ж зник. Пізніше брат Роберто зацікавився таємницею небесних сфер і дуже бідкався, що не здатен їх розгадати. Одної ночі, виснажений марними пошуками, він у відчаї покликав Люцифера: "Пане, якщо ти допоможеш мені, я шануватиму тебе у всьому і служитиму тобі". Той не примусив себе чекати — з'явився цього разу в обличчі чорного ефіопа. "Я покажу тобі всі дев'ять небесних сфер, — сказав диявол, — якщо ти продаси мені свою душу і відречешся од Христа й діви Марії". І Роберто Граціано власною кров'ю підписав угоду. О преподобний отче! Якийсь час ми були духовно близькі з братом Роберто, і тепер у мені палає гаряче бажаніш врятувати душу нещасного з чіпких демонських рук і повернути Граціано в лоно святої церкви. Молитви братів та сувора покута...
Юліус Мільх усе говорить і говорить, поспішаючи, ковтаючи слова, немов боїться, що йому не дадуть доказати, а верховний інквізитор не перериває його, він прислухається до себе. Варто лише повірити радникові, і все бачитиметься в іншому світлі, приємнішим, бажанішим. Винні тільки диявол і Роберто: брат Юліус — верткий богослов. А чи не постраждає в такому разі справа святої церкви? Отець Франціско вагається. Він неприязно думає про зловтіху заздрісників, що обсіли святий престол, варто лишень донести їх преосвященству про кубло єретиків у монастирі. Бог почув його ранкову молитву і прислав брата Юліуса — отець Франціско досить натерпівся за католицьку віру. Що ж, він схиляється перед божою волею. В покорі Мільха, в голосі Мільха бринять нещирість і затаєна тривога, інквізитор опускає занадто проникливий погляд:
— Єдиний свідок — ще не свідок...
— О преподобний отче! Монастирські ченці засвідчать мою правоту,— Юліус підводить голову.
— Іди, я подумаю, — стомлено каже отець Франціско, намагаючись не зустрічатися з братовими очима.
— Надіюсь завжди і всюди лишатися слухняним сином святої церкви...
"Учені богослови вкрай потрібні нині серед африканських схизматиків, — думає верховний інквізитор, втупившись у зачинені Юліусом двері келії. — Мені б не хотілось опісля часто зустрічатися з братом Мільхом. У нього багато суєтної гордині, і він став свідком моєї слабості..."
5
Брат Петро кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду:
— Роберто Граціано благоволіє до дияволи і має його за божого брата, якого несправедливо позбавили престолу. Роберто Граціано не раз заявляв у трапезній, що істинним творцем був диявол і настане, мовляв, день, коли він займе місце бога. А ще він казав, ніби все добро на землі – од диявола, а все зло — від бога, і хто служить богові — бідні та нещасні, а хто служить дияволу — сповнені щастя...
Брат Жан кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду саму правду:
— Серед ченців давно ходить чутка, що мати породила Роберто Граціано в шістдесят три роки од диявола, котрий являвся їй в образі вовка. Роберто народився на світ з головою вовка і зміїним хвостом. Два перші роки мати годувала його м'ясом молочних дітей, яких викрадала ночами в чесних людей...
Брат Альваро кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду саму правду:
— Місяців зо три тому несподівано помер молодий послушник Раймунд. Перед смертю він зізнався братам, що одного вечора пішов назирці за Роберто Граціано в кінець монастирського саду. Роберто довго стояв на галявині і дивився в небо. Нарешті звів руки, мовив якісь магічні слова, і тієї ж хвилини з клекотом водопаду й стогоном бурі з'явився чорний демон, жахливий на вигляд. Кудлата голова його сягала верхівок тополь. Демон смертельно поранив послушника Раймунда...
Брат Маттео кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду:
— Роберто Граціано показував братам воскову кулю, що нібито мала зображати землю, і проштрикував кулю голкою, щоб загинуло на землі все живе, богом сотворене...
Брат Антоніо кладе руку на. євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду...
6
Верховний інквізитор:
— Я звинувачую тебе у тім, що ти продав свою душу дияволу і стоїш з ним супроти царства бога-отця і бога-духа святого...
Роберто Граціано:
— Отче! Я подав вашій милості положення, які є плодом тільки власного розуму та моєї совісті, і готовий присягти в тім на святому Євангелії...
Верховний інквізитор:
— Я, верховний інквізитор, попереджаю: тільки повне визнання своєї провини, щиросерда сповідь і щира готовність прийняти церковну покуту можуть урятувати твою душу і тіло.
Роберто Граціано:
— Отче! Мені немає в чім зізнаватися. Подаючи свої положення на ваш суд, я хотів лише добра людям та християнській вірі. Озирніться навколо, отче! Де терпимість і добрість, якими благословив землю Христос? Наша церква втратила найменшу повагу мирян. Люди бачать у ній церкву антихриста, а не церкву Христову. Мені те болить, отче...
Верховний інквізитор:
— Я забороняю богохульствувати в цих освячених стінах! О, чому баряться громи небесні? Боже, доки триватиме твоє милостиве довготерпіння?!
Роберто Граціано:
— Отче, не накликайте громів небесних на безневинного! Моя єдина вина — моя совість. Я переконаний, що ніколи справедливість не захистилася злом, а добро — страшними муками. Мені відкрилися ріки крові! Наша церква захлинається кров'ю. У кров невинних — і мої руки, відколи я при святій службі. Візьміть мої руки і спаліть їх. Кров, кров, навколо — кров!
Верховний інквізитор:
— Замовкни! Це кров єретиків, нечестивців, вона виправдовує мене перед людьми та богом! На землі в людських душах точиться вічна боротьба святого духа з дияволом, і я пишаюся, що усього себе віддав цій великій боротьбі. Бог дав мені сили та легіони янголів на підмогу. Я запалив тисячі вогнищ во славу божу і для торжества католицької віри. І доки я живий, інакомислячі вмиратимуть. Першим інквізитором був бог, я — тільки його караюча рука...
Роберто Граціано:
— Неправда! Мій бог добрий та милостивий. А вашого бога я проклинаю...
Верховний інквізитор:
— О пресвята діво Маріє, будь заступницею вірному рабові твоєму Франціско. Я винен, що в сліпоті своїй звав єретика своїм духовним сином. Я спокутую провину свою, власною рукою підпаливши вогнище, на якім спопеліє його гріховне тіло, а душа його палатиме у вогні вічному...
Роберто Граціано:
— Отче!..
7
Юліус Мільх:
— Мій дорогий і гаряче любимий брате! Я зійшов у цю сиру темницю не для того, аби сперечатися щодо істинності положень, поданих вами святій службі. Ще раз підкреслюю: можливо, в дечому ви й маєте рацію. І я не збираюся відхрещуватись од власних слів: свого часу ми й справді досить вільно та необачно розмовляли з вами. Я здавався б смішним, коли б навіть наодинці з вами намагався забути ті дотепні бесіди. Застерігаю вас, брате, од єдиного: сліпої довіри до власного судження. Не існує істини, єдиної для всіх та вічної, є істина суб'єктивна, істина даної хвилини. Хіба одне це не переконує в марноті знання? Ви, брате, чуєте зараз покаянні слова людини, яка сама довгий час гнівила бога мудруванням і якій нарешті відкрилася глибина Соломонових слів: "Хто примножує знання, той примножує скорботу..." Отож, брате, сподіваюся, тепер ви погодитеся зі мною: жодна сентенція, яку в сліпоті своїй ми приймаємо за істину, не варта нашої жертви і наших мук. Ви мовчите, брате, але я розумію хід ваших думок і відчуваю ваше серце. Ви тепер — у різкому зіткненні з людьми, серед яких живете, бо неспроможні примирити навколишню дійсність і свою совість. Повторюю, що не маю наміру заперечувати плід ваших довгих роздумів — ваші положення. Я тільки вказую шлях, який виведе вас до людей. Тим шляхом є богорівна логіка. Тільки вона завжди рятувала пробуджені розуми і надто чутливі душі. Логіка готова на ваше найперше бажання заповнити будь-яку порожнечу, перекинути місток над найглибшими проваллями і примирити вас із усім світом, оберігаючи вашу гордість і самостійність. Вам болить, що християнські таїнства оскверняються брудними руками церковних служок і від того велика ганьба католицькій вірі.