Особлива місія мадам Крижанівської

Валентин Чемерис

Сторінка 4 з 6

Пам’ять у неї була пречудова, прочитане з ходу запам’ятовувала — цілими сторінками. (Вдома у них ще від батька зосталася добра бібліотека). Оскільки ж з юних літ вона не відзначалася здоров’ям, часто хворіла (до всього ж у неї виявився ще й хронічний туберкульоз — страшна хвороба, від якої тоді не було рятунку — як, між іншим, і нині його позбутися не просто), то з постелі бувало й тижнями не вибиралася. Тож не було б щастя, так нещастя допомогло. Ось тоді вона й захопилася історією, окультизмом та іншою містикою. Свято вірила в потойбічні та космічні сили, що саме вони убережуть її від зла земного світу та хвороб. І так у них вірила, що на тій вірі і трималася. Це зрештою і допомогло дівчині впоратися з хворобами.

А ще маленька Віруня (та й дорослою теж) вірила у свою особливу місію в цьому світі, що космічні сили — які саме, тоді вона ще гаразд і не уявляла, — неодмінно їй допоможуть здійснити її місію і високе покликання. Вона не така, як інші, вона прийшла у цей світ не просто жити, а й творити. Небачені книги. І космічні сили їй неодмінно допоможуть. І надихнуть на подвиг. Особливо астральні сили. (Астральний від лат. зоряний, переносно — неземний). На ті зоряні неземні сили вона і покладалася. Астральні культи були в ассирійців, вавілонян, єгиптян, фінікійців, арабів і ґрунтувалися на вшануванні небесних світил. Їм поклонялася й Віра. Астролатрія — служіння, поклоніння зорям та іноді небесний тілам була її релігією. Як і астрологія. Все, що було пов’язане із зорями, було її світом. Ночами, в пітьмі кімнати в довгій сорочці підходила вона до вікна, у яке зазирали далекі зорі, молилася до космосу, що був її богом. Благала свого бога послати їй Вчителя (неодмінно з великої літери). Якби Віра Іванівна знала латиноамериканську поетесу Габріелу Містраль, то повторювала б рядки з її "молитви вчительки":

"Вчителю, зроби мою старанність постійною, а розчарування перехідним. Вирви з моєї душі нечисту спрагу помсти, яка все ще бентежить мене, дрібне бажаннячко протесту, яке виникає у мене, коли мене ранять. Хай не печалить мене нерозуміння і не засмучує забуття тих, кого я вчила".

І вона таки домоглась свого — Космос їй послав Вчителя. Це сталося — якщо вірити Вірі Іванівні, — в 1890-х роках. Звідтоді на обкладинках її книг і з’явилося загадкове прізвище: Рочестер. Авторка ставила його через дефіс після свого прізвища (іноді "Рочестер" авторка ставила в дужках після свого прізвища). Всі думали, що це її подвійне прізвище, або Рочестер — псевдонім, що його авторка додавала до свого прізвища. Як, приміром, сатирик Михайло Салтиков до свого родового прізвища додавав вигадане — Щедрін. І ніхто й не здогадувався, що Рочестер — то прізвище її Вчителя. З Космосу, з астрального світу, того Вчителя (по суті духа), покровителя і захисника, що його послали їй небеса.

Один з біографів письменниці так про її подвійне прізвище писав:

"Він (її Вчитель Рочестер — В. Ч.) повністю матеріалізувався, скорис— тавшись медіумічними здібностями самої Віри Іванівни і запропонував їй повністю віддати свої сили на служіння добру. Запропонував писати під його керівництвом. Фактично Рочестер — не псевдонім Крижанівської, а співавтор її романів…"

Ось так і не інак. І трудно збагнути: чого тут більше: фантазії, бажання позабавляти когось чи — правди?

Сама ж Віра Іванівна запевняла, що Рочестером "звуть астральну сутність, яка диктує мені ці твори. В стані надчуттєвого контакту він розповідає мені все про своє життя… Це я наполягла аби його ім’я було також указане… Він прожив незвичайні життя і може розповідати дуже багато…"

І знову ж не просто збагнути чого тут більше: фантазії чи бажання привернути до себе увагу, як до письменниці, що для творця вкрай необхідно, епатаж, хитророзумна гра — розігрування наївних, — чи суща правда? А матеріалізувався — якщо вірити самій письменниці, — її добровільний помічник і співавтор з нічого під час однієї з нічних молитв-благань послати їй Вчителя, що були звернені до астрального світу. Зненацька перед нею захилиталося повітря (чи переломився простір, чи один вимір "наїхав" на інший) і виникла не чітко окреслена фігура людини. Вона була прозора, просвічувалася наскрізь (тільки очі не поземному світилися). Фігура та — власне, обрис людської фігури, — звернулася до Віри телепатично: "Мене звати Рочестер. Я той, кого ти постійно викликаєш у своїх молитвах з астрального світу. Я буду твоїм Вчителем і Наставником. Допоможу тобі в творчості. Я розказуватиму, а ти записуватимеш мої історії, які й стануть твоїми творами. Ти станеш відомою письменницею. За умови, правда, що служитимеш добру. Добру і тільки добру. А про свою хворобу легень — забудь, її більше в тебе не буде. Віднині ти — здорова. Кожного разу, коли я знадоблюся тобі, коли ти відчуєш потребу в спілкуванні зі мною — викликай мене медитаціями— молитвами…"

Потім Вірі Іванівні здаватиметься, що це їй приснилося. Вона навіть переконуватиме себе: так, так, це їй приснилося. І все подальше спілкування з астральною сутністю на ймення Рочестер відбувалося наче уві сні і в той же час в реальності… (Чого було більше — сну чи реальності, вона так до кінця свого життя й не збагне).

Вона знала, що хвора і хвора серйозно. Знала також, що туберкульоз не виліковується, а отже вона — приречена. Але вилікувалася. Навіть без ліків і взагалі без допомоги медицини (та й чим лікарі могли її зарадити?) — силою лише духу свого. Після того, як почала спілкуватися — уві сні чи наяву, швидше на друге, — із загадковим пришельцем з астрального світу. Після того контакту із Вчителем, що згодом стали постійними, Віра Іванівна почала активно писати, здобула літературний успіх і забула про свою не вилікувану недугу — як її й не було. І це була не містика і не фантазія багатої на уяву жінки. Просто Віра Іванівна дуже вірила в астральний світ і той світ її і порятував, приславши їй Вчителя-рятівника. Її біографи зазначають: факт вилікування Віри Іванівни від не вилікуваного тоді туберкульозу — "достоту відомий факт". І додають: хоч астральний світ і сьогодні вважається для нас невідомим і недоступним для наукового вивчення (за скептиків і невір не говоримо), але він є. А що ми в нього не віримо, то це наші проблеми. "Завжди легше не вірити в те, чого не можеш збагнути" — слушно зауважує один із дослідників цього питання. Гм-гм… Здається, так. Ми вперто не віримо в те, що не здатні збагнути і пізнати. Відкидаємо з порогу те, що є загадкою для нас і здається нам містикою. А треба всього лише вірити, бути впевненим і переконаним у тому, що віриш. А хто сам собі не вірить, то й не здатний відкрити щось незвичайне. А в кого віра — той і перемагає. Постулат відомий ще з пра— прачасів. Треба вірити і тоді, коли інші не вірять і віра твоя невдовзі окупиться сторицею.

Звідтоді Віра Іванівна творила на пару — удвох з Рочестером, незбагненно якою сутністю з астрального світу. (Очевидно, він добре знав французьку, адже саме цією мовою в оригіналі написані всі романи Крижанівської).

Який у вчителя був справжній вигляд Віра Іванівна не знала. Мабуть, справжнього його вигляду вона, як людина земна і збагнути б не могла. Щоб їй легше його було сприймати, він і з’являвся їй в образі земної людини, хоч і прозорої на вигляд.

Все її життя звідтоді — наче містика. Принаймні, було і залишилося окутаним містичним ореолом. Але це для сторонніх. Для неї ж то була не містика, а справжня сутність. Завдяки Рочестеру вона й стала відомою літераторкою — це з її свідчень. А як там було насправді — хто тепер скаже. Та й письменнику, який хоче мати успіх, міф завжди потрібний. Чим загадковіший, тим краще.

Один з її знайомих — теж, до речі, літератор, — ось як описував — повіримо йому на слово, — процес творчості Крижанівської (це коли вона писала свої окультні романи):

"Часто під час розмови вона зненацька вмовкала, злегка бліднула і, проводячи по лицю рукою, починала повторювати одну і ту ж фразу: "Швидше олівець і папір". Як завжди в цей час Віра Іванівна сиділа в кріслі за маленьким столиком, на якому незмінно лежав олівець і пачка паперу. Голова її злегка відхилялася назад, напівзаплющені очі спрямовані на одну невизначену точку. І раптом починала писати, не дивлячись на папір. Це було справжнє автоматичне письмо… Стан трансу тривав 20-30 хвилин, після чого Віра Іванівна як завжди впадала в непритомність… І щоразу письмові передачі закінчувалися одним і тим же підписом: "Рочестер". Це прізвище і сприймали за псевдонім…"

Стан трансу, себто процес творчості — автоматичне писання, — у Віри Іванівни, якщо вірити очевидцю, тривав хвилин 20-30. Треба думати за день. За таких темпів (лише якихось 20-30 хвилин щоденної праці) процес творення роману може зайняти 2-3 роки і більше, це за умови щоденної праці — 365 днів на рік, що дасть приблизно 365 сторінок. Теж на рік. Процес творення роману, цього найскладнішого жанру літератури, відбирає навіть у плодовитих письменників багато часу. І це за умови щоденної праці по 8-10 і більше годин на добу. А тут всього лише якихось 20-30 хвилин — їх замало навіть для новелістики, навіть для поета це дуже крихітний час. І в той же час Віра Іванівна видавала роман за романом, писала їх циклами, серіями, для створення яких 20-30 хвилин щоденної праці — бодай і в стані трансу, — було явно замало. То коли вона встигала циклами і серіями писати свої твори? Загадка.

Знайомі довго не хотіли сприймати Крижанівську за письменницю. І на те були свої підстави: Віра Іванівна ніби ж не мала ніяких літературних талантів (хоча хто докаже, що не мала?), а зненацька стала авторкою популярних — складних за матеріалом і побудовою — історичних романів, що читалися із захопленням. Видавці ганялися за її новими творами. Вони були неодмінне жваво написані, повні цікавих сюжетних перипетій, різних містичних таємниць і чудес. І разом з тим така переконлива правда, неймовірне знання побуту та реалій життя тих вже віддалених часів, що їх не всі і спеціалісти знали. Звідки це в неї, пересічної загалом петербурзької дами? Чи не тому її постійно намагалися "вивести на чисту воду" — чим більшим успіхом користувалися її романи, тим більшим було бажання її "викрити".

1 2 3 4 5 6