Після того випадку вона наче змінилася, стала стриманою, замкнутою, настороженою. А якось поскаржилась:
— Маю таке відчуття, що моє життя вже закінчується, що залишилося мені побути у світі білому днів два-три. Ось-ось щось трапиться зі мною.
Її життя і справді урвалося через три дні після тієї розмови. Та якби ж я тоді повірила подрузі. Навпаки, я сміялась з неї, містикою докоряла, забобонами, дурисвітством. Щоправда, в душі я занепокоїлась, але про те не зізнавалась, щоб зайвий раз Катю не хвилювати. Особливо насторожилась, як згадала, що наш район входить у ту частину міста, в якій бродить невловимий душогубець. І попросила Катю бути обережною, з настанням темряви взагалі не виходити з квартири — мало що може трапитись. А вона тільки журно похитала головою.
— Як це не виходити, коли я вечорами навчаюся?
Тоді я поговорила з Олегом (це хлопець, з яким Катерина іноді зустрічалась, але щось у них постійно не ладилось) і попрохала його, щоб він неодмінно увечері проводжав дівчину.
І ось настала та фатальна ніч. Десь об одинадцятій Катя вийшла з університету і вони удвох з Олегом поїхали до його матері — та, здається, занедужала. Затрималась там до першої години ночі. Олегова мати наполягала, щоб дівчина залишилась у неї ночувати, але Каті для чогось доконче треба було додому. Олег зголосився її провести. Коли вони черговим, майже порожнім тролейбусом дісталися до Катіного будинку, було вже за сім хвилин друга година ночі. Катя занепокоїлась: чим Олег у такий час повернеться додому? Жартувала: "Ти мене провів, а тепер я тебе проведу". І тут доля зробила першу спробу врятувати дівчину. Катя раптом сказала:
— Ходімо до мене, чаю поп’ємо, а з хвилини на хвилину повернеться з нічної мама. Вона завжди повертається після другої години ночі. Мама де-небудь і вкладе тебе спати.
І вони рушили до будинку. І коли б не з’явився трамвай, все б скінчилося благополучно і Катя була б живою. Боже, як подумаєш, від чого тільки не залежить наша доля? Навіть від графіку руху нічного трамвая. Ну, запізнись він тієї ночі, запізнись всього лише на дві-три хвилини і все було б добре. Але трамвай прийшов вчасно. Коли він, освітлений вогнями, вигулькнув з-за рогу, Катя вигукнула:
— Це — останній! Більше до ранку навіть черговий не ходитиме. Біжи! — підштовхнула хлопця. — А за мене не турбуйся, я ж біля свого будинку — десять кроків до арки, а там двір і під’їзд.
І хлопець, мить повагавшись, вскочив у трамвай і помахав їй з вікна. Катерина, не відчуваючи, що за плечима в неї вже стоїть смерть, помахала йому. Трамвай зник у пітьмі. До трагедії залишалися хвилини — душогубець запримітив Катерину ще в тролейбусі. Не так дівчину, як золотий — 958-ма проба! — годинник на її руці. На тій зупинці, де зійшла Катерина з Олегом, встав і він. (Згодом Олег зізнається: краєм ока запримітив, як на зупинці разом з ними вийшов високий, стрункий молодик і швидко рушив у напрямку до будинку, але не надав тому значення, а миттєво забув про нього). У перевертня, котрий в тіні арки очікував свою жертву, був точний розрахунок: хлопець не проводжатиме дівчину аж до дверей квартири. Хлопці взагалі проводжають дівчат лише до будинку… Ледве Катя, нічого не підозрюючи, ступила в пітьму арки, як нечутною тінню позад неї виріс той звір… Жінки, котрим пощастило врятуватись (їх, із втраченою свідомістю, без будь-яких ознак життя, садист сприймав за мертвих і тому не додушував), розповідали на слідстві, як відбувався напад. А втім, вони й збагнути, що то напад, не встигали. Просто відчували позад себе рух повітря. І в ту мить їм здавалося, що на шию сіли два метелики — то садист, простягнувши руки, дотикався до сонних артерій. Жертва, ще нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи в себе на шиї дивні "метелики", робила рух рукою, щоб зігнати їх… Нападник стискував свої залізні пальці, здавлюючи горло і сонні артерії. Жертва миттєво провалювалася в чорну порожнечу…
Так, очевидно, сталося і з Катею. Хоча вона, напівзадушена, ще якусь мить і боронилася (це встановить розслідування на місці трагедії). Переломивши дівчині шийні хребці, нападник поволік її за ногу у двір, у той його закуток, де під деревом стояв стіл для гри в доміно. Там на столі він і познущався з напівзадушеної дівчини. Зґвалтувавши, зняв з її руки золотий годинник і зник у нічному безгомінні.
І все ж доля послала нещасній дівчині шанс на порятунок. Через кілька хвилин у дворі з’явилася Катіна мати — вона працювала в нічну зміну неподалік будинку і десь після другої ночі завжди поверталася додому. Йдучи двором, мати краєм ока (про це вона голоситиме на похоронах) запримітила, що в глибині двору на столі лежить людина. Але не зупинилась, а надавши ходу, подумала: хтось з алкашів перебрав. Так йому й треба! Хай полежить, швидше протверезіє на свіжому повітрі.
З тими думками жінка і зникла в під’їзді. Воістину: коли Бог хоче нас покарати, він, перш за все, позбавляє нашу душу здатності до співчуття ближньому, до бажання прийти йому на допомогу.
Не тенькнуло в матері серце й тоді, коли зайшла в квартиру і, запитавши в чоловіка чи Катерина вдома, почула у відповідь:
— Немає. Мабуть, у когось із подруг залишилася переночувати.
Позіхнув батько (невдоволений, що його розбудили) і закінчив, як присуд рідній дочці виніс:
— Нічого з нею не станеться — прийде вранці!
З тими словами й захріп у ліжку. А мати пішла на кухню пити чай. І пила його спокійно (вікно кухні виходило у двір, де на столі стікала кров’ю її дочка), і потім спокійно лягла спати і спокійно спала десь до обіду — невже спокій, до якого ми так пориваємося, то один з наших страшних ворогів? Спала у кімнаті, вікно якої теж виходило у двір, на той стіл, де згасало життя її дочки… Матір ще пощадять і словом їй не обмовляться про результати розтину: Катя А. ще могла б бути врятованою. Не приходячи до свідомості, вона померла лише під ранок — від втрати крові й переохолодження…
А тепер про той дивний і незбагненний випадок, що трапився в день похорон. Не могли винести труну з покійницею. Квартира типова, так звана "хрущовка", а, отже, маленька, тісна, з крихітним куцим коридорчиком. Його ширина наполовину менша за довжину труни, а кімнатні двері не співпадали із вхідними. Один край труни ще в кімнаті, а другий вже вперся в глуху стіну коридорчика — ні сюди, ні туди. Єдиний вихід — поставити труну майже вертикально і розвернути її так, щоб вона опустилася по довжині коридорчика. І ось, коли поставили труну вертикально, покійниця майже стояла в ній. Я підняла руку, показуючи, що треба ще трохи розвернути труну. І тут з голови покійниці зривається вінок і… І досі не здатна збагнути, як воно сталося. Вінок чомусь всупереч законам фізики й земного притягання полетів не вниз, як і слід було чекати, а майже по прямій — від голови покійниці на мою підняту руку. І тільки він торкнувся моїх пальців, я мимовільно схопила його. І злякалась. В першу мить всі завмерли. А я стою з високо піднятою рукою і тримаю у ній вінок.
— Знак! Знак! — отямившись, загаласували старі баби. — Душа покійниці звертається до тебе, Олено. Прохає тебе захистити її честь. Щоб ти відомстила убивці!
Я так розгубилась, що чоловікам довелося з силою розчепірювати мої пальці, щоб забрати вінок. Не знаю, як могло таке трапитись. У кімнаті було душно, повітря важке, густе, нагріте — скільки людей набилося і дихало. Та ще багато свічок горіло. Може на хвилі густого, теплого повітря вінок так дивно й полетів — не вниз, а по прямій. І зовсім випадково потрапив на мою руку. Але протягів у кімнаті не було, руху повітря теж — то як він міг так незбагненно полетіти?
Так чи інакше, а з поховання я повернулась сама не своя. Ходжу по квартирі, місця собі ніде не знаходжу. Вінок з думки не йде. І вигуки бабів: "Душа покійниці прохає тебе захистити її честь!". Але як я зможу відомстити вовкулаку, коли його вся міліція міста не може спіймати? То що я вдію? Але той незрозумілий політ вінка всупереч законам фізики! Нерви мої були на межі. І я подумала: а що, коли то й справді душа покійниці звертається до мене за допомогою, адже ми з Катею так дружили. До кого ж їй звертатися, як не до мене? Все зваживши, я пізно увечері дістала фотографії загиблої — а їх у мене й зараз з десяток набереться, я любила з Катею фотографуватися — і, вдивляючись у них, почала шепотіти:
— Катю… Це я — Олена Іванівна, подруга твоя старша. Благаю, приснись мені вночі. І покажи уві сні свого убивцю. Можливо, ти його встигла побачити? Який він з себе? А раптом я допоможу його спіймати?..
Я була в якомусь трансі, до туману в очах вдивлялася у фотографії Каті і все шепотіла, шепотіла… В тому ж нервовому збудженні й заснула. І ось сниться мені дивний сон. Ніби я серед ночі опинилася на центральному базарі нашого міста, на Озерці. Початок третьої, на базарі ані душі. Та хоч і ніч, але не зовсім темно, бо невідомо звідки розсіюється якесь дивне світло, тож мені трохи видно. Дивлюсь, а біля тарних ящиків сидить кошенятко — маленьке, жалісливе, тремтить бідненьке. І тут де не візьмись, молодик років так під тридцять. Високий, тонкий у талії, стрункий і гарний з себе. Ніс рівний, очі злегка голубуваті, лице благородно видовжене, інтелігентне. На верхній губі елегантні вусики. Волосся світле, злегка хвилясте. На ньому чорна сорочка з білими ґудзиками. Рукава закачані по лікті. Але чомусь тільки глянула я на нього, як мені враз стало холодно, аж мороз по спині пішов. Дивуюсь уві сні: такий милий хлопець-симпатяга, а мені страшно. І чого б це?
І раптом молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками хапає кошенятко за шию і починає його… душити. А я в крик: "Мерзотник! Що ти робиш? Зараз же, бандюго, відпусти кошенятко!".
В цей час на базарі з’являється ще один чоловік — високий, дебелий, аршин в плечах. У нього велика світла голова, таке ж велике кругловиде і теж світле лице. Він накидається на молодика в чорній сорочці з білими ґудзиками і починає скручувати йому руки… І тут я прокидаюсь і до ранку не можу заснути. Невже той молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками, котрий душив уві сні кошенятко, і є убивця Каті? А що, коли Катя на моє прохання і справді показала його мені уві сні? Не будемо квапитись з традиційно-закоренілим скептицизмом, що іноді межує з невіглаством.