Далі відомо, відеомагнітофон і…
— Але ж де той відеомагнітофон?
— Цього, на жаль, і я не знаю, хоча й хотів би знати.
Трійця розгубилася, але тільки на мить.
— І все ж вам буде пред’явлено звинувачення у… у користуванні касетами підпільного виготовлення!
— Гм… Але для цього треба пред’явити оцю саму… підпільного виготовлення касету, — я вже відверто з них кепкував. — А де ж ви її бачили? Чи, може, ви її знайшли? Якщо вона є, то — нереальна. Та, яку на слідстві не пред’явиш.
— За розповсюдження неліцензійованих відео-фільмів, — почав було один з них, але я його урвав.
— Покажіть мені в реальності цей фільм, який я буцім-то розповсюджував. Та й чи є він взагалі? Цього не тільки ви, а й навіть, я не знаю. Я щойно дивився те, що бачили і ви: невідомо звідки спрямовану проекцію невідомо якого фільму на стіну…
— Гм… — трійця перезиркнулась і один з них вирішив:
— Поки що залишайтеся на своєму місці!
Двоє, діставши мобільники, вийшли в коридор, певно доповісти про ситуацію своєму керівництву, а третій залишився у мене за спиною. Через кілька хвилин ті двоє повернулися.
— Де ви познайомилися з фан-клубом "Микола Гоголь"?
— А хто вам сказав, що я з ним познайомився?
— Відповідайте перед поставленим вам запитанням!
— Там, де ви мене, очевидно, й зафіксували: на сайті "Микола Гоголь", коли я намагався вийти на контакт з фан-клубом. Вирахували вулицю, на якій мене й підібрала клубівська машина. В такому разі ви не гірше мене знаєте, що крім водія, якого я зафіксував за броньовим склом і лише зі спини, ніяких інших реальних осіб я не бачив. Як і в цій кімнаті, до якої я зайшов трохи раніше вас. І ви це знаєте… Тому й пришити мені нічого.
— Без образ! Ми не кравці і нікому нічого не шиємо! Ми — при виконанні своїх службових обов’язків!
— Я це й мав на увазі.
— На жаль, ви, здається, вислизнули з пастки.
— Чому — на жаль?
Вони були явно розгублені.
— І все ж вам доведеться писати пояснювальну записку.
— Це — можна. Я, знаєте, змалечку маю здатність до писання. До речі, твір у школі я завжди писав тільки на "відмінно".
— О’кей! — вони вирішили сприйняти мої правила гри. — Пишіть свій твір, побачимо, чому вас у школі навчили і на яку оцінку ви заслуговуєте… Поки що викрутилися…. Але не тіште себе, ви — на гачку. І сидите на ньому міцно. А фан-клуб "Микола Гоголь" ми так чи інакше, а на чисту воду благополучно виведемо.
— За віщо, панове?
— За… за відьмацтво! За демонізм!!. І взагалі… взагалі за зв’язки з нечистою силою.
— І ви все ще вірите, що з нечистою силою можна встановити зв’язки?
— Ми — ні. Але цим займається керівництво клубу. Крім того, воно приносить демонізму та відьмацтву людські жертви!
— Мені здається, що це… вигадка. Таке собі… середньовіччя, але з вашої сторони.
— Розберемось! А поки що пишіть твір. Вражайте нас своїми шкільними знаннями. І постарайтеся без помилок! Постарайтеся все викласти правдиво та щиро — у ваших же інтересах! Це слідство врахує.
ГЛАВА СЬОМА
Доки я в "творчих" муках писав "твір" — чи то пак чистосердечне "зізнання", — один із сірої трійці взяв зі столу аркуш, що там лежав, пробіг написане очима, потім прочитав його вголос:
"Лета (грец. lethe, букв. — забуття) — у давньогрецькій міфології річка забуття в підземному царстві, вода якої допомагала душам померлих забути про своє життя в людському світі.
Летаргія — від грецьких слів забуття і бездіяльність — стан патологічного сну, зовні схожий на глибокий сон. Характеризується значним звуженням основних функцій організму. При тяжкій формі летаргії дихання різко ослаблене, пульс ледве відчутний, реакції на різні подразнення немає. Виникає раптово, триває від кількох годин до багатьох днів (іноді місяців), зникає також раптово. Свідомість при летаргії частково зберігається. Причинами летаргії можуть стати загальне виснаження організму, недокрів’я, істерія, сильні хвилювання тощо. В основі летаргії лежить позамежове гальмування в корі головного мозку і підкоркових утворах. Загрози для життя летаргія не становить". УРЕ, т. 6, стор. 133.
— Що це? — скінчивши читати, добродій повернувся до мене.
— Те, що ви прочитали.
— Я прошу відповідати на моє запитання.
— Відповідаю: виписка з української енциклопедії. Там вказано том і сторінку.
Вони переглянулися. Бачу — вражені.
— То справді таке… сталося з Гоголем?
Я знизав плечима, бо й справді, що я тоді знав. Пов’язане це зі смертю Гоголя чи не пов’язане.
Той, який читав, повертів у руках аркуш, для чогось подивився на його зворотний бік, там нічого не було і заходився далі читати:
"Тож чи було Миколу Гоголя трагічно — за фатальної поспішності — поховано в стані летаргійного сну? Себто живцем. Що це — фатум? Чи всього лише моторошна легенда, що виникла через 79 років по смерті геніального полтавця? Така собі примарна фатаморгана (а втім, в автора цієї фентезі теж, здається, фатаморганний сюжет)? Чи у видобутій з могили труні був не прах померлого письменника, а його фантом? Чи це, зрештою, своєрідна фантасмагорія, нереальні химерні видіння, що існують лише по той бік реальності (відомо, що подібна фантасмагорія існувала й одразу ж по смерті Гоголя). Чи все це — з розряду, наприклад, оживлених мумій, що останнім часом з’являються на наших кіно і телеекранах?
Як сказати…"
— То Гоголя справді поховано живим?
Двоє його колег зацікавлено підійшли ближче, що називається, нашорошили вуха. Вони, здається, в ту мить забули й про службу, перетворившись просто на зацікавлених обивателів.
— Питаю: Гоголя насправді поховано живим у стані летаргійного сну? Адже він застерігав, що як помре, — якщо комусь здасться, що він помер, — не ховати його відразу.
— А його і не поховали відразу. Він помер о восьмій ранку 21 лютого, а поховано його опівдні 24-го — на четвертий день по смерті. Цього досить…
— Що — досить?
— Аби на тілі — якщо його власник справді вмер — з’явилися трупні плями.
— Вони… з’явилися?
— Здається, ні.
— То виходить, його поховано… жи-живим?
— Хоча, здається, з’явилися, це засвідчив художник, який малював Гоголя у труні.
— Так з’явилися чи не з’явилися?
— Хто тепер достовірно скаже?.. — мені раптом захотілося їх подовше поінтригувати. — Версія така існує… З 1931 року, з дня перепоховання праху письменника. Але в той же час є й цілком протилежна версія.
— Яка? — вони вже щільним кільцем оточили мене.
— А така… Що він взагалі ніколи не помирав.
— Ну ви й даєте! Він що — безсмертний? 150 років минуло з дня його смерті, а ви — не помирав. Якщо це у переносному значенні, то ми й без вас знаємо. Ще в школі вчили. А в прямому? Помирав чи не помирав?
— Повторюю, є й така версія. Її запустили в Інтернет члени фан-клубу "Микола Гоголь", що й нині діє в Україні, у глибоко законспірованому підпіллі. Чи не тому його члени з’являються — судячи з їхнього сайту, що вони — персони нон грата, а тому вони — гості з майбутнього, феномени — прихильники того, що осягається чуттям, на відміну від ноумен — те, що осягається розумом…
— Гм… Вельми цікаво. Ми слухаємо вас.
— Іноді вони називають себе вже й зовсім дивно: комбатантами.
— Що це таке?
— Волонтери.
— То з ким же вони воюють? За що і в ім’я чого?
— Звідки я знаю. Це — їхня загадка. Принаймні влада їх завжди переслідувала і, здається — судячи з вашої присутності тут — переслідує й нині.
— Хто це вам таке сказав? Ми присутні тут просто… просто з цікавості. Продовжуйте далі.
— Так ось вони переконані, що автор "Вечорів на хуторі біля Диканьки" ніколи не помирав. А тому легенда про його перевернутий у могилі череп є всього лише легендою. Хоч і моторошною. Насправді ж, як вони переконані, все було так і, як казав ще хитрий Шельменко, трішечки не так…
— Гм… Вельми цікаво. Дуже навіть цікаво. Ви теж дотримуєтесь такої… гм-гм… оригінальної думки?
— Гм…
— І ви, сучасна людина початку третього тисячоліття нашої ери, сподіваюсь, освічена, теж вірите у таку… таку нісенітницю? Ну, що він ніколи не помирав? Ну, хай там різні… астрологи… ворожбити. Але ви — літератор!
— Щодо мене, то я цікавлюся фантастикою і різною містикою, фантасмагорією, а тому я хотів би познайомитись з думкою членів фан-клубу. Але, на жаль, ви завадили цьому. Коли я ще тепер вийду на них? Та й чи вийду.
— Але хто їх попередив про наше прибуття?
— Про це вже ви самі гадайте, ви ж, сподіваюсь, специ з розшуку?
— Розшукаємо, не хвилюйтеся.
— Бажаю успіхів.
— Одну хвилинку і ще одне запитання. Якої ви, як літератор, дотримуєтесь думки: Гоголь насправді помер і був похований у мертвому, даруйте, стані. Себто стовідсотковим покійником. А чи його поховали у стані летаргійного сну?
— Яке це має значення, у що я, приміром, вірую?
— Е-е, не кажіть, не кажіть. Ви — літератор, до вас прислухаються.
Я зітхнув.
— Сьогодні, на жаль, не вісімнадцяте століття, і не дев’ятнадцяте і, навіть, не двадцяте. Вже початок двадцять першого. Сьогодні така ситуація, що вже ніхто й ні до кого не прислухається. Зараз усі, як моя бабуся казала, дуже вумні.
— В такому разі ми… ми до вас прислухаємось.
— Це вас особисто цікавить? Чи — з обов’язків служби?
— Ну… вважайте, що особисто.
— Коли б ви не увірвалися сюди непроханими гостями, то принаймні мені про це розповів би екран — кивнув я на стіну.
Зненацька в ту мить вона заблакитніла, потім сяйво її вирівнялося і ми всі вчотирьох — я і мої непрошені візитери, — завмерли: на стіні-екрані, невідомо звідки і ким запущений пішов відик із записом Асамблеї фан-клубу "Микола Гоголь".
Власне, продовження трансляції.
ГЛАВА ВОСЬМА
— Розглянемо й таку можливість, — саме говорив на екрані Магістр. — Є такий термін — татефобія — невмотивований страх бути похованим живцем. Татефобією якраз і страждав Микола Гоголь. Себто він боявся, аби з ним такого не трапилося. У нього було передчуття, що він неодмінно впаде в летаргію і тоді його, сприйнявши за мертвого, закопають живим… Але спочатку кілька слів про феномен летаргійного сну. Нормальна людина, як відомо, в середньому спить 69 годин на добу — плюс-мінус в окремих індивідуумів. Але трапляються випадки, коли хомо сапієнс раптом засинає на кілька днів. Навіть на кілька місяців. І навіть, на кілька років! Найдовша тривалість летаргійного сну, що її занесено до книги рекордів Гіннесса, належить мешканці Дніпропетровська, яка внаслідок стресу впала в летаргію і проспала 20 років — без будь-яких зовнішніх ознак життя.