Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.
...Бачить Настя — ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.
"Й чого його принесло в такий час? — лякається Настя.— Хіба чи не кликали його в комісію?" — подумала. Чує Настя — стає жарко. "Не треба дивитись на його",— подумала й одвернулась в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.
"От лихо мені! — жахається вона.— Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?" — кидає очима на всі боки, сидить як на жару.
З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.
"Ой, як же це добре!" — зраділа Настя і зразу — шусть під стіл.
"Поки позбираю їх, може, перегорю під столом",— подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:
"Маю сказати вам велику тайну.— Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: — А спробуємо отут... поцілуватись".
"Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? — Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.— Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу",— тулиться вона до його; а серце як не вискочить.
"Та й чого так страхатися? — спокійно радить на ухо Петро.— Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас".
Насті одлягло од серця.
"Правда! — радісно подумала вона.— А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!" Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.
Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.
"Послухаємо",— повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.
"Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,— швиденько, як паламар, вичитував інспектор,— производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:
Котилася ой да зоря з неба
Та й упала додолу..." —
зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.
"Що це він — сказився?"
"Цить,— моргнув до неї Петро,— зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося".
Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.
"...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!" — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.
Настя торкнула ліктем Петра.
"Хі!" — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.
О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.
"Какаріку-гу!" — заспівав, немов сусідський півень.
"Умру!" — сказала собі Настя, мліючи од сорому.
А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:
"Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй..."
"Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя.— Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!" Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.
"Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!.." — загаласувала комісія.
Прибіг інспектор:
"Хто цілується? Де цілується?"
"Господи, прийми мою душу!" — "молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,
А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...
"Так немовби моя кімната..." — дивується Настя.
Під вікном щось кашлянуло.
Гей, хто ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому...
Знову "зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.
"Какаріку! Какаріку!" — перегукувались десь на хуторах півні.
Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.
Лежить не поворухнувшись, осміхається.
Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.
* * *
Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.
Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,— тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.